188Н 0130- Ш7

КИІВ-1988

11 Л Г

УЇ<РАЇ НСЬКИ Й ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ

В ЦЬОМУ НОМЕРІ ЧИТАЙТЕ:

■ Бібліографічні джерела до біографії X. Г. Ракоасвкого в ЦНБ АН УРСР їм. В. І. Вериадського

| В. О. Антонов-Овсіснио Ц Костомаров. Мазепа

редакційна колегія

М. В. Коваль (головний редактор), О. 10. Гаврилюк (заст. головного редактора),

B. О. Замлинський, Ю. 10. Кондуфор, В. І. Кузнецов (заст. головного редактора),

C. В. Кульчицький, І. Ф. Курас, Ю. О. Курносов, О. О. Кучер, Л. О. Лещенко, В. ІО. Мсльниченко, М. Б. Озсрова (відпов. секретар), В. Ф. Панібудьласка М. І. Панчук, В. М. Ричка (заст. головного редактора), В. І. Сарбей, В. А. Смолій,

В. Ф. Солдатенко, П. С. Сохань, О. А. Спірні, В. П. Чугайов, І. М. Хворостяний.

Адреса редакції: 232001 Київ І, вуя. Кірова, 4 Телефони 229 14 66 228 52 34

Матеріали у номер готували редактори

. С. Г. Архипенко, О. В. Галата. Ю. С. Ганжуров, Л. О. Корніенко,

В. І. Новицький, А. І. Романенко, В. В. Стехун, П. Г. Яковенко, Н. А. Ярко

Наукові редактори доктор 1ст. наук М. В. Коаа.и,, канд. іст. наук О. Ю. Г авримок

Художнії) редактор В. П. Литаиненко Технічний редактор Н. Є. ЛюСич

Корехтор Є. /. Міхноаа

Здано до набору 12.09.63. Піди, до друку 26.10.33. БФ 3793Й. Формат 70 1 08'16. Папір друк, «-й !. Вис. друк. Ум. друк. арк. 14,0. Ум. фарбо-підб, 14.5. Обл. вид. арк. 15.90. Тираж 2475 пр. Зам. 0-134.

Журнальне виробництво РВО «Поліграфкнига». 252030 Київ зо. пул. Леніни. 19.

УКРАИНСКИП ИСТОРИЧЕСКПП ЖУРНАЛ. .V !! (.132). н ябрь. І наук Украинскої) ССР. Циститу і исторіш партпи при ЦК Компартії марксизм,! лешшизма при ЦК КПСС. Научньш журнал. Осиован (На украннском язьіке». Главньлі редактор .4. В. Копаль. Кнев.

Адрес редакцпи: 252001 Кнев !, ул. Кнрова. 4. Журппльное иропз

252030 Киен 30, ул, Л спина, 19.

• ІІнсгитут исторіш Академія Украйни — филпал Ннститута 1У57 г. Виходит ежсмесячнз ідатсльсгво «Наукова думка».

ідство РПО «Полнграфкніїга».

НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧУ ІСТОРІЇ Горбань Ю. А. Тема 6. Боротьба партії за побудову соціалізму в СРСР (1926—1941 рр.) .

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

Матеріали до біографій визначних діячів Жовтневої революції й громадянської війни на Україні

В. О. Аитонов-Овсієнко .

НАШ КАЛЕНДАР

Панченко П. П., Григоренко О. П. (Кам'янець-Подільський). 60-річ- чя МТС .

132

З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Костомаров М. І. Мазепа (Продовження) .

КРИТИКА ТА БІБЛІОГРАФІЯ

Шевченко Л. А. Оновлений Донбас . .

Псізняков К. І. (Дніпропетровськ), Михайлюк О. В. (Дніпропетровськ).

Вирішальні битви громадянської війни .

Верстюк В. Ф. Демократичне офіцерство і Великий Жовтень .

ХРОНІКА ТА ІНФОРМАЦІЯ

Терентьєва Н. О. Зустріч молодих істориків СРСР . 159

Сапун М. М. Відзначення 100-річчя з дня народження В. П. Затонського . 160

І Попов Георгій Миколайович) . 160

СОДЕРЖАНИЕ

СТАТЬИ

Курсом обновленая социализма

Грач Л. И. (Симферополь). Партийньїе организацин Крьіма в борьбе за уско-

ренне социально-зкономического развития . 5

Курило В. М. В авангарде революционного движения трудящихся (К 70-ле-

тию создания Компартии Буковини) . 16

ИСТОРИОГРАФИЯ И ИСТОЧНИКОВЕДЕНИЕ

Черномаз И. Ш. (Харьков), Антоненко С. И. (X арьков). Исследование

о профсоюзах и фабзавкомах Украиньї в 1917 г . 28

Жнтков А. А. (Кировоград), Мусиенко В. В. Советская историческая ли- тература о борьбе большевиков Украйни за крестьянскне массш в марте 1917 — марте 1918 г . 38

Маркитан Л. П. Библиографическне нсточники к биографии X. Г. Раков-

ского в ЦНБ АН УССР им. В. И. Вернадского . 48

ИНТЕРВЬЮ

Проблеми нсторнческой науки в свете XIX Всесоюзной партийной конференции 56 СООБЩЕНИЯ

Яз истории Великой Октябрьской социалистической революцію.

Гарчев П. И. (Симферополь), Кожекин А. Г. (Симферополь). Румчерод в борьбе с контрреволюциен и интервентами в Бессарабии (конец декаб- ря 1917 г. — март 1918 г.) . 70

Ван Ю н сян (КНР). Влияние Великого Октября на китайскую начальную

революцию . 81

Родина Л. В. (Ворошиловград). К. Цеткин о Великой Октябрьской социа¬ листической революции . 88

ТРИБУНА МОЛОДОГО АВТОРА

Новак В. Н. (Хмельницкшї). Ударничество и сониалистическоє соревнование

на Юго-Западной железной дороге в годи первих пятилеток .... 98

Левенец А. В. Отношення Восток — Запад и позиция Великобритании . 103

В ПОМОЩЬ ПРЕПОДАВАТЕЛЮ ИСТОРИИ

Горбань Ю. А. Тема 6. Борьба партии за построенне социализма в СССР

(1926—1941 гг.) . 112

ДОКУМЕНТИ И МАТЕРИАЛЬІ

Материали к биографиям видних деятелей Октябрьской революции и гражданской войни на Украине

В. А, Антонов-Овсеенко . 126

1* З

НАШ КАЛЕНДАРЬ

Ііанченко П. П-, Г р и г о р е н к о А. П. ( Каменец-Подольский ). 60-летие МТС 132 ИЗ ИСТОРИОГРАФИЧЕСКОГО НАСЛЕДИЯ

Костомаров Н. И. Мазепа (Продолжение) . 138

КРИТИКА И БИБЛИОГРАФИЯ

Шевченко Л. А. Обновленньїй Донбасе . 153

Позкяков К. И. (Днепропетровск), Михайлюк А. В. ( Днепропетровск ).

Решаюшие битви гражданской войньї . 154

Верстюк В. Ф. Демократическое офицерство и Великий Октябрь 156

ХРОНИКА И ИНФОРМАЦИЯ

Терентьева Н. А. Встреча молодих историков СССР . 159

Сапун М. М. Ознаменование 100-летия со дня рождения В. П. Затонского 160 ІПопов Георгий Ннколаевич| . 160

СТАТТІ

Курсом оновлення соціалізму

Л. І. ГРАЧ,

зав. відділом пропаганди і агітації Кримського обкому Компартії України ПАРТІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ КРИМУ В БОРОТЬБІ

ЗА ПРИСКОРЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Процес революційного оновлення дедалі глибше проникає в усі сфери життя радянського суспільства. Під впливом перебудови відбу¬ вається консолідація суспільства, зростає творча енергія робітничого класу, колгоспного селянства, інтелігенції. Демократизація і гласність докорінно змінили ідейно-політичну і суспільну атмосферу.

Одним з фундаментів усієї нашої перебудови є здійснення ради¬ кальної економічної реформи. На липневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС підкреслювалося, що «успіху соціально-економічних перетворень може бути досягнуто тільки на шляху послідовного здійснення і по¬ глиблення реформи»

Перехід підприємств на госпрозрахунок, самофінансування і са¬ моврядування вже почав позитивно позначатися на розв’язанні бага¬ тьох виробничих і соціальних проблем, на обстановці в колективах. Як відзначається в повідомленні Держкомстату СРСР про економіч¬ ний і соціальний розвиток країни, у першому півріччі 1988 р. підпри¬ ємства, переведені на повний господарський розрахунок і самофінан¬ сування, вищими темпами нарощували продуктивність праці, прибу¬ ток, знижували собівартість продукції2. Така ж картина характерна і для підприємств Кримської області, що працюють у нових умовах.

Організація матеріального виробництва на принципах госпрозра¬ хунку, самофінансування, широке самоуправління — ці та інші факто¬ ри покликані забезпечити справжню самостійність підприємств і об’єднань, розвивати в людей заінтересованість у кінцевих результа¬ тах, а, значить, почуття господаря виробництва.

Однак успіх не приходить сам собою. Щоб здійснити накреслене, як свідчить перший досвід перебудови, потрібні зусилля і при тому немалі. Добитися цього можна лише при умові тісного поєднання еко¬ номічної реформи з політичними перетвореннями. І партійні організа¬ ції займаються цим. Всі добре знають, який стійкий так званий «буді¬ вельний стереотип», коли виявляється намагання здати об’єкти будь-якою ціною. Підтримує цей стереотип схильність працівників до минулого, їх бажання отримати незаконні прибутки, що не відповідає принципу розподілу за кількістю і якістю праці.

Взагалі, якщо розглядати всі об’єкти партійно-політичного впливу у сфері матеріального виробництва, то в першу чергу слід відзначити боротьбу з віджилими стереотипами. Так, наприклад, є у нас вироб¬ ниче об’єднання «Пневматика», продукція якого добре відома в країні. В останній час виробнича діяльність цього підприємства помітно втра¬ тила ритмічність. Ми виявили причини, що породжували цю небезпеч-

1 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 29 лип. 1988 р — К., 1988,— С. 29.

3 Рад. Україна,— 1988.— 26 лип.

Укр. іст. журн., 1988, №11 5

Л. І. Грач

ну тенденцію. З’ясувалося, що в колективі окрім об’єктивних причин (недисциплінованість суміжників, «скупість» міністерства в постачанні нового обладнання), існувала ще і ціла гама суто суб’єктивних факто¬ рів. На виробництві практично не діяло оперативно-календарне пла¬ нування, не випадково, що його заборгованість споживачам переви¬ щувала І млн крб. В результаті відповідних штрафних санкцій «Пнев¬ матика» втратила десятки тис. крб. Виникає цілком закономірне питання: яким чином об’єднання в минулому році виконало план з усіх показників? Адже більшість недоліків, що існують сьогодні, і тоді гальмували роботу? На жаль, сьогодні виникли нові додаткові трудно¬ щі. Рік господарської реформи колектив почав з застарілими звичками в організації виробництва, а в нових умовах праці помітно змінились вимоги до кінцевих результатів роботи. З’ясувалось, що працювати так, як працювали в минулому, не можна, а до нових вимог виробнич¬ ники належним чином не підготувались. В умовах повного госпрозра¬ хунку, держприймання і зрослих обсягів виробництва план доводилось виконувати при тій самій кількості працюючих. Негативно вплинули на кінцевий результат і віджилі стереотипи минулого в психології людей: завжди, мовляв, приймалась продукція з відхиленнями від існуючих стандартів, а зараз повертається на доробку? Можливо, з ча¬ сом ослабне вимогливість. Однак таким надіям не збутися: перебудова зворотньої ходи не має. Навпаки, вимоги зростають, важко стає ате¬ стувати вироб на державний Знак якості.

Об’єднання «Пневматика» сьогодні випускає 76% продукції з державним Знаком якості. Це — рівень минулого року. Однак сьогод¬ ні важливо враховувати, яка частина виготовленої продукції здається держприйманню з першого пред’явлення. Звичайно, не все приходить відразу. Але розуміння важливості держприймання зростає. Розробле¬ ні спільні з ВТК заходи, які покликані забезпечити дальше підвищен¬ ня якості продукції. Це — широке застосування нових прогресивних технологій, впровадження сучасного устаткування, обладнання робо¬ чих місць дублюючими комплектами інструментарій, конкретна робота з людьми, що передбачає формування нового економічного мислення, організацію ефективного соцзмагания та ін. Дуже важливо, щоб усі заплановані заходи були втілені в життя.

Досягнення трудових колективів Криму, що знаходяться на пере¬ дових позиціях боротьби за якість, свідчать про реальність виконання поставлених завдань. Сьогодні 45 промислових підприємств області випускають 191 виріб вищої категорії якості. В умовах перебудови більшість промислових підприємств області має підвищувати якість своєї продукції одночасно з майже повним оновленням виробничої програми. На них вирішується питання про збільшення випуску виро¬ бів, що відповідають вищим світовим стандартам. Активним стимуля¬ тором цього процесу покликані стати оптові ціни на продукцію вироб¬ ничо-технічного призначення вищої категорії якості, а також надбавки за вироби, які призначені на експорт. Значна частина цих коштів виділяється на матеріальне стимулювання робітників і спеціалістів, які особливо відзначились при виконанні виробничої програми.

Оскільки інтенсифікація економіки неможлива без прискорення науково-технічного прогресу, в зв’язку з цим значно зростають масш¬ таби відповідних завдань комуністів, усіх трудящих області. Багато належить зробити і машинобудівникам Криму. Комуністи, що працю¬ ють в цій галузі виробництва, добре усвідомлюють складну ситуацію: в галузі працює лише один комплексно-механічний цех, 20 ділянок, 25 автоматизованих ліній, 11 робототехнічних комплексів. Повільно відбувається науково-технічний прогрес і в іншій провідній галузі Криму — в суднобудуванні. Все це — результат прорахунків і помилок в минулому, ослаблення контролю за розвитком цього важливого на¬ прямку промисловості з боку партійних організацій області. В резуль- 6 Укр. іст. журн., 1988, №11

В боротьбі за прискорення соціально-економічного розвитку

таті навіть на реконструйованих підприємствах області рівень механі¬ зації дорівнює 60 %. . . .

Ще не отримали належного застосування маловідходні і безвід¬ ходні технології, недостатньо налагоджена робота по економії сирови¬ ни, матеріалів, електроенергії. Наприклад, коефіцієнт використання чорних металів на сімферопольських заводах «Сельхоздеталь», дослід¬ ному ПКТІ, в об’єднанні «Кримпродмаш» дорівнює відповідно 0,63; 0,60; 0,53. Не випадково обласний комітет партії зобов’язав комуністів- керівників цих підприємств виправити становище, спрямував партійні організації на посилення контролю за виконанням планів технічного переозброєння і реконструкції, ресурсозберігання і економії. Саме від вирішення цих питань значно залежать темпи зростання промислового виробництва. Тому міськкоми і райкоми партії області поставили пе¬ ред всіма господарськими підприємствами конкретне завдання— ви¬ робити чітку, продуману стратегію оновлення виробництва.

Як відомо, в період перебудови партія особливу увагу звернула на поліпшення якості продукції, що виробляється. Це природно. Проб¬ лема якості виробів не тільки наш найближчий і великий резерв. «Без високої якості, — відзначалося на XXVII з’їзді партії, сьогодні не¬ можливе прискорення науково-технічного прогресу» 3.

Нині в Криму державний Знак якості мають 44,4% атестованої продукції. В кінці цієї п’ятирічки з почесним п’ятикутником плану¬ ється випускати 89% промислових виробів. Отже, протягом двох років належить зробити в цьому напрямі багато — вдвічі більше, ніж було зроблено за попередні роки. Вирішення цього питання пов язане не лише з модернізацією виробництва, впровадженням передових техноло¬ гій і оснащенням робочих місць сучасним обладнанням. Це лише одна сторона справи. Інша полягає в тому, щоб підвищувати професійну майстерність працюючих. .

Відбувається перебудова і в сільському господарстві. Вимогливо оцінюючи стан аграрного виробництва, слід визнати, що ентузіазм окремих керівників-самородків, про яких ми в свій час говорили з три¬ буни різних партійних форумів, сам по собі не може забезпечити сут¬ тєвих перетворень в економіці цієї галузі. В області існували господар- ства-мільйонери, де була надійно налагоджена система виробництва. В таких господарствах люди жили добре. Однак за межами цих гіган¬ тів залишалось багато колгоспів і радгоспів, в яких було важко за¬ стосовувати досвід передовиків, оскільки тут існували конкретні еко¬ номічні умови, соціально-економічні традиції. Впровадженню нового, прогресивного заважало не тільки прагнення деяких організаторів виробництва працювати як в старі часи, але і система економічних стосунків, при якій все нове слабо сприймалося. Для ПРИК^|ДУ в,^“ем0 таку проблему, як впровадження бригадного підряду. У 1983—1984 рр. у колгоспі «Радянська Батьківщина» Роздольненського району почали вперше застосовувати прогресивну форму організації і оплати праці.

Спочатку все було нормально, члени ланок працювали, як кажуть, з вогником, всіх надихав загальний інтерес. Але потім почався спад. Аналіз стану справ на виробництві виявив, що гальмуючим фактором був поверховий підхід до регулювання оплати праці. Стримуючим ви¬ явився і інший досить важливий фактор: в колгоспі, як і раніше, нор¬ ми навантаження на працюючого залишались колишніми, панував гектар умовної оранки. В залежності від цих показників планувались витрати пального, інших матеріалів, а також запасних частин і вузлів для сільськогосподарських машин. І в тваринництві був обраний орі¬ єнтир на навантаження і разцінку. Отже, щоб отримати більшу заро¬ бітну плату, твариннику потрібно було вигадати більший обсяг вико¬ наних завдань. Не важко уявити, які моральні втрати стояли за цим.

3 Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу,— К-, 1986 — С. 51.

Укр. Іст. журн.. 1988, №11 ^

Л. І. Гра'

Роздольненський райком партії, помітивши тенденцію до деваль¬ вації цінності праці, поширення зрівнялівки, вжив заходів до впровад¬ ження орендного підряду, зокрема сімейного. Те, що саме райком партії став ініціатором здавалося суто виробничих починань, зовсім не свідчить про підміну партійними органами агропромислових. Він виявив тенденцію, зробив політичний аналіз. Технологію виробила рада РАПО. Для райкому партії важливо було спрогнозувати розви¬ ток виробництва, оцінити не тільки економічні, але і морально-полі¬ тичні аспекти нових форм організації праці. А це, як відомо, вже без¬ посередньо стосується партійного керівництва розвитком економіки. Цей факт підтверджує положення, висловлене на XIX Всесоюзній кон¬ ференції КПРС, що «реформа не запрацює, не дасть результатів, на які ми розраховуємо, якщо глибоко не зачепить особисті інтереси буквально кожного трудящого, не стане його кровною справою» '. Життя вимагає активніше застосовувати принцип матеріального за¬ охочення робітників і колгоспників. Саме підряд розкриває широкі можливості для матеріального стимулювання праці трудівників, збіль¬ шення виробництва продукції. В агропромисловій галузі ці питання вирішуватимуться в процесі реалізації Продовольчої програми. «Ад¬ же це факт, товариші, — відзначав М. С. Горбачов на IV Всесоюзному з’їзді колгоспників, — що в багатьох бригадних, дрібногрупових, сімей¬ них і орендних підрядних колективах за один-два роки подвоюється продуктивність праці, різко зростає виробництво продукції»5.

Це підтверджує досвід роботи підрядних колективів Криму. В серпні 1988 р. роздольненська районна газета «Авангард» надрукувала матеріали «круглого столу» з проблеми «Колективний підряд і орен¬ да». В обговоренні проблеми взяли участь не тільки керівники госпо¬ дарств і спеціалісти РАПО. Поділилися досвідом і ті, хто на практиці застосовує сімейний підряд. Наприклад, колгоспниця колгоспу «Ра¬ дянська Батьківщина» повідомила, що її сім'я вже другий рік бере на відгодівлю 10 поросят, які доводяться до потрібної ваги. За роботу сім’я отримала 1450 крб. Може виникнути запитання: чи не занадто великі заробітки у тих, хто перейшов на сімейний підряд, чи вигідно це колгоспу?

Відповідь тут однозначна: вони відповідають затратам праці. Крім того, економічна користь господарству від такої заповзятливості оче¬ видна.

В цьому зв’язку досить показовими є наслідки економічних пере¬ творень, які здійснюються в іншому районі Криму — Сакському. Для творчої роботи тут були створені відповідні умови. В середньому на кожне господарство району припадає понад 16 мли. крб. основних фондів, серед них — 74% сільськогосподарського призначення^ В роз¬ рахунку на одного працівника — це 19 тис. крб. Чистий прибуток по району у 1987 р. був на 45,3 млн крб. більше, ніж у 1986 р. Рівень рен¬ табельності підвищився до 30%, тобто на 4,7% вище середньорічного показника одинадцятої п’ятирічки.

У 1988 р. тут всі підрозділи в рослинництві і тваринництві працю¬ вали на підряді, на основі госпрозрахунку при застосуванні чекової форми розрахунків. В результаті за останні два роки виробництво валової продукції збільшилось на 20%. Підвищилась урожайність зер¬ нових і винограду, збільшилась продукція тваринництва. Найбільш високі результати були там, де колективний підряд став основою гос¬ подарювання. Так, у колгоспі ім. С. М. Кірова Сакського району бри¬ гада Т. П. Семилєтки по відгодівлі великої рогатої худоби за два роки збільшила виробництво яловичини на 58%, і зменшила при цьому

< Матеріали XIX Всесоюзної конференції Комуністичної партії Радянського Со¬ юзу.— К-, 1988.— С. 17.

5 Горбачов М. С. Потенціал кооперації — справі перебудови: Виступ на IV Всесоюзному з'їзді колгоспників, 23 березня 1988 р. — К-, 1988 — С. 26.

8 Укр. іст. журн., 1988, №11

В боротьбі за прискорення соціально-економічного розвитку

собівартість центнера приросту до 139 крб. А механізовані ланки В. І. Кузьміна та В. В. Алдохіна за аналогічний період підвищили урожайність зернових на 85%. Більш, ніж на третину зменшилась у них собівартість зерна. Все більше визнання в Сакському районі от¬ римують сімейний та індивідуальний підряди, по яким в минулому році в районі працювало понад 800 чоловік.

Цікавий досвід накопичений і в іншому господарстві цього райо¬ ну — в держплемзаводі «Чорноморський», де господарство передало в оренду водіям весь автотранспорт. Сьогодні водії за планово-обліко¬ вими цінами самі купують пальне, запчастини, несуть витрати по об¬ слуговуванню транспорту, формуючи свій прибуток від кількості пе¬ ревезених вантажів, обслуговування виробничих ділянок. Лише за рахунок орендних форм організації сільськогосподарського виробницт¬ ва господарствами Сакського району в першому кварталі 1988 р. от¬ римано виручки від реалізації продукції на 2,5 млн крб. більше, ніж за аналогічний період минулого року. При цьому -зменшилась їх за¬ боргованість по короткостроковим і довгостроковим кредитам на 5,6 млн крб.

Це лише перші кроки орендного підряду — найефективнішого, як свідчить практика, засобу вирішення Продовольчої програми, програ¬ ми соціально-економічного розвитку села. В його основу закладена оренда землі та інших засобів виробництва на тривалий строк кори¬ стування при повній господарській самостійності орендаторів. При оренді людина стає повновласним господарем на землі і вона зацікав¬ лена в тому, щоб земля та інші засоби виробництва, які орендуються, використовувались з максимальною ефективністю і давали найвищу віддачу. Саме орендні відносини, як підкреслювалося на липневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС, «дають змогу більш повно реалізувати можливості соціалістичної власності, з їх допомогою забезпечуються й інтереси суспільства, і стимули до високопродуктивної та ефективної роботи» 6.

Разом з тим слід відзначити, що в цілому по області робота по створенню орендних колективів здійснюється недостатньо ефективно. У 1988 р. в Криму лише 3959 чол. працювало на орендному підряді. Ця прогресивна форма організації праці використовується лише в 84 господарствах. В рослинництві створено 162 підрядних підрозділи, в тваринництві — 153. За орендаторами закріпили 55 119 га землі. На досвіді колгоспів «Сімферопольський» Сімферопольського і «Красно¬ дарський» Сакського районів розроблена методика укладення догово¬ рів на оренду. Завдання полягає в тому, щоб прогресивна справа от¬ римала на практиці організаційну і політичну підтримку. На жаль, нерідко ще їй доводиться пробивати собі дорогу через бюрократичні рогатки, «звичаї працювати по-старому», через інертність частини ке¬ рівників. Тому прийняття спеціального закону про оренду, як про це сказано на липневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС, створить необхід¬ ні організаційно-правові умови для широкого впровадження цієї фор¬ ми організації праці 7.

Відомо, що продуктивність сільського господарства залежить не тільки від форм організації праці. Для агропромислового сектору області дуже важливе значення мають природні умови, екологічна си¬ туація в цілому.

Крім того, Крим — Всесоюзна здравниця. Кожний рік тут відпо¬ чиває 6 — 7 млн чоловік з усієї країни. Однак останнім часом екологіч¬ на проблема в Криму помітно загострюється. Робота великих промис¬ лових підприємств у Керчі та Севастополі, хімічних комплексів у сте¬ повій частині Криму, будівництво атомної електростанції, забруднення

6 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 29 липня 1988 р. — К-, 1988.— С. 22.

1 Там же. — С. 23.

Укр. іст. ясурн., 1988, №11 9

Л. І. Грач

морського басейну, зникнення рідкісних тварин і рослин в екологічно¬ му плані викликають серйозне занепокоєння. Партійні і радянські органи на місцях намагаються предметно розв’язувати екологічні питання.

Активно підключилась до цієї роботи і широка громадськість. Для підвищення ефективності цієї роботи партійні, радянські органи та гро¬ мадські організації спрямовують свої зусилля на вироблення конкрет¬ них заходів, які покликані поліпшити екологічне становище. Влітку 1988 р. прокуратурою м. Саки проведено перевірку дотримання приро¬ доохоронного законодавства в Сакському районі. Виявилося, що через низьку пропускну можливість очищувальних споруд (чотири тис. кубо¬ метрів на добу) більша частина каналізаційних стоків скидається у море. На берегах сакських озер, цілюща речовина яких відома на всіх кримських курортах, члени рейдової бригади побачили багато будівель¬ ного сміття. За результатами рейду були вжиті суворі заходи. Винних покарано. Але, очевидно, в цій справі не можна обмежуватися адмі¬ ністративно-дисциплінарними заходами. Важливо, щоб партійні орга¬ нізації активізували свою роботу по підвищенню екологічної культури людини. Однак повністю вирішити екологічну проблему Криму лише місцевими силами науковців і громадськості неможливо.

Як відомо, області для нормального життя потрібна додаткова електроенергія. Вчені пропонують використати з цією метою нетради¬ ційні джерела — енергію припливу, вітру, сонця. На жаль, вирішити за рахунок цих джерел енергетичну проблему можна лише частково. До того ж і робота в цьому напрямі поки що ведеться повільно.

Партійні організації Криму надають чимало уваги ідеологічному забезпеченню соціально-економічного розвитку області. Перебудова, процес демократизації наполегливо прокладають собі дорогу в сфері громадської діяльності людей. Важливе значення в цьому процесі має вивчення за допомогою наукових методів громадської думки. На та¬ кий підхід обком партії орієнтує партійні комітети на місцях. Особ¬ ливо активізувалася ця робота після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС. Рішенням бюро обкому партії від 10 березня 1987 р. в апараті створено новий підрозділ — групу но вивченню громадської думки і соціологічних досліджень. Аналогічні групи створені в кожному міськ¬ комі та райкомі партії. До них увійшли не тільки соціологи, але і пси¬ хологи, журналісти, представники науки і громадських організацій, а також партійні працівники. Координаторами роботи цих груп стали відділи пропаганди і агітації партійних комітетів. їх працівники праг¬ нули зберегти цю роботу від звичних шаблонів формалізму.

Вивчення громадської думки стало важливим засобом у справі поглиблення демократизації виробничих відносин. Так, за останні два роки перед висуванням на керівні посади безпосередньо в трудових колективах обговорювалося понад 150 господарських працівників, із загальної кількості висунутих кандидатур відкритим голосуванням обрано 91 керівника. Метод широкої гласності використано і при вису¬ ненні 3500 начальників цехів, майстрів і бригадирів на підприємствах промисловості і в будівельних організаціях, а також 1200 зав. ферма¬ ми, бригадирів і ланкових в агропромисловому комплексі області.

Соціологічні дослідження допомагають своєчасно визначити вузькі місця в організаційній та ідеологічній роботі, дають можливість отри¬ мувати об’єктивну інформацію про настрої людей і морально-психоло¬ гічний клімат в колективі, де фактично вирішується доля перебудови.

Відомо, що стрімкі процеси демократизації і гласності захопили зненацька певну частину господарських керівників, що звикли до ад¬ міністративних методів управління. Серед них навіть висловлювались думки, що, мовляв, в умовах широкої демократизації партійні коміте¬ ти, радянські і господарські органи обмежуються в можливості актив¬ но впливати на кадрову політику. Виникли побоювання, що робота з 10 Укр. іст. журн., 1988, Л* 11

В боротьбі за прискорення соціально-економічного розвитку

резервами кадрів утратила перспективу. Насправді це не так. Прове¬ дені в області соціологічні дослідження виявили, на наш погляд, цікаві тенденції. Значна частина партійних працівників вважає, що необхідно наполегливо вдосконалювати практику проведення плену¬ мів міськкомів, райкомів і обкому партії. Опитування по темі «Думка секретаря партійної організації про роботу з кадрами», в якому взяли участь понад 3,5 тис. партійних працівників, засвідчило, що рівень гласності з питань створення резервів кадрів міської та районної лан¬ ки ще недостатній. Отже, йдеться не про долю резерву, як такого, а про ті принципи і методи, на яких базується вся робота з резервом кадрів.

У процесі соціологічних досліджень виявилась й інша тенденція. Серед опитуваних трохи більше половини повідомили, що питання кадрової політики постійно чи досить часто обговорюються на зборах первинних партійних організацій. Висновок звідси однозначний: пар¬ тійне керівництво добором, розстановкою і вихованням кадрів вимагає дальшого поліпшення.

За останній час помітно зросли інтерес і вимогливість з боку ря¬ дових членів трудових колективів до особи керівника. Розуміючи це, обласний комітет партії прагне максимально наблизити всю організа¬ ційну і політико-виховну роботу до трудових колективів. Для цього використовуються такі апробовані практикою форми роботи, як про¬ ведення єдиних політднів, а також випуск передач по обласному теле¬ баченню «Телеполітдень» і «По слідах єдиного політдня». В першій половині 1988 р. проведено шість таких передач.

Помітну результативність мають зустрічі в обласній телестудії секретарів, членів бюро обласного комітету партії з використанням «відкритих телефонів», прямий зв’язок районних і міських газет з чи¬ тачами, коли редакційну пошту коментують працівники апарату міськ¬ кому чи райкому партії, представники місцевих Рад народних депута¬ тів, юристи, керівники різних служб і відомств.

Важливим джерелом вивчення громадської думки є листи, усні звернення громадян в державні установи. Партійні комітети спільно з редакціями газет стали більш ретельно вивчати пошту, що надходить від населення, систематизувати її за проблемним і соціально-демогра¬ фічним принципами. Після публікації в газеті «Советский Крьім» ма¬ теріалів «Квартирна черга» і «Південний синдром» 8, в яких порушу-_ вались різні аспекти житлової проблеми, в редакцію надійшло багато відгуків — роздумів, пропозицій, заяв. Відчувалося, що люди вірять газеті, вони звертаються до неї як до свого помічника та захисника. Чому? Адже виконком Ялтинської міської Ради народних депутатів розробив проект комплексної програми забезпечення до 2000 року кожної сім’ї окремою квартирою, що передбачала такі розділи: харак¬ теристика основних категорій громадян, що очікували квартиру, ха¬ рактеристика житлового фонду та його технічного стану, населення міста і структура житлового фонду, основні етапи вирішення жилової проблеми. Проект цікавий. Але чому про нього не згадують автори листів, що надійшли в редакцію газети? На нашу думку, згаданий проект перетвориться у справжню програму, наповниться реальним конструктивним змістом лише після громадського обговорення, як це зробили в аналогічній ситуації в Москві.

В резолюції XIX Всесоюзної конференції КПРС звернута^ увага на те, що «розширення масштабів державного, кооперативного й інди¬ відуального житлового будівництва, ініціативу у цій справі трудових колективів, місцевих Рад стримують слабкість будівельної індустрії і насамперед нестача будівельних матеріалів, гострий дефіцит спеціаль-

8 Советский Крим — 1988. — 6 мая; 22 мая. Укр. іст. журн., 1988, №11

Л. /. Грач

них машин та обладнання»9. Однак часом і місцеві Ради, різні орга¬ нізації та установи не бажають вишукувати резерви для вирішення житлової проблеми, перебуваючи часто в полоні бюрократичних ам¬ біцій, стримують ініціативу і заповзятливість трудових колективів. У липні 1988 р. обласна газета «Крьімская правда» надрукувала гостро- критичну статтю «Чи легко ініціативним?», в якій проінформувала про ті перешкоди, що постали на шляху колективу керченського філіалу об’єднання «Керчрибпром», яке вирішило господарським способом по¬ будувати житловий будинок. З’ясувалося, що виконком Керченської міської Ради народних депутатів, керівництво об’єднання «Керчриб¬ пром» не підтримали ініціативу колективу, Бюро обкому партії своєю постановою від 9 серпня 1988 р. позитивно оцінило виступ «Крьімской правди». Були визначені конкретні заходи по розповсюдженню досвіду будівництва житла господарським способом не тільки в Керчі, а й в інших містах Криму. Так, окремий випадок виявив небезпечну тенден¬ цію, дав можливість оперативно усунути причини, що гальмували іні¬ ціативу трудових колективів.

Бюро обкому відзначило також і іншу особливість: спорудження житла госпспособом, за рахунок внутрішніх резервів підприємств, поки що в області відбувається повільно. Однак, незважаючи на труднощі, в області наполегливо здійснюється програма по забезпеченню кожної сім’ї окремою квартирою. За роки одинадцятої п’ятирічки в Криму по¬ будовано 3,5 млн кв. м житла, за 1986 — 1987 рр. — 1584 тис. кв. м, а в цьому році планується ввести 833 тис. Однак справа полягає в тому, щоб енергійніше вишукувати резерви підвищення темпів будівництва, прогресивні форми вирішення цієї проблеми. В цьому плані заслуговує на увагу досвід киян, коли будинки, споруджені на державні кошти, продають житловим кооперативам. Резерви треба шукати. Це справа технології. А партійно-політична оцінка вирішення житлової проблеми, на нашу думку, полягає в тому, щоб всіляко заохочувати ініціативу, активно впливати на соціальне самопочуття людей.

Безумовно, вдало розв’язувати завдання соціально-економічного розвитку прискореними темпами, зробити дійсно революційний крок по шляху прогресу спроможні лише ті, хто добре усвідомив свою роль в перебудові. На XXVII з’їзді КПРС підкреслювалося, що «будь-яка перебудова господарського механізму ... починається з перебудови сві¬ домості, відмови від усталених стереотипів мислення і практики, чіт¬ кого розуміння нових завдань» 10. Виходячи з цих настанов, партійні органи вживають заходи, спрямовані на максимальне наближення всіх форм і методів партійного керівництва до життя.

Динаміка перебудови часом висуває такі нестандартні ситуації, коли партійний комітет не має готових рецептів з минулого досвіду. Нові складні ситуації вимагають відповідних шляхів їх вирішення. До недавнього часу існувала думка про те, що в галузі міжнаціональ¬ них відносин усунуті усі складності. Однак в житті все виявилось наба¬ гато складнішим. В останній час для комуністів Криму процес форму¬ вання міцної культури міжнаціонального спілкування перетворився в один з пріоритетних напрямків всієї ідеологічної роботи.

Процес задоволення насущних запитів кримських татар, виправ¬ лення помилок минулого були певним чином ускладнені діями окремих екстремистськи настроєних осіб із кримських татар, вчинки яких мо¬ жуть завдати шкоди єдності народів СРСР, ослабити їх інтернаціональ¬ ні зв’язки. Таким діям партійні організації дають аргументовану відсіч. Інша справа — організація навчання дітей кримсько-татарської на¬ ціональності рідній мові, розвиток культури цього народу, вирішення комплексу питань, пов’язаних з житлом, працевлаштуванням — все це

9 Матеріали XIX Всесоюзної конференції Комуністичної партії Радянського Со¬ юзу. — С. 111.

10 Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу,— С. 45.

12 Укр. іст. жури., 1988, №11

В боротьбі за прискорення соціально-економічного розвитку

здійснюється на основі ленінської національної політики партії. Сьо¬ годні вже є певні результати: в школах, області створено 13 факуль¬ тативів по вивченню кримсько-татарської мови, на гастролях в Криму були професійні кримсько-татарські художні колективи, орга¬ нізована передплата на видання кримсько-татарською мовою, в книж¬ кових магазинах області з’явились твори кримсько-татарських літера¬ торів, створений інтернаціональний радгосп «Аграрний», вживаються заходи щодо організації радіомовлення кримсько-татарською мовою.

Для партійних комітетів, первинних партійних організацій обла¬ сті у справі інтернаціонального виховання трудящих програмним до¬ кументом є резолюція XIX Всесоюзної конференції КПРС, в якій, зокрема, підкреслюється: «Будь-які національні проблеми потребують зваженого, всебічного підходу на основі глибокого аналізу і об’єктив¬ них оцінок кожної конкретної ситуації.

Вони повинні розв’язуватись спокійно, надзвичайно відповідально, в рамках соціалістичної демократії і законності, насамперед шляхом кроків назустріч одне одному, з урахуванням процесів революційного оновлення, що розгорнулися, без шкоди інтернаціональній згуртова¬ ності радянського народу» и.

Практика свідчить: чим складніші проблеми, які потрібно розв’я¬ зувати, тим активнішим має бути пошук шляхів, арсенал форм і мето¬ дів політичного впливу. Час вимагає, наприклад, щоб політичне і еко¬ номічне навчання допомагали трудовому колективу розв’язувати і ви¬ робничі, і соціальні завдання.

В області послідовно здійснюється лінія на зміцнення і розвиток нової структури політосвіти, одним з елементів якої було створення міжцехових і територіальних політшкіл на підприємствах і в госпо¬ дарствах з малочисельними партійними організаціями. Можливості оперативного впливу на ідейно-виховний процес помітно зросли в ре¬ зультаті переходу на якісно новий ступінь самоосвіти. Оскільки кож¬ ний сьомий слухач системи політосвіти оволодіває теорією і політикою КПРС на основі особистих комплексних планів, то шляхом правильно¬ го співвідношення масово-політичних і індивідуальних методів вихо¬ вання підвищується рівень координації ідеологічних зусиль, а, отже, і результативність.

Значна' увага приділяється конкретним результатам, практичній направленості занять. Наприклад, пропагандисти Сімферопольського електромашинобудівного заводу, Кримського тролейбусного управлін¬ ня, Феодосійського виробничого об’єднання ім. XXVI з’їзду КПРС, колгоспу «Вітчизна» Роздольненського району, ряду інших підпри¬ ємств і господарств області звертають увагу не тільки на вивчення економічної теорії, а й на вирішення конкретних питань, практичних завдань, що зв’язані з виробничими потребами. Серед проблем, які вони розглядають, — підвищення продуктивності праці, результати впровадження бригадного підряду. Важливим елементом занять ста¬ ли реферати, аналітичні прогнози, підготовлені слухачами з конкрет¬ ної економіки цехів, бригад, підприємств, колгоспів і радгоспів. їх ме¬ та полягає в тому, щоб залучити трудящих до пошуку додаткових резервів підвищення ефективності виробництва.

В своїй практичній роботі пропагандисти використовують спеці¬ альні методичні посібники Будинку політичної освіти обкому партії, які дозволяють активізувати навчальний процес, збагатити його новим змістом, посилити практичну віддачу. Так, всі програми, заплановані до вивчення, доповнені новими проблемами. До них також приєднані спеці¬ альні методики занять по захисту особистих і колективних зобов’язань, створенню рахунків економії ресурсів (з врахуванням різних галузей

11 Матеріали XIX Всесоюзної конференції Комуністичної партії Радянського Со¬ юзу— С. 137—138.

Укр. іст. ясурн., 1988, №11 13

Л. І. Грач

економіки). Прикладом такої організації навчання може бути робота шкіл і семінарів на керченському заводі «Залив». Тут створена дійова система обміну і реалізації пропозицій слухачів з проблем інтенсифі¬ кації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Кожну таку пропозицію пропагандист передає до цехової комісії. Якщо ця пропозиція визнається раціональною, призначається кон¬ кретний виконавець. Якщо пропозиція виходить за рамки конкретного цеху, вона надходить до ради з економічної освіти для вивчення та використання на інших виробничих ділянках об’єднання.

Необхідність пошуку нових форм лекційної пропаганди була обу¬ мовлена прагненням максимально конкретизувати ідейно-виховну ро¬ боту, звільнитися від горезвісного «валу», формалізму і паперотвор- чості. Минула практика увійшла в протиріччя з вимогами часу. Спра¬ ва в тім, що разом з товариством «Знання», яке займається лекційною пропагандою, подібні функції виконують також ще понад ЗО держав¬ них і громадських організацій, творчих спілок, які за рік проводили біля 500 тис. лекцій. В той же час, як свідчить аналіз, потреба області в лекціях не перевищує ПО тис. Отже, 400 тис. так званих лекцій і були тим «валом», що негативно впливав на якість лекційної про¬ паганди.

Експеримент, проведений в області, дозволив об’єднати розпоро¬ шені сили лекційної пропаганди на базі товариства «Знання» і та¬ ким чином створив необхідні передумови для формування відповідної організаційної і функціональної структури. Експеримент дав можли¬ вість взяти під контроль професійну підготовку лекторів, підніс на якісно новий рівень вплив усної пропаганди на вирішення завдань соціально-економічних перетворень.

На черзі — наступні проблеми вдосконалення лекційної справи. Слід налагодити ефективний механізм планування, усунути директив¬ но-відомчий підхід. Ніякими фінансовими міркуваннями не можна виправдовувати адміністрування в ідеології, культ «валу». Поки що, на жаль, в Міністерстві культури СРСР, керівних органах товариств охорони пам’ятників історії і культури, книголюбів і ряду інших орга¬ нізацій повною мірою не усвідомлюють всю обмеженість організації політичного діалогу на принципах суто фінансового обліку.

Серйозним гальмом у вирішенні як економічних, так і соціальних проблем залишається відомча позиція. Навіть в ідеологічній роботі довгий час існувала шкідлива практика, коли питання ідейно-виховної роботи знаходились в компетенції лише ідеологічного активу, а чи¬ сельні відомства, установи і громадські організації або залишались осторонь, або діяли лише в рамках «своєї компетенції».

Про необхідність усунення відомчих перепон переконливо свід¬ чить робота по формуванню обласної комплексної програми за утверд¬ ження здорового способу життя на 1988—1990 рр.

Відверто кажучи, у певної частини людей здоровий спосіб життя ототожнювався лише з боротьбою за тверезість. Однак здоровий спо¬ сіб життя — більш ємке поняття. Це передусім активне утвердження в суспільстві таких відносин, які стимулюють суспільство до гармоній¬ ного розвитку кожної людини. Природно, переборювання пияцтва та алкоголізму — одна із складових цього процесу. Слід відзначити, що в області немало зроблено по боротьбі з цим небезпечним соціальним злом. Припинено переробку плодово-ягідної сировини для виноматері- алів а з 1987 р — виготовлення плодово-ягідного вина, горілчаних на¬ поїв’ Посилився вплив лікувально-профілактичних і адміністративно- правових заходів. Це забезпечило певний ефект. Однак реальності соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві, вимагали нових форм саме ідеологічної роботи. Враховуючи це, партійні організації області доклали багато зусиль щодо розробки комплексної програми по забезпеченню здорового способу життя. її основні положення до- . Укр. іст. мурн., 1988. Л§ Я

В боротьбі за прискорення соціально-економічного розвитку

кладко обговорювалися в трудових колективах, первинних партійних організаціях. В усіх районних, міських і обласних газетах була надру¬ кована анкета «Ваша думка про хід боротьби з пияцтвом». Редакції газет отримали біля 3 тис. листів з пропозиціями щодо утвердження здорового способу життя в області. Розділи програми охоплюють організаційно-пропагандистську роботу, заходи, спрямовані на підви¬ щення рівня адміністративно-правового забезпечення, посилення ви¬ ховної ролі сім’ї, а також поліпшення умов праці, виробничо-побуто¬ вої інфраструктури, розвиток соціальної сфери, підвищення культури побуту, вирішення екологічних питань.

Комплексність програми забезпечується шляхом єдиного плануван¬ ня і координації діяльності партійних, радянських, комсомольських і інших громадських організацій, господарських органів. Практика свід¬ чить, що найбільш вразливе місце в здійсненні більшості комплексних програм — контроль і перевірка виконання. З метою посилення цієї ланки у відділі пропаганди і агітації обкому партії створена коорди¬ наційна група, яка здійснює свої функції спільно з працівниками обл¬ виконкому, обкому ЛКСМУ, профспілкових органів, громадськими та господарськими організаціями. Програмою передбачено протягом най¬ ближчих двох років у кожному місті і районі Криму на основі кон¬ кретних соціологічних досліджень скласти аналітичні карти, які дозво¬ ляють визначити інтенсивність і характер культурних запитів, створити реальну перспективу їх реалізації. Передбачено збільшити кількість молодіжних центрів, провести інвентарізацію нежитлового фонду будинків, які придатні для організації дозвілля населення, з наступ¬ ною їх реконструкцією. І це лише незначна частина заходів по органі¬ зації змістовного дозвілля населення. В реалізації програми спільно з ідеологічним активом значний обсяг організаторських функцій мають виконувати виконкоми місцевих Рад, профспілкові та комсомольські організації, господарські органи, різні громадські формування за міс-, цем проживання.

Обком партії розраховує на постійну підтримку, організацію гро¬ мадського контролю за реалізацією програми. В цьому плані відпо¬ відний внесок мають зробити засоби масової інформації, широка гро¬ мадськість. Реалізація програми, безумовно, буде помітним кроком у справі зміцнення соціального здоров’я наших людей.

Отже, діяльність партійних організацій Криму після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК, XXVII з’їзду партії, наступних Пленумів ЦК КПРС була спрямована на реалізацію планів соціально-економічного розвитку шляхом здійснення радикальної реформи, переходу трудових колективів на госпрозрахунок і самофінансування. Виконанню цих планів сприяло також вдосконалення організації праці в промислово¬ сті та сільському господарстві, впровадження в аграрному секторі ко¬ лективного підряду, діяльність парторганізацій області по ідеологіч¬ ному забезпеченню прискорення економічного і соціального розвитку області. В цій роботі мали місце й недоліки. Озброєні рішеннями XIX Всесоюзної конференції КПРС, комуністи Криму наполегливо працюють над їх усуненням, досягненням нових рубежів.

Л. И. Грач

ПАРТИИНЬІЕ ОРГАНИЗАЦИИ КРНМА В БОРЬБЕ ЗА УСКОРЕНИЕ СОЦИАЛЬНО-ЗКОНОМИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ

Резюме

На конкретном матеріале в статье раскрьіваетея работа лартийньїх, советских и хозяйственньїх органов по осущеетвлению социально-зкономического развития Крьі- ма в условиях перестройки.

Укр. іст. журн., 1988, №11

В. М. Курило

В. М. КУРИЛО (Київ)

В АВАНГАРДІ РЕВОЛЮЦІЙНОГО РУХУ ТРУДЯЩИХ (До 70-річчя утворення Компартії Буковини)

Минає 70 років від дня заснування Комуністичної партії Букови¬ ни. Значною мірою це питання розроблене в радянській історичній науці Однак у дослідженнях науковців існують розбіжності щодо дати виникнення і періоду діяльності Комуністичної партії Буковини. Зокрема, у книзі К. Г. Ципко та колективній монографії «Торжество історичної справедливості» (Львів, 1968) створення Комуністичної партії Буковини датується 1922 р. Ярошенко А. Д. відносить цю подію на листопад 1918 р. Між ученими існує розбіжність і в причинах за¬ родження Компартії Буковини. Сучасний румунський історик Лівеа- ну В. зв'язує її виникнення з діяльністю комуністичних груп Угорщи¬ ни і Ардяла 1 2.

Архівні документи, а також свідчення учасників революційних по¬ дій на Північній Буковині показують, що створення більшовицьких осередків та об’єднання їх в єдину комуністичну організацію припадає на кінець 1917 р.— початок 1918 р. У вересні 1917 р. вони виникають на Хотинщині, а навесні 1918 р. створюються в Чернівцях, Заставні, Вижниці, Дорошівцях, Мамаївцях, Станівцях, Рогізні та інших міс¬ цях 3. Об’єднання цих осередків було закономірним результатом ре¬ волюційної боротьби трудящих краю.

Значну роль у революційному піднесенні народних мас відіграли солдатські комітети, що існували в російській діючій армії ще напе¬ редодні Жовтневої революції. Контакти російських солдатів з трудя¬ щими краю сприяли розвитку їх антивоєнних настроїв, національно- визвольного та аграрного руху на Буковині.

Створення більшовицьких осередків на Північній Буковині, їх ак¬ тивна діяльність серед населення сприяли посиленню там визвольної боротьби. 8—9 січня 1918 р. у Хотині відбувся IV повітовий селянський з’їзд *. Виражаючи волю народних мас, він проголосив перехід влади до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 4-5.

На буковинській землі, що перебувала тоді у складі Австро-Угор¬ щини, зростала кількість прибічників і послідовників лозунгів соціаль¬ ного й національного визволення. Значну роль у цьому відіграло по¬ вернення в 1918 р. на Буковину з Росії та України після підписання Брест-Литовського мирного договору колишніх військовополоненних. Вони, як зазначав В. І. Ленін, «пересунувшись в Угорщину, в Німеч¬ чину, в Австрію, створили те, що бацили більшовизму захопили ці країни цілком»0. Зібравшись у Чернівцях, колишні солдати відкрито заявили, що хочуть вирвати Буковину з пазурів багачів і лихварів та влаштувати громадські порядки так, як їх влаштували російські сол-

1 Канюк С. Буковина в румунській неволі. — Харків, 1930. — 136 с.; Піддуб- н и й Г. Буковина, її минуле і сучасне. — Харків, 1928. — 257 с.; Нариси з історії Північної Буковини.— К., 1980.— 338 с.; Ципко К. Г. Велика Жовтнева соціалістична революц'я і боротьба трудящих Буковини за владу Рад та возз'єднання з Радян¬ ською Україною,— Чернівці, 1958.— 221 с.; Нариси з історії Чернівецької обласної партійної організації. — Ужгород, 1980. — 296 с.; Ярошенко А. Д. В. І, Ленін і революційний рух на західноукраїнських землях,— Львів, 1969,— 167 с.

2 Ьіуеапи V. 1918. Ціп ізіогіа Іиріеіог геуоІи{іопаге сііп Кошїпіа.— Висиге?1і, 1960.— Р. 613.

3 Ц ьі п к о К. Г. О некоторьіх вопросах историк коммунистическои организации Буковини // Научн. ежегодннк ЧГУ за 1959 год. — Черновци, 1960. — С. 113.

* Хотинський повіт, так звана російська Буковина, був частиною Бессарабської губернії Російської імперії.

Слуцкая К. Победа Октябрьской революцій! и установление Советской власти в Молдавії!!. — Кишннев, 1962. — С. 237.

в Ленін В 1. VIII з’їзд РКП(б), 18—23 березня 1919 р. : Звіт Центрального Комітету, !! 8- березня // Повне зібр. творів.— Т. 38 — С. 145.

]0 * Укр. Іст. журн., 1988. №11

V ■» * > ’ - < * *

В авангарді ревюційного руху трудящих

дати 7 . Австрійські власті з тривогою сповіщали про революційну агі¬ тацію, яку проводили особи, що повернулися з полону і вимагали по¬ силити за ними нагляд на місцях.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1918 р. народні маси дали відсіч спробам українських буржуазних націоналістів залишити Буковину в складі Австрії. Водночас вони рішуче виступили і проти намагань румунських буржуазних націоналістів приєднати буковинські землі до королівської Румунії. З листопада у Чернівцях народне віче одностайно прийняло рішення про «прилучення австрійської часті ук¬ раїнської землі до України» 8.

Проведена під час віче нарада групи передових робітників та ін¬ телігенції на чолі з С. І. Канюком стала початком організації у буко¬ винському краї партії ленінського типу. На нараді було проголошено створення Комуністичної партії Буковини як крайової організації КП (б) України і обрано її Центральний Комітет з п’яти чоловік на чолі з С. І. Канюком (С. Анютою). Було взято курс на захоплення трудящими влади на місцях, роззброєння жандармів, усунення австрій¬ ської адміністрації, утворення земельних комітетів і розподіл помі¬ щицького майна9.

Щоб вірно зрозуміти і оцінити діяльність Компартії Буковини, треба врахувати ті умови, в яких їй довелося діяти. Через шість днів після її виникнення війська буржуазно-поміщицької Румунії розпочали окупацію Буковини. 10 листопада 1918 р. вони захопили Хотин, а 11 листопада — Чернівці.

Загарбавши буковинські землі, окупанти не гребували жодними засобами, щоб завоювати та зміцнити позиції румунського капіталу. Вони стримували розвиток промислового виробництва шляхом подвій¬ ного підвищення транспортних тарифів, зменшення кредитів. Це при¬ звело до розорення і деградації господарства. Промислові підприєм¬ ства залишалися дрібними, напівкустарними. Розвиток фабрично-за¬ водської промисловості навмисно гальмувався. В галузі сільського господарства буржуазно-поміщицькі кола Румунії проголосили здійс¬ нити аграрну реформу, яка сприяла розвитку капіталістичних відно¬ син на селі прусським шляхом, продовжила переростання феодальних господарств в капіталістичні, прискорила процес диференціації селян¬ ства. Окупанти встановили тут жорстокий режим терору, економічно¬ го і політичного гніту.

Вже у грудні 1918 р. генеральний штаб румунської армії видав наказ про посилення поліцейського нагляду в повітах, які межували з Радянською Україною, і про боротьбу проти проникнення більшо¬ вицьких ідей на Буковину. ІЗ січня 1919 р. у Хотинському, Кіцман- ському, Заставнівському, Вашківецькому, Вижницькому, Сторожинець- кому, Серетському, Чернівецькому повітах і в Чернівцях загарбники оголосили стан облоги 10. 29 січня того ж року на Буковині була ство¬ рена центральна служба сигуранци для «підтримання порядку і безпе¬ ки держави» и.

7 N і з І о г І. Ашіпігі газіеіе сііп Іітрні ипігі 1918. — Сегпаиіі, 1938,— Р. 194—195.

8 Боротьба трудящих Буковини за соціальне і національне визволення і возз’єднан¬ ня з Українською РСР (1917— 1941) : Документи і матеріали.— Чернівці, 1958. —

С. 126.

9 Канюк С. Вказ. праця.— С. 93. На початку 1920 р. окремі українські радян¬ ські історики (Г. Піддубний та ін.) створення Комуністичної партії Буковини відноси¬ ли до лютого 1920 р. У цьому зв’язку група активних її діячів і засновників зверну¬ лася 1 лютого 1926 р. з листом до ЦК КП(б)У, в якому писала: «...звертаємо ще Вашу увагу на такі моменти: заснування Компартії Буковини припадає на 1918 рік... Наступного року буковинська організація розгорнула широку роботу як між робітни¬ ками, так і селянством» (Парт. арх. Ін-ту історії партії при ЦК Компартії України, ф. 6, оп. 1, спр. 157, арк. 8).

10 Чериівецьк. обласний держ. арх., ф. 80, оп. 1, спр. 1-а, арк. 11 (далі — ЧОДА).

11 Там же, ф. 12, оп. 1, спр. 1646, арк. 7.

1, арк. 1; ф. ЗО, оп. 2,

2. Укр. іст. журн., 1988, №11

І Авццсиїй ицуа УРСР | І Інститут історії І

Р>*ІП>М ИКЛЮТЕМ

17

В. М. Курило

У перші ж дні своєї влади окупанти розігнали Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів, роззброїли загони самооборони, ліквідували всі завоювання революції. За порушення встановлених порядків інтервенти жорстоко розправлялися з населенням, за най¬ менший опір розстрілювали без суду і слідства. В одному з циркулярів жандармського батальйону «Молдова» зазначалося, що «командуван¬ ня 8 дивізії та уряд Буковини одержали сотні скарг на зловживання, беззаконня та самоуправства, що коїлися жандармами» 12. Офіційни¬ ми органами у краї проводилася розгнуздана антирадяиська і лрору- мунська націоналістична пропаганда.

Перебуваючи у глибокому підпіллі. Компартія Буковини поширю¬ вала правду про Радянську Росію, ті перетворення, що відбулися в Країні Рад. Особливу роль у цьому відіграла легальна соціал-демокра- тична газета «Воля народу», редактором якої за дорученням ЦК Ком¬ партії з серпня 1919 р. по травень 1920 р. був С. І. Канюк. Вона дру¬ кувала матеріали про перемоги більшовиків, які «побили всіх царських генералів, а свій червоний стяг свободи понесли навіть поза границі Росії» 13. Газета підтримувала у трудящих віру в те, _ що й на Буковині настане скоро час, «коли візьме верх працюючий нарід і заведе новий, соціалістичний лад...» 14.

Разом з тим комуністи виховували у буковинських робітників і селян любов до Країни Рад, на конкретних прикладах пропагували соціально-економічні та культурні перетворення, здійснені робітничо- селянським урядом. Велику роль у цьому відіграла комуністична га¬ зета «Громада». На початку 20-х років у краї була розповсюджена книга В. І. Леніна «Великий почин», яка ознайомила трудящих з твор¬ чою діяльністю російського пролетаріату, його новим ставленням ДО праці.

Важливе значення для дальшого згуртування Компартії Буковини та визначення напряму її діяльності мала перша партійна конферен¬ ція, що відбулася влітку 1919 р. Вона прийняла рішення про вступ партії буковинських комуністів до Комінтерну, накреслила заходи по поліпшенню пропаганди комуністичних ідей, посиленню роботи у проф¬ спілках, військових частинах та серед рекрутів 13. У 1920 р. комуні¬ стична партійна організація Буковини розгорнула боротьбу з тактич¬ них питань. Однак більшість її членів разом з Центральним Комітетом допускала помилки, які В. 1. Ленін назвав дитячою хворобою «лівиз¬ ни» в комунізмі. Деякі комуністи виступали за зміну організаційної структури партії та побудови її на зразок соціал-демократичної ор¬ ганізації, хотіли розділити компартію на самостійні національні секції. Така позиція призвела до розколу серед комуністів. Частина їх через розходження у питанні ставлення до соціалістичної партії вийшла з компартії і створила свою комуністичну організацію на чолі з Цент¬ ральним Комітетом. п

Важливу роль у подоланні цих помилок відіграла праця В. 1. Ле¬ ніна «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі», постійні контакти з ЦК КП(б)У, Бессарабським обкомом РКП(б), а також Ясська конфе¬ ренція представників комуністичних організацій Бессарабії, Буковини, «Старого королівства», Добруджі і Бенату, яка відбулася у березні 1921 р. Доповідь на ній делегата Компартії Буковини викликала жва¬ ву дискусію. Конференція засудила лівацькі тенденції з боку комуні¬ стичних організацій, їх прагнення вести лише нелегальну діяльність, ігнорування легальних форм роботи в соціал-демократичних організа¬ ціях і профспілках та зобов’язала ЦК Компартії краю організувати в соціал-демократичній партії ліве крило з прибічників III Комуністич-

15 Там же, ф. 530, оп. 1, спр. 2, арк. 13 Воля народу. — 1920. — 5 лют.

“ Там же.— 1919.— 14 серп. 16 Канюк С. Вказ. праця.-

С. 101, 106—107.

Укр. іст. ж урн., 1988, №11

В авангарді ревюційного руху трудящих

ного Інтернаціоналу. Була заслухана також доповідь представників єврейської комуністичної організації Буковини, яка відкололася в 1920 р. Конференція зажадала, щоб ця група комуністів влилася в Компартію Буковини на правах комуністичної фракції для організа¬ ції пропаганди серед єврейського пролетаріату. Однак таке рішення суперечило марксистсько-ленінському вченню про партію. На конфе¬ ренції було вирішено об’єднати всі комуністичні загони країни в Ком¬ партію Румунії 16.

Проте з ряду причин здійснити це не вдалося. По-перше, деякі ке¬ рівники КПР ухилялися від принципової постановки національного питання взагалі. Така лінія була відступом від принципів пролетар¬ ського інтернаціоналізму, серйозним гальмом як для процесу об’єд¬ нання революційних сил країни й розвитку визвольної боротьби на окупованих землях, так і для румунського пролетарського руху. Рі¬ шення І з’їзду Компартії Румунії (1921 р.) не мали чіткої позиції щодо національного питання. Таке ставлення до цієї проблеми, а також опортуністична лінія окремих керівників КПР з багатьох інших пи¬ тань партійної стратегії і тактики були перешкодою на шляху об’єд¬ нання всіх комуністів в єдину Комуністичну партію Румунії. Однак і в складних умовах опортуністичних хитань, прояву шовіністичних тенденцій інтернаціоналістська лінія в КПР пробивала собі дорогу. По-друге, деякі комуністи застосовували неправильні методи роботи на Буковині, намагалися обійти буковинське питання, не проводили у життя прийняті рішення. Третьою причиною були арешти членів ЦК. Незважаючи на ці причини, конференція відіграла велику роль у ко¬ ординації дій бессарабських, буковинських і румунських комуністів.

Діяльність Компартії Буковини серед трудящих сприяла тому, що все нові й нові борці ставали до її лав. Якщо влітку 1919 р. діяли лише один селянський, два робітничих і один студентський нелегаль¬ ні комуністичні комітети, то в 1921 р. існували вже 10 партійних орга¬ нізацій на фабриках і заводах та 47 серед сільського пролетаріату 17. В зв’язку з розвитком комуністичного руху в Румунії між представни¬ ками КПР у Комінтерні та Компартії України була прийнята угода, в якій підкреслювалося, що діяльність комуністів у країні повинна бути централізованою. Але зважаючи на ступінь реакції в країні і те, що населення Бессарабії й Буковини знаходиться на кордоні з Радян¬ ською Україною, комуністичний рух в цих провінціях організувався і керувався відповідними центральними комітетами партії 18. На тери¬ торії УСРР було створено бюро — керівний партійний орган для вка¬ заних територій. Весною 1919 р. діяло Галицьке комуністичне бюро при ЦК КП(б)У, пізніше його перейменували в комітет Комуністичної партії Східної Галичини і Буковини19. Буковинські комуністи одер¬ жували постійну матеріальну й моральну допомогу від ЦК КЩб) України.

У важких умовах підпілля та переслідувань з боку окупантів Компартія Буковини піднімала народні маси на боротьбу проти іно¬ земного гноблення за возз’єднання з Радянською Україною. Хотинське повстання у січні 1919 р., виступ солдатів 113-го полку в листопаді того ж року в Чернівцях, партизанський рух у прикарпатських та Хо¬ тинському повітах свідчили про те, що трудящі не мирилися з віролом¬ ною окупацією королівської Румунії.

Переможні дії Червоної Армії на фронтах громадянської війни, розгром білополяків і визвольний похід радянських військ у Східну

19 Иокитепіе СІІП ізіогіа РагМиїиі Сотипізї йіп Котїпіа 1917— 1922,— Виси- ГЄ8ІІ, 1956,— Р. 301—306.

17 МОДА, ф. 119, оп. 1, спр. 89, арк. 139.

13 Парт. арх. Ін-ту історії партії при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 1, спр. 83. арк. 16 (далі — ПА ІІП’прн ЦК Компартії України).

19 За правильное освещение истории Коммунистической партии Западной Укра¬ йни // Коммуїшст. — 1963. — Кг 10. — С. 39.

Укр. іст. журн., 1988, №11 2* 19

В. М. Курило

Галичину влітку 1920 р. сприяли піднесенню революційного руху в Прикарпатті. Народні маси стежили за успіхами червоноармійців і че¬ кали їх приходу в Північну Буковину. Про політичний настрій насе¬ лення можна судити з листа В. П. Затонського до ЦК РКП(б): «Звідусіль через фронт стали пробиратися тепер делегати від партій¬ них осередків, від гуцульських повстанців, від буковинських сіл... При¬ ходять з практичними запитаннями. Наприклад, іти буковинцям по мобілізації в румунську армію чи переправлятися через Дністер до наших частин, виступати чи не виступати в тому чи іншому гуцуль¬ ському селі» 20.

ЦК КП(б)У та Галревком давали партійним організаціям прак¬ тичні вказівки й поради. їх завданням, як вказувалося у директиві політвідділам 12-ї та 14-ї армій, було роз’яснення трудящим масам цілей Комуністичної партії, її прагнення передати селянам землю по¬ міщиків, держави і монастирів, ліквідувати борги, встановити виборні Ради за участю трудового населення. Необхідно було спростувати на¬ клепи буржуазії на Радянську владу *>. Партійні організації застері¬ галися не допускати поспішних збройних виступів народних мас, які без підтримки радянських військ були приречені на поразку.

Виконуючи ці вказівки, комуністи Буковини проводили велику ро¬ боту серед населення. Вони закликали молодь переходити Дністер, вступати до лав Червоної Армії і разом з нею визволяти Буковину від румунських загарбників 22. Цей заклик знаходив відгук у широких ма¬ сах трудящих. Румунські агенти доповідали: «Більша частина молоді призивного контингенту з придністрянських сіл в останній час перей¬ шла в Галичину і вступила в більшовицьку армію» 23. Антивоєнний настрій і незадоволення військовою службою панували і в румунській армії.

З наближенням Червоної Армії до кордонів Північної Буковини компартія готувала загальне повстання проти окупантів. У серпні 1920 р. в с. Завалля Сиятинського повіту в Галичині був створений повстанський комітет на чолі з членом ЦК С. Ю. Гуцуляком 2“. Такі організації діяли в багатьох містах Буковини. Відмова молоді служити в румунській армії, масове дезертирство, антимілітаристський рух у самій армії перешкоджали боярській Румунії взяти участь в авантюрі міжнародного імперіалізму проти Країни Рад.

Комуністи Буковини багато зробили для посилення свого впливу на маси і піднесення революційного руху, який у 1920 р. набрав широ¬ кого розмаху. При їх участі проходили масові страйки та демонстрації. В тому ж році відбулися виступи мебльовиків, взуттєвиків, кравців, ливарників, будівельників, залізничників, робітників пивоварних заво¬ дів 25. 20-тисячна першотравнева демонстрація 1920 р. у Чернівцях пройшла під лозунгами «Геть рабство!», «Ми вимагаємо рівноправ¬ ності всіх націй!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»26.

Намагаючись припинити революційні бої трудящих, румунський буржуазний уряд у серпні 1920 р. прийняв спрямований проти робіт¬ ничого руху закон про регламентацію праці. У відповідь на репресив¬ ний захід правлячих кіл у Чернівцях 15 серпня відбувся мітинг про¬ тесту і демонстрація трудящих під гаслами «Хай живуть більшовики!», «Хай живе революція!», «Ми хочемо приєднатися до більшовиків».

59 Центр, держ. арх. Жовтн. рев., органів держ. управління і держ. влади УРСР, ф. 2, оп. 1, спр. 610, арк. 56.

51 ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп. 5, спр. 59, арк. 206.

22 ЧОДА, ф. 12, оп. 1, спр. 101, арк. 87.

23 Там же, спр. 4651, арк. 79.

24 Парт. арх. Чернівецьк. обкому Компартії України, ф. 3535, оп. 1, спр. 103, арк. 2—5.

55 ЧОДА, ф. 119, оп. 1. спр. 46, арк. 9; ф. 38, оп. 1, спр. 326, арк. 55.

28 Там же, ф. 119, оп. 1, спр. 39, арк. 63.

20 Укр. Іст. жури., 1988, № 11

В авангарді ревюційного руху трудящих

Понад 6 тис. чол. взяли участь у цих акціях 27. Серед учасників Все- румунського загального страйку в жовтні 1920 р. були і трудящі Буко¬ вини. Виступи робітників продовжувалися і в 1921 р. Учасники пер- шотравневої демонстрації в Чернівцях вимагали права на самовизна¬ чення народів, миру з Радянською Росією 28.

Налякані піднесенням революційного руху, панівні класи буржу¬ азно-поміщицької Румунії посилили репресії. У 1921 — 1922 рр. були розгромлені ЦК Компартії Буковини і комуністичні організації в Хоти¬ ні, Кельменцях, Зарожанах, Бабині, Мамаївцях, Новій Жучці 29. 19 грудня 1924 р. румунський уряд видав так званий «Закон Мир- зеску», спрямований проти Комуністичної партії30.

В цей період велику допомогу комуністам Буковини подав ЦК КП(б) України. Вживав заходів до посилення партійної роботи в краї і Закордонний комітет Компартії Буковини, який очолював С. 10. Гу- цуляк. Налагоджувалися зв’язки з місцевими комуністичними органі¬ заціями. Це дало можливість у березні 1925 р. провести партійну кон¬ ференцію і обрати новий Центральний Комітет на чолі з В. В. Гаврн- люком.

Компартія зміцнювала свої низові організації, поліпшувала їх організаційну структуру. Як свідчать архівні матеріали, влітку 1925 р. на Буковині діяли 24 партійні осередки, які об’єднували понад 400 ко¬ муністів 3|. ЦК прийняв ряд документів про завдання Компартії Бу¬ ковини. У постанові «Про склад і організаційне будівництво КПБ» вказувалося, що комуністи є авангардом буковинського пролетаріату й селянства. їх головна мета — боротьба за встановлення диктатури пролетаріату та возз'єднання Буковини з Українською СРР. Авангард¬ на роль у цьому відводилася робітничому класу. Тому парторганізації зобов’язувалися збільшувати свої лави за рахунок робітників. Була визначена і чітка організаційна структура партії. її основою вважалася первинна партійна організація — комуністичний осередок, завданням якого було поширення серед трудящих комуністичних ідей і керівництво революційною боротьбою мас. Осередки створювалися на кожному підприємстві при умові наявності там не менше 3 членів партії, а на селі — за місцем проживання. Для керівництва партійною роботою в повіті створювався повітовий комітет, а в Чернівцях — міський. Найвищим організаційним органом був Центральний комітет. Та¬ ким чином, постанови ЦК були фактично програмою і статутом партії, конкретним втіленням марксистсько-ленінських принципів більшовизму.

Здійснюючи ленінські настанови про те, що комуністи повинні працювати в гущі мас, ЦК Компартії Буковини рекомендував всім членам партії на місцях створювати в соціал-демократичній секції, яка в той час складалася з п’яти національних секцій (української, єврей¬ ської, німецької, румунської й польської), та робітничому товаристві «Воля» комуністичні фракції для ведення агітаційно-пропагандист¬ ської роботи серед населення 32.

Виконуючи це рішення, комуністи Т. Коханюк і Н. Ткачук увійшли в керівне ядро української соціал-демократичної партії. Член ЦК 1. Стасюк став редагувати її орган — газету «Боротьба». Соціал-демо- кратичну трибуну комуністи використовували для пропаганди своїх ідей, засудження антинародної політики експлуататорів, викриття по¬ літики румунізації.

27 Там же, арк. 170; Воля народа. — 1920.— 19 серп.

25 Уопеагіз. — 1921— 5 Маі.

29 ЧОДА, ф. ЗО, оп. 4, спр. З, арк. 473 — 474.

30 Там же, ф. 38, оп. 1, спр. 3434, арк. 1.

31 ПА І ІП при ЦК Компартії України, ф. 6, оп. 1, спр. 171, арк. 14.

32 ЧОДА, ф. 805, оп. 1, спр. 28, арк. 34, 54, 68.

Укр. іст. журн., 1988, МИ

21

В. М. Курило

Поєднання легальної та нелегальної форм роботи партії сприяло відновленню і створенню нових комуністичних організацій. Вже у 1926 р. вони активно діяли в містах Чернівці, Сторожинєць, Вижниця, Заставна, Кіцмань, у селах — Нові Мамаївці, Бабин, Звинячка, Хрещатик, Стара Жучка та ін. 32 Зусиллями Бессарабського обкому Компартії Румунії була відновлена діяльність партійних осередків у м. Хотині та селах Кальменці, Зарожани, Бабин, Бузовиця34.

Проте відірваність буковинських комуністів від Радянської Укра¬ їни, відсутність тісних контактів з КПР послаблювали їх керівництво революційною боротьбою трудящих. Подібне становище було і на ін¬ ших окупованих землях України. Тому V конгрес Комінтерну (1924 р.) прийняв спеціальну постанову з українського питання. В ній підкрес¬ лювалося. що воно «є одним з найважливіших національних питань Середньої Європи, розв’язання якого диктується інтересами пролетар¬ ської революції як в Польщі, Румунії, Чехословаччнні, так і в суміж¬ них країнах» 35. Конгрес поставив перед компартіями держав, до яких входили окуповані українські землі, завдання керувати боротьбою на¬ родних мас за возз’єднання з Радянською Україною. Разом з тим зазначалося, що дана боротьба може бути успішною лише при умові, якщо трудящі окупованих земель всю свою діяльність будуватимуть «на найтіснішім союзі з керованою Комуністичними партіями цих країн боротьбою робітників і селян за повалення влади капіталу» ав. Конгрес визнав за доцільне забезпечити централізоване керівництво з боку компартій Польщі, Румунії та Чехословаччннн організаціями ко¬ муністів Галичини, Буковини і Закарпаття. Рекомендувалося підтриму¬ вати контакти між комуністичним рухом цих провінцій і КП(б)У.

Відповідно до цього рішення у лютому 1926 р. група членів КПБ звернулася в Політбюро ЦК КЩб) України із заявою про необхід¬ ність зміцнення буковинської партійної організації, включення її до складу Комуністичної партії Румунії на правах територіально-крайо¬ вого підрозділу. Цю ідею підтримував і Центральний Комітет КП(б)У, який у своїх рішеннях підкреслював, що організація комуністів Буко¬ вини повинна працювати в контакті з КПР 37. 25 лютого 1926 р. спе¬ ціальна нарада при Виконкомі Комінтерну визнала, що дальше існу¬ вання ЦК Комуністичної партії Буковини було недоцільним 38.

У травні 1926 р. Центральний Комітет КПБ встановив зв'язки з ЦК КПР. Були остаточно вирішені організаційні питання об’єднання. Наприкінці того ж року Компартія Буковини увійшла до складу Ком¬ партії Румунії як її крайова організація. Був створений новий керів¬ ний орган — Буковинський крайовий комітет КПР на чолі з секрета¬ рем С. Г. Галицьким, а також — крайовий комітет комсомолу, секрета¬ рем якого став Б. Ш. Кац 39.

Буковинський крайком продовжував роботу по зміцненню кому¬ ністичних осередків, вихованню кадрів партійних організаторів і агі¬ таторів. У Чернівцях працювали партійні курси, слухачі яких — робіт¬ ники і селяни Південної та Північної Буковини — вивчали марксист¬ сько-ленінську теорію, досвід ведення агітаційно-пропагандистської ро¬ боти серед трудящих 40.

З посиленням революційної боротьби народних мас велике зна¬ чення мало зміцнення єдності трудящих. Тому IV з’їзд КПР (1928 р.)

33 Там же, ф. 118, он. 5, спр. 1378, арк. 14.

34 Там же, ф. ЗО, оп. 4, спр. ЗІ, арк. 473.

35 Пятьін Всемирньїн Конгресе Коміїнтерна: Стенограф, отчет. — М., 1925. — Ч. 2,— С. 126.

38 Там же.

37 ПЛ 1 ІП при ЦК Компартії України, ф. 6, оп. 1, спр. 157, арк. 8; ф. 29, оп. 1, спр. 1298, арк. II.

35 Ярошенко А. Д. Вказ. праця.— С. 98.

39 Парт. арх. Чернівецьк. обкому Компартії України, ф. 3535, оп. 1, спр. 82, арк. 7.

40 МОДА, ф. 119, оп. 1, спр. 187, арк. 327.

Укр. іст. журн., 1988, № І!

В авангарді ревюційного руху трудящих

зобов'язав партійні організації здійснювати тактику єдиного фронту знизу на основі боротьби за життєві інтереси робітників і селян, їх де¬ мократичні права 4І. Виконуючи це рішення, крайком КПР вжив ряд заходів щодо зміцнення комуністичних фракцій у соціал-демократич- ній організації та посилення їх діяльності. Робота серед рядових чле¬ нів цієї партії сприяла їх політичному прозрінню й відходу від партії української організації. «Керівники соціал-демократії, — зазначалося в резолюції політичного секретаріату ЦК Компартії Румунії, — зазна¬ ли серйозної поразки в одному з важливих політичних центрів — Чер¬ нівцях» 42.

Крайком КПР проводив у містах і селах Буковини велику роботу по створенню нової масової легальної революційної організації трудя¬ щих. На установчій конференції 17 лютого 1929 р. була створена пар¬ тія українських працюючих Румунії «Визволення». На чолі цієї органі¬ зації стояли комуністи Т. Григоряк, С. Лопуляк, М. Павлюк, Є. Со- рофтей. Редактором ЇЇ друкованого органу — газети «Борець» — став член підпільного крайкому І. Стасюк 43.

Партія українських працюючих «Визволення» була інтернаціо¬ нальною організацією. ЇЇ членом, зазначалося у програмі, міг стати і неукраїнець, який добровільно брав на себе обов’язки члена партії 44.

Створення партії «Визволення» та її масових організацій у всіх повітах Буковини мало велике значення. Вони зв’язували комуністичні осередки з широкими народними масами, надавали матеріальну й мо¬ ральну допомогу партії, брали участь у всіх виступах трудящих проти соціального і національного гніту, разом з комуністами очолювали виступи робітників та селян краю за возз’єднання з Українською СРР.

У ході цієї боротьби міцнів союз робітничого класу і селянства. Велике значення для його зміцнення мало створення за ініціативою КПР наприкінці 1925 р. масової революційної організації — Робітни¬ чо-селянського блоку. Комуністи Буковини підтримали ідею її ство¬ рення і зобов’язали партійні осередки «підготувати в масах грунт для об’єднання їх у спільному фронті з революційними робітничо-селян¬ ськими організаціями цілої Румунії» 45. В умовах жорстокого терору буковинська парторганізація завдяки цьому блоку- успішно провела ряд політичних акцій. У період підготовки до виборів у парламент і місцеві органи управління через листівки цієї організації проводилася велика агітаційна робота. В одній з них писалося: «Робітничо-селян¬ ський блок ... веде уперту і рішучу боротьбу за щоденні загальні до¬ магання широких трудящих мас міста і села... за самовизначення на¬ ціональних меншостей аж до відокремлення від держави, за владу робітників і селян» 46. Внаслідок проведеної робітничо-селянським блоком роботи на виборах до парламенту країни в 1931 р. було обрано п’ять депутатів-комуністів.

Використання всіх форм роботи сприяло розширенню і зміцненню нелегальних комуністичних організацій. Осередки комуністів діяли не лише «на всіх приватних і державних підприємствах Буковини», а й у багатьох селах 47. Розширення мережі комуністичних організацій викликало необхідність удосконалення організаційної структури кра¬ йового партійного осередку. В 1930 р. у краї діяли Чернівецький міськ¬ ком, Сторожинецький повітовий та Вижницький районний комітети

41 Оокитепіе діл ізіогіа Рагіісіиіиі Сошипізі с1іп КошІпіа 1923 — 1928. — Виси- ге?1і, 1957. — Р. 586,

12 Оокигпепіе сііп ізіогіа РагМиїиі Сошипізі біп Ротїпіа 1929 — 1933. — Ви- сиге^іі, 1955. — Р. 163.

43 Борець. — 1929. — 31 берез.

44 ЧОДА, ф. 118, оп. 4, спр. 6398, арк. 74.

45 Там же, ф. 805, оп. 1, спр. 28, арк. 40.

46 Там же, ф. 118, оп. 5, спр. 1792, арк. ЗО.

47 Там же, ф. 119, оп. 1, спр. 196, арк. 13.

Укр. іст. журн., 1988, №11

23

в. м. Кирило

компартії. Наступного року було створено Чернівецький повітовий ко¬ мітет Компартії 48.

Компартія Румунії та її буковинський крайовий комітет очолили боротьбу народних мас за революційний вихід з економічної кризи, проти підкорення економіки країни західноєвропейським імперіаліз¬ мом, посилення експлуатації трудящих, гонки озброєння і підготовки війни проти СРСР. В ті роки виступи робітників і селян мали яскраво виражений революційний характер, були масовими та організованими. У першотравневій демонстрації 1929 р. у Чернівцях взяли участь 12 тис. чол. 49 Політичні збори відбулися у містах Радауци, Сірет, Сто- рожинець, Сучава, Компулунг і багатьох селах. Трудящі протестували проти політичного й національного гніту, наступу капіталу на працю. Посилилися їх страйкові виступи. В 1929 — 1933 рр. на боротьбу за по¬ ліпшення свого становища піднімалися робітники^ деревообробної та текстильної промисловості, залізничники. До страйків та демонстрацій протесту приєднувалися нові верстви населення: дрібна буржуазія, службовці, пенсіонери. Посилилася боротьба селян за землю, мали місце випадки поділу поміщицьких земель у Компулунзькому, Сучав- ському, Радауцькому, Хотинському повітах, Вижницькій волості Сто- рожинецького повіту.

У ході боротьби за соціальне й національне визволення, комуністи роз’яснювали трудовому селянству причини їхнього важкого станови¬ ща, висували конкретні гасла, які закликали селян на боротьбу за повсякденні потреби. В багатьох селах Радауцького, Сторожинецького, Чернівецького та інших повітів селяни масово виступали проти грабіж¬ ницької податкової політики окупантів. У селах створювалися комітети дій і групи самозахисту, які були організаторами селянських виступів. У краї не припинявся національно-визвольний рух. Як визнавали самі окупанти, все румунське трудящі систематично бойкотували, вимагали возз’єднання Буковини з Радянською Україною. КПР дала позитивну оцінку революційним виступам селянства і констатувала, що ця бо¬ ротьба була наслідком зміцнення впливу компартії на селі 50.

Відповідно до рішень VI Конгресу Комінтерну (1928 р.) на буко¬ винських землях посилилась антивоєнна боротьба. Виходячи з аналізу міжнародної обстановки, V з’їзд КПР вказав на необхідність лов яза- ти кожний виступ робітників і селян за поліпшення свого становища з боротьбою проти війни. «Захищаючи СРСР, — підкреслювалося в ре¬ золюції з’їзду,— трудящі маси захищають самих себе, захищають свої насущні інтереси» 51. Для керівництва антивоєнним рухом при край¬ комі Компартії Румунії був створений відповідний відділ. На початку' 1932 р. стала виходити нелегальна газета «Біе гоіе Викошіпа», а та¬ кож легальні органи — «Оіе 2икипіі» і «Иіе АУеІІ». На виступи проти підготовки капіталістами антирадянської війни закликали трудящих і комуністичні листівки. Низові комуністичні організації на нелегальних зборах в Сторожинєцькому та Чернівецькому повітах обговорювали питання про тактику партії щодо війни. Серпневі (1929 р., 1932 р.) та першотравнева (1932 р.) демонстрації, мітинги трудящих мас у містах Чернівці, Вижниця, Радауци, Сірет та багатьох селах пройшли під лозунгами «Геть війну!», «Хай живе Радянський Союз!».

Особливо масовою була демонстрація робітників і селян, присвя¬ чена річниці Паризької комуни. 21 березня 1932 р. понад 1 тис. чол. з червоними прапорами пройшли вулицями Чернівців. «Ця демонстра¬ ція, — писала газета «Біе гоіе Вико^іпа», — була пересторогою для ру¬ мунської буржуазії та міжнародного імперіалізму, свідченням того, що

48 ПА ІІП при ЦК Компартії України, ф. 6, оп. 1, спр. 157, арк. 107, 110.

49 УопуагІ5. — 1929.— З Маі.

60 V сьезд Коммуиистической партии Румьгаии. — С. 113.

51 Там же. — С. 35.

24 Укр. Іст. журн., 1988, № П

В авангарді ревюційного руху трудящих

пригноблені маси Буковини, які знаходилися за 100 кілометрів від ра¬ дянського кордону, повні рішучості не допустити початку війни проти їх братів у Радянському Союзі, що вони зуміють у необхідний момент повернути зброю проти своїх гнобителів»52. Цей виступ трудящих був високо оцінений ЦК КПР. «Всупереч жорстокому терору буржуазії,— писала газета «ЗкТпіеіа», — за останній час чернівецькі робітники і селяни навколишніх сіл довели свою тверду рішучість боротися під керівництвом Комуністичної партії проти існуючого режиму» 53.

Розгортання антивоєнної боротьби народних мас вимагало ство¬ рення відповідних центрів для керівництва нею. Тому крайком КПР надіслав директиву низовим організаціям «створити комітети боротьби проти антирадянської війни, які б на базі єдиного фронту і під керів¬ ництвом Комуністичної партії стали на перешкоді нападу на Радян¬ ський Союз» ь\ На початку 1932 р. перша така організація виникла на залізничному вузлі м. Чернівців. У середині року було створено Чернівецький антивоєнний комітет. Подібні організації діяли також у Радауцах і Хотині 55. їх очолювали представники прогресивної інтелі¬ генції. Оцінюючи політичну ситуацію, що склалася на той час у краї, румунські каральні органи в червні 1933 р. констатували: «Українське населення Чернівців і Сторожинця, серед якого поширювалися кому¬ ністичні ідеї, виступає проти існуючого ладу. Майже в усіх повітах Буковини відбувалися виступи трудящих під лозунгом: «Хай живе Радянський Союз!»56.

З наступом фашизму і реакції румунський королівський уряд по¬ силив терор проти революційного руху. В лютому 1933 р. був виданий декрет про розпуск антивоєнних комітетів та введення стану облоги в країні. Комуністична партія, що знаходилася у підпіллі, шукала нових форм роботи в масах. У містах і селах були створені легальні органі¬ зації «Друзів СРСР» і «Ліга праці». З кінця 1934 р. розпочали діяль¬ ність Хотинський, а потім Чернівецький повітові антифашистські комі¬ тети, на чолі яких стояли представники прогресивної інтелігенції М. Дескелеску та Н. Шапірін 57.

Робота в масах сприяла піднесенню їх революційної боротьби. У 1934—1937 рр. на Буковині відбулося 423 страйки58. Поряд з робітни¬ чим класом трудове селянство боролося проти податкової політики окупантів та різних повинностей, захоплення поміщиками громадських земель, за перегляд земельної реформи. У Кіцмані, Суховерхові, Оршівцях, Неполоківцях пройшли масові мітинги, на яких селяни про¬ тестували проти безземелля, національного гноблення, спроб запро¬ вадження у країні диктатури 69. Антиурядові виступи відбулися в се¬ лах Луківцях Сторожинецького та Чорнівцях Чернівецького повітів. Під керівництвом комуністів розгорталася страйкова боротьба в поміщиць¬ ких маєтках Хотинського повіту.

Виступи різних верств населення Буковини в 1935 р. сприяли під¬ несенню антифашистської та антиімперіалістичної боротьби трудящих. Важливе значення для згуртування прогресивних сил краю проти загрози фашизму мав VII Всесвітній конгрес Комінтерну (1935 р.). його рішення обговорювалися в партійних організаціях, які накреслю¬ вали шляхи їх здійснення. Так, на засіданні Хотинського повітового комітету партії в липні 1936 р. було вирішено встановити контакти з подібною організацією націонал-цараністської партії для спільної бо¬ ротьби за мир, проти зростання фашистської небезпеки. Однак бажа-

52 Біе гоіе Викоигіпа. — 1932. — N 3.

53 Зсїпіеіа,— 1932.— 1 арг.

54 Оіе гоіе Викои'іпа. — 1932. — N 4.

55 Оіе \УєІІ.— 1932.— 15 Окі.

68 ЧОДА, ф. 43, оп. 1, спр. 6227, арк. 4, 32.

87 ипіуегаиі. — 1935. — 2 іап.

68 АпиагиІ зіаіізііс аі Когпіпіа 1937 — 1938. — Висиге$1і. — 1939.— 89 Уог\уагі5.— 1932.— 4 Аид.

Укр. іст. жури., 1988, № 11

25

В. М. Курило

ного наслідку досягти не вдалося 60. Чернівецький міськком партії звертався з цією пропозицією до керівництва місцевої організації со- ціал-демократичної партії, яка 'відмовилася від спільних дій з кому¬ ністами.

Маневри соціал-демократичних ватажків ще більше посилили по¬ тяг мас до єдності та зміцнили в них переконання, що лише КПР справді прагне до єдиного фронту пролетаріату і послідовно бореться за нього. На позицію створення Народного фронту переходила біль¬ шість низових соціал-демократичних і профспілкових організацій. Рі¬ шення про це прийняли, наприклад, на своїх зборах службовці у Чер¬ нівцях 61.

Влітку 1936 р. керівництво націонал-цараністської партії вирішило провести у всіх 72 повітах королівської Румунії маніфестації та мітин¬ ги протесту проти правлячої тоді партії націонал-лібералів. Чернівець¬ кий крайовий комітет КПР погодився взяти участь у цій акції. В Хо¬ тинському повіті така маніфестація пройшла в с. Липканах. У ній взяли участь понад 10 тис. чол. Над колонами майоріли лозунги «Геть війну!», «Геть фашизм!», «Хан живе Радянський Союз!», «Землю тим, хто її обробляє!», «Волю політичним в’язням!». Демонстрацією керу¬ вали секретар повітового комітету КПР А. Волох і комуністи А. Фе- дорець, П. Білоус, І. Кормуш, А. Стах та Ф. Шурлика 62. 29 травня 1936 р. у Чернівцях відбулися 22-тисячна демонстрація та мітинг, на якому за дорученням підпільного крайкому КПР виступив комуніст Д. М. Руснак. У тому ж році антифашистські мітинги пройшли в Кіц- мані, Шипинцях. Відбувалися вони і протягом 1937 р.

Антифашистський рух у краї невпинно поширювався. Він прояв¬ лявся у масових виступах не лише проти румунського, а й міжнарод¬ ного фашизму. У містах і селах Буковини були створені комітети до¬ помоги республіканській Іспанії. В 1936 — 1937 рр. у загонах інтерна¬ ціональної бригади воювали більше 40 буковинців. Серед них — секретарі повітового комітету КПР А. Вайсман та Чернівецького міському комсомолу Б. Юрграу, жителі с. Клішківців Хотинського по¬ віту С. Побережний і с. Чорного Потоку Чернівецького повіту М. Ва- силинчук. Ім’я легендарного генерала Еміля Клебера (М. Штерн) — командира 11-ї інтербригади, уроженця с. Волоки Вижиицького пові¬ ту — стало символом відданості справі робітничого класу 63.

Однак створити єдиний антифашистський фронт в країні не вда¬ лося. З наступом нової економічної кризи 1937—1938 рр. процес фа¬ шизації румунської держави прискорився. У 1938 р. там було встанов¬ лено монархо-фашистську диктатуру. В країні посилився політичний і національний гніт, погіршало соціально-економічне становище тру¬ дящих, зросли безробіття й голод. Спираючись на профашистські еле¬ менти, королівські власті посилили репресії проти народу. Північна Буковина, як і інші окуповані землі, що межували з Радянським Сою¬ зом, були оголошені військовою зоною. Повсюдно проводилися масові арешти та судові процеси. Однак, зазначалося у повідомленні поліції, «велике число комуністичних осередків, як у Чернівцях, так і по всій Північній Буковині, залишилися невикритими і продовжують працю¬ вати нелегально» 64.

Велику допомогу у зміцненні комуністичного підпілля в краї пода¬ вав Комінтерн. Туди на роботу були направлені А. І. Вайсман, Б. ПІ. Кац, К. І. Терлецький. У березні 1939 р. в Чернівцях відбулася парт- конференція, яка обрала новий крайком КПР на чолі з Б. Ш. Кацом. Він провів велику роботу по згуртуванню партійних організацій на

60 ЧОДА, ф. 501, оп. 1, слр. 50, арк. 7.

61 Красная Бессарабня. — 1935. — № 4. — С. 36.

62 ЧОДА, ф. 3535, оп. 1, спр. 21, арк. 2.

6ї Історія міст і сіл Української РСР: Чернівецька область, К-, 1969. — С. 36.

64 Центр, держ. арх. Молдав. РСР, ф. 680, оп. 1, спр. 3720, арк. 289.

26 Укр. іст. журн., 1988, № 11

В авангарді ревюційного руху трудящих

марксистсько-ленінській основі. Важливу роль у цьому відіграли чле¬ ни підпільного крайкому КПР І. В. Павлюк, Д. М. Руснак, Є. Стефюк. Партійні комітети вжили заходів до відновлення розгромлених комсо¬ мольських організацій і пожвавили їхню роботу.

У винятково тяжких умовах, під керівництвом комуністичних ор¬ ганізацій народні маси продовжували боротьбу проти соціального, політичного й національного гніту. Комуністи закликали трудящих до боротьби проти облогового стану і цензури, розпуску прогресивних організацій, за заборону всіх фашистських організацій та партій і арешту їх керівників, проти підготовки антирадянської війни, за ко¬ лективну безпеку і укладення договору про взаємну допомогу з Ра¬ дянським Союзом65. Вступивши за вказівкою керівних органів КПР у робітничі корпорації, вони в багатьох випадках увійшли до складу їх керівництва, організовували робітників на страйкову боротьбу. У 1938 — 1940 рр. успішно пройшли страйки робітників у Чернівцях, К.ІЦ- мані. Не припинявся і селянський рух.

В обстановці передвоєнної політичної кризи посилився антивоєн¬ ний рух. Новобранці відмовлялися з’являтися на призовні пункти, по¬ силилося дезертирство в румунській армії. У Чернівцях, Хотині та ін¬ ших містах проходили антивоєнні демонстрації. В боротьбу проти війни включилися жінки, які під керівництвом партійних організацій домагалися допомогти сім’ям мобілізованих до армії. Такі акції в Хотинському повіті, наприклад, проводилися майже щонеділі66. Після визволення західноукраїнських земель Радянською Армією у вересні 1939 р. почастішали випадки втечі буковинських робітників, селян і солдатів у східні райони. Вони мали місце у Вижницькій, Заставнів- ській, Кіцманській волостях і Хотинському повіті. У цьому зв’язку правлячі кола Румунії посилили репресії та гоніння проти народ¬ них мас.

Однак репресивні заходи румунського уряду не могли задушити революційного настрою мас. їхні виступи в Північній Буковині не при¬ пинялися до 1940 р. і свідчили про повний крах політики окупантів, які протягом 22 років насильством і терором намагалися зламати опір робітників й селян, їх боротьбу за возз’єднання з соціалістичною Бать¬ ківщиною. Не дожили до радісних днів керівники комуністичного під¬ пілля В. Гаврилюк, С. Галицький, С. Канюк, М. Цопа. які стали жерт¬ вами культу особи, але їх справа не пропала марно *. 28 червня 1940 р. Північна Буковина була возз’єднана з Радянською Україною в складі Радянського Союзу. Справді небачені соціально-економічні й культур¬ ні зміни почалися в новоствореній Чернівецькій області. Організатором цих перетворень стала обласна партійна організація.

В. М. Курило

В АВАНГАРДЕ РЕВОЛЮЦИОННОГО ДВИЖЕНИЯ ТРУДЯЩИХСЯ (к 70-летию создания Компартії Буковини)

Резюме

В статье освешаются вопросьі создания и становлення Коммуннстической пар- тин Буковини, включення ее в состав Коммуннстической партии Руминин, руковод- ства революционной борьбой трудящихся против социального и нацнонального гнета, за воссоединение края с Украннской ССР.

№ Оокишепіе сііп ізіогіа Рагіісіиіиі Сотипізі сііп Котїпіа 1917 — 1944. — Висиге- $1і, 1953.— Р. 271—272.

06 Борьба трудящихся Бессарабіш за своє освобождение и воссоединение с Советской Родиной.— Кншинев, 1970. — С. 705 — 706.

* 3 кінця 20-х до середини 30-х років вони проживали в Радянській Україні.

Укр. іст. журн., 1988, №11

27

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРО ПРОФСПІЛКИ І ФАБЗАВКОМИ УКРАЇНИ В 1917 р.

Першим істориком Великого Жовтня був В. І. Ленін. На основі його концепції Жовтневої соціалістичної революції була створена й ус¬ пішно розвивається радянська історіографія цієї актуальної і склад¬ ної проблеми.

В. І. Ленін розвинув марксистське вчення про профспілки. Він об¬ грунтував принципи їх організації й діяльності, необхідність керівницт¬ ва ними з боку Комуністичної партії, визначив їх завдання в умовах боротьби за перемогу соціалістичної революції, будівництва соціалізму і комунізму. «...Профспілки, — відзначав Володимир Ілліч, — створю¬ ють зв’язок авангарду з масами, профспілки повсякденною роботою переконують маси, маси того класу, який один тільки може перевести нас від капіталізму до комунізму» *. Особливу увагу В. І. Ленін, біль¬ шовицька партія приділяли створенню і зміцненню масових робітничих організацій в період підготовки і проведення соціалістичної революції.

В перші місяці після Лютневої революції на чолі більшості проф¬ спілок і фабзавкомів стояли меншовики і есери, які намагалися від- волікти їх від активної участі в політичній боротьбі. Завоювавши на свій бік фабзавкоми і профспілки, добившись єдності їх дій, більшо¬ вицька партія перетворила ці організації в свої опорні пункти на за¬ водах і фабриках.

Дослідження революційної діяльності профспілок і фабзавкомів у 1917 р. має велике теоретичне і практичне значення. Це невід’ємна частина історії пролетаріату Росії — гегемона соціалістичної револю¬ ції. Досвід боротьби більшовицької партії за робітничі організації, за єдність професійного руху широко використовується комуністичними й робітничими партіями капіталістичних держав і країн, що розви¬ ваються.

історіографія цієї теми відповідає основним періодам розвитку ра¬ дянської історичної науки. Перші підсумки вивчення історії пролета¬ ріату і робітничого руху в Росії у 1917 р. підбили всесоюзні наукові сесії, що відбулися в Києві (1962 р.) та Одесі (1967 р.) 2.

у 60 — 70-і роки було опубліковано історіографічні огляди Ю. _М. Гамрецького і А. П. Гриценко про боротьбу робітничого класу України за перемогу соціалістичної революції3. Відзначивши інтерес дослідни¬ ків до історії фабзавкомів і профспілок у 1917 р., автори цих оглядів виступили проти спрощеного висвітлення процесу їх більшовизації

1 Ленін В І. Про професійні спілки, про поточний момент і про помилки т. Троцького : Промова на об’єднаному засіданні делегатів VIII з'їзду Рад, членів ВЦРПС і ММРПС — членів РКП(б) ЗО грудня 1920 р. // Повне зібр. творів.-

2 Рабочий класе н рабочее движение в России в 1917 г. — М., 1964. — 359 с.; Пролетаріат России на пути к Октябрю 1917 г. (Облик, борьба, гегемония). Одесса, 1967.— Ч. І,— 121 с.— Ч. 2,— 243 с.

3 Га мрець кий 10. М. Робітничий рух на Україні у 1917 році в радянській історіографії // Укр. іст. жури. — 1967. — № 2. — С. 107 — 116; Гамрецкий Ю. М. Советская историография о рабочем классе и рабочем движенин на У крайнє в 1917 г. // Рабочий класе и рабочее движение в России в 1917 г.— С. 88—102; Гри¬ ценко А. П. Рабочий класе Украиньї в 1917 : К историографнн вопроса // Вопросьі нсториографии рабочего класса СССР. — М., 1970. — С. 74 — 82; Гриценко А. П. Ро¬ бітничий клас — провідна сила соціалістичної революції на Україні // Укр. іст. журн,— 1977. — № 8,— С. 131—140.

28

Укр. іст. журн., 1988, Л® 11

Я рофспілки і фабзавкоми України в 1917 р.

у працях Р. Парфьонова, М. Шуміхіна, М. Баранової, в яких повторю¬ валися деякі помилкові положення 20-х років. У історіографічних пуб¬ лікаціях, про які йде мова, виділені питання, які потребують дальшого дослідження: взаємовідносини фабзавкомів і профспілок, діяльність більшовицьких фракцій у профспілках, боротьба більшовиків проти ук¬ раїнських дрібнобуржуазних націоналістичних партій у профспілково¬ му русі. Частково питання теми, що вивчається, порушуються в історіо¬ графічній праці В. В. Мусієнка4. Історіографія проблеми тільки поча¬ ла розроблятися.

Вже у 20-х — середині 30-х років було багато зроблено для до¬ слідження історії Жовтня та її найважливішого аспекту фабзавко¬ мів і профспілок. У той період з’явилися монографії, брошури, статті, видані в основному Істпартами та Істпрофами до 10-річчя і 15-річчя Жовтня5. їх авторами були активні учасники революції, працівники профспілок і молоді радянські історики. Майже в усіх публікаціях від¬ чувається вузькість джерелознавчої бази, адже багато архівних фондів ще були недоступні дослідникам.

Перші праці 20-х років з історії професійного руху в Росії у 1917 р. присвячені фабрично-заводським комітетам 6. Серед них особливої ува¬ ги заслуговує монографія Г. М. Панкратової, яка відрізняється знач¬ ною документальною базою, глибокими висновками і узагальненнями. Автор ретельно вивчила причини і процес створення завкомів, відзна¬ чивши спадковий зв’язок між радами уповноважених 1905 р. і фабзав- комами 1917 р. Г. М. Панкратова розпочала дослідження й донині складного питання про взаємовідносини фабзавкомів і профспілок. Во¬ на показала, що вони пройшли ряд періодів. Фабзавкоми, які знаходи¬ лися під безпосереднім впливом робітничих мас, вже у перші місяці революції завоювали величезний авторитет. профспілки, на чолі яких стояли угодовці, стримували революційний ентузіазм трудящих. Поступово змінювалися політика й діяльність профспілок, укладалося й розвивалося їх співробітництво із завкомами.

Однак у більшості публікацій 20-х років стверджувалося, що в пер¬ ші дні революції більшовики основну увагу приділяли завкомам, а мен¬ шовики — профспілкам, тому перші стали відразу більшовицькими, а другі — меншовицькими. Ця хибна теза набула значного поширення в літературі ЗО — 50-х років.

Ленінські висновки про роль профспілок і фабзавкомів у Жовтне¬ вій революції утверджувалися у завзятій боротьбі з меншовиками та троцькістами. Авторами ряду істпрофовських книг були меншовики — тред-юніоністи — Г. Колокольников, М. Гарві та ін. М. М. Покровський відзначав, що історію пролетаріату Росії «почали писати ті, хто менше за всіх мав на це право» '. Всупереч фактам ці автори заперечували наявність ленінської концепції щодо ролі профспілок в умовах капіта¬ лізму і диктатури пролетаріату, протиставляли профспілки більшови¬ цькій партії, стверджували, що меншовики займали панівне становище у цих організаціях до кінця 1917 р.

У цьому відношенні характерною є книга В. В. Святловського — меншовика — тред-юніоніста, опублікована в 1905 р. і перевидана в 1917 р. і в 1924 р. з невеликими доповненнями. У вступі до неї автор писав, що він став мудрішим, з очей спала «меншовицька полуда». Од¬ нак меншовицькі оцінки і висновки залишилися. Так, В. В. Святлов-

4 Мусіенко В. В. Більшовики України в Жовтневій революції. Березень 1917 — березень 1919. : До історіографії проблеми. — К-, 1976. — 195 с.

5 Рабочее и профессиональное движенне : Каталог книг к десятилетию ВЦСПС. — М.; Л., 1927,— 46 с.

6 Фин Я. Фабрично-заводские комитетн в России. — М., 1922. — 79 с.; Пан¬ кратова А. Фабзавкомьі в России в борьбе за социалистическую фабрику — М., 1923. — 425 с.; Сенюшкин С. Ф. Фабрично-заводские комитетьі в России и их работа в современншх условнях. — М., 1923. — 243 с.

7 За марксистско-ленинскую историю профдвижеиия. — М., 1932. — С. 3.

Укр. іст. журн., 1988, А і 11

29

/. Ш. Чорномаз, С. І. Антоненко

ський стверджував, що більшовики завоювали профспілки не у вільній ідейній боротьбі, а після того, як прийшли до влади, на першому Все¬ російському з’їзді профспілок8.

Дослідники 20-х років лише розпочали вивчення проблеми. Багато важливих питань цієї теми тоді ще не розглядалися: діяльність більшо¬ виків у фабзавкомах і профспілках, участь робітничих організацій у по¬ літичних кампаніях, у боротьбі за владу Рад.

У той час з історії професійного руху на Україні в 1917 р. виходи¬ ли монографії, збірники статей, брошури, що розкривали діяльність профспілок Києва, Дніпропетровська, Харкова, Луганська, Одеси, Ми¬ колаєва, Донбасу, а також нариси про окремі професійні спілки — металістів, друкарів, швейників, будівельників великих промислових центрів. Поодинокі праці про фабзавкоми і нариси окремих підпри¬ ємств 9. Окремі сюжети теми зустрічаються у збірниках статей і спога¬ дах про боротьбу за владу Рад на Україні. В ті роки опубліковано 2 монографії |0, 2 збірники 11 і понад 20 брошур п. У деяких працях використано газети за 1917 р., матеріали Істпарту та Істпрофу. Однак більшість їх не мала наукового апарату. Це було пов’язане з тим, що були опубліковані лише окремі джерела: протоколи з’їздів гірників Донбасу, трьох конференцій фабзавкомів Харкова, що відбулися вліт¬ ку 1917 р. 13 Наприкінці 20-х років редакція історії професійного руху на Україні надрукувала протоколи завкому Брянського заводу за 1917 — початок 1918 рр. Частина протоколів за листопад — грудень 1917 р. була опублікована в журналі «Архів Радянської України» (1932. — № 4—5). Однак ці документи слабо використовувалися не ли¬ ше в ті роки, а й у сучасних дослідженнях.

У літературі 20-х років недостатньо висвітлене питання про проф¬ спілкове будівництво на Україні в 1917 р. Більш докладно воно ^роз¬ глянуте в брошурі Д. Шлосберга та І. Шінгарьова про професійний рух у Києві14. Таблиця, складена авторами, свідчить, що березень — квітень 17 року були місяцями найбільш активного профспілкового бу-

8 Святловский В. В. История професіонального движення в Россин.— Л., 1924.— С. 345.

9 Киевский Арсенал в пролетарской революции. — Киев, 1928.— 140 с

10 Колеснпков Б. Нариси з історії професійного руху на Україні. — Харків,

1927. — 176 с.; Колеснпков Б. Профсоюзьі в Россин: Кратний исторнческий очерк. — Харьков, 1928. — 98 с. .

11 Профсоюзьі после Октября на Украпив. — Харьков, 1923. — 34 с.; Матеріали з історії професійного руху на Україні. — Збірник 1. Професійний рух 1917 року. Хар¬ ків, 1928,— 190 с.

12 Красньїй путь союза (Ко дню пятилетия союза железнодорожников Ькате-

ринославскоії ж. д.) .— Екатеринослав, 1923. — 16 с.; Ачканов Г. Как ми боролись н строили свой союз.— М„ 1923,— 125 с.; 5 лет союза горнорабопнх в Донбассе,— Артемовск, 1925.— 461 с.; Союз металлистов в Одессе (По воспоминаниям ветера¬ нові — 1898— 1925— Одесса, 1925 — 47 с.; Історія робітничого та професійного руху друкарів Київщини (1901-1926).- К-, 1920.-116 с.; За 10 лет: Из историн союза пищевой промьішленностн на Харьковіцнне 1917 — 1927. — Харьков, 1927. 78 1с.; Стро- итель Харьковщшш за десятнлетне 1917 — 1927. — Харьков, 1927. — 46 с.; повопо- лпн Г БронштейнИ. Очерки развитня професснонального двнжеїшя на Днепро- петровщине,— Днепропетровск, 1927,— 66 с.; ІОбилен десятнлетия ВСРМ. 1917— 1927- Страїшчки из нсторші Днепропетровского союза металлистов.— Днепропетровск, б г'изд — ЗО с.; Радченко А. Ф. Десять лет профдвижения Украпим.— Харьков, 1928 — 46 с- Шлосберг Д„ Шингарев И. Професіональнеє двнжение в Києве в 1917 году.’— Харьков, 1928,— 46 с.; В борьбе за красний союз: Очерки по нсторші профдвижения ереди печатников в годи 1917-1922,- Днепропетровск, 1929.-47 с.; Шннгарьов І. Київські профспілки в боротьбі за Жовтень — К-, І9ь2.— -лі с., Геккер М., Шлосберг Д. Профспілки України за п’ятнадцять років.— Харків, 1 932 _ 65 с

‘ із Протоколи І дслегатского областного ст>езда професснонального союза горно- пабочнх Донецкого, Криворожского и Соляного басеейнов 25 марта 1 апреля 1918 г.— Харьков, 1918.— 193 с.; Крейзель Ю. Из историн профдвижения г. Харь- кова в 1917 г.— Харьков, 1921— 61 с.

14 Шлосберг Д., Шингарев И. Профессиональное двнжение в Києве в 1917 году.— С. 127.

ЗО

Укр. іст. журн., 1988, А§ 11

І. Ш. Чорномаз, С. 1. Антоненко

дівництва. Цей висновок підтверджується статистичними даними, які наводять сучасні автори.

Для дослідників історії профруху на Україні також складним бу¬ ло питання про причини утворення фабзавкомів та їх взаємовідносини з профспілками. Наприклад, у статті Б. Колесникова, що була надруко¬ вана в брошурі, виданій Українським бюро ВЦРПС у 1923 р. 15, стверд¬ жувалася помилкова думка. Автор вважав, що фабзавкоми були не суто професійними організаціями, а політичними органами робітничого класу, опорними пунктами Рад. Винуватцями незгод між фабзавкомами і профспілками, на його погляд, були анархісти та анархо-синдикалісти, які, мовляв, панували в ЦРФЗК Харкова та інших міст України. Ці хибні положення він повторив і в монографії, що вийшла у 1927 р.

Більш чітко ці питання викладені Б. Колесниковим у короткому історичному нарисі профспілок Росії ,6. Грунтуючись на працях В. І. Леніна, автор критикує меншовицьку теорію нейтральності цих ро¬ бітничих організацій, правильно викладає політику більшовицької пар¬ тії щодо них. Він відзначає, що більшовики не прагнули до розколу меншовицьких профспілок, а вели настійну боротьбу за їх завоювання. Більшовизація фабзавкомів відбувалася швидшими темпами, оскільки вони безпосередньо здійснювали волю широких народних мас. У праці зроблено правильний висновок, що до осені 1917 р. переважна біль¬ шість профспілок України, що об’єднували промислових робітників, стали більшовицькими і брали активну участь у боротьбі за владу Рад. Однак цей висновок не підкріплений фактичним матеріалом.

У публікаціях того періоду висвітлено боротьбу робітничих органі¬ зацій за 8-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, ук¬ ладення колективних договорів, введення робітничого контролю, значно слабкіше — участь у політичній боротьбі, їх більшовизацію. Дуже ха¬ рактерним у цьому плані є збірник статей, підготовлений Істпрофом України |7. Він досі привертає увагу дослідників. Частина статей при¬ свячена економічній боротьбі робітничого класу в Донбасі, страйку чорноробів Харкова, укладенню колективних договорів. Однак аналіз економічної боротьби робітничого класу України дано у відриві від діяльності більшовицьких організацій, завкомів, непослідовно викри¬ вається угодовська політика меншовиків і есерів. Певний інтерес ста¬ новлять публікації про залізничників і сільськогосподарських робітни¬ ків України в 1917 р. У збірнику розвінчується націоналістична політика Центральної Ради. Проте у цілому навіть нині історія названих вище великих загонів робітничого класу вивчена слабо.

Однією з найкращих у збірнику є стаття Д. Шлосберга та І. Шін- гарьова про професійний рух у Києві, видана у тому лі 1925 р. окремою брошурою. В ній докладно висвітлено діяльність центрального бюро профспілок Києва, яким більшовики керували з перших днів його об¬ рання. Добре показано боротьбу між більшовиками й угодовцями у Раді, в ЦБ профспілок з питань введення 8-годинного робочого дня, робітничого контролю, ставлення до страйкового руху, викривається політика Тимчасового уряду, який відстоював інтереси капіталістів; показано революційну енергію й організованість пролетаріату. На від¬ міну від багатьох праць тих років, у брошурі розповідається про полі¬ тичну діяльність ЦБ профспілок, про його ставлення до липневих по¬ дій, Державної наради, корніловщини. Автори відзначають тісне спів¬ робітництво між більшовиками ЦБ профспілок і ЦРФЗК Києва. Ця праця й нині не втратила наукового інтересу.

15 Колеси нков Б. Первьіе шаги развития професіонального движения на Украяне // Профсоюзьі после Октября на Украине.— Харьков, 1923.— С. 3—20.

16 Колеси иков Б. Профсоюзм в России: Кратний исторический очерк. — С. 65 — 66.

17 Матеріали з історії професійного руху на Україні. Збірник 1. — Харків, 1928.— 130 с.

Укр. іст. журн., 1988, А& 11 Зі

Профспілки і фабзавкоми України в 1917 р.

Стаття Г. Новополіна розкриває активну роль фабзавкомів в еко¬ номічній і політичній боротьбі робітників. У ній висвітлено діяльність меншовицько-есерівського ЦБ профспілок Катеринослава. Відзначаєть¬ ся, що його керівництво стримувало революційну енергію робітників, виступало проти зростання страйкового руху, йшло на угоду з підпри¬ ємцями. Розкрито боротьбу більшовицьких профспілок Катеринослава (особливо металістів) у січні — лютому 1918 р. проти контрреволюцій¬ ної, антирадянської політики ЦК профспілок 16.

Особливо слід спинитися на статті Б. Шульмана «Одеське Цент¬ ральне бюро профспілок у 1917 р.», в якій широко використовуються протоколи ЦБ профспілок і преса 1917 р. Показано, що меншовицьке ЦК гальмувало страйковий рух, виступало проти робітничого контролю, встановлення влади Рад. Однак автор не висвітлив контрреволюційну, антирадянську політику ЦБ у січні — березні 1918 р.

Більш докладно цей сюжет розроблено у збірнику статей і спога¬ дів про боротьбу робітників Одеси за владу Рад 19. У цій праці проти¬ ставляється діяльність ЦРФЗК і ЦБ профспілок. Показано, що антира- дянські виступи останньої з цих організацій остаточно ізолювали її від пролетарських мас.

В іншому збірнику привертає увагу стаття активного учасника ре¬ волюції І. К. Амосова про діяльність більшовицького завкому Брян¬ ського заводу в Катеринославі у листопаді — грудні 1917 р. 20 Для її написання автор використав протоколи завкому, показавши, що коло питань, яке вирішував цей орган, було дуже широке — від поточного моменту до організації бібліотеки, від перебудови окремих цехів до за¬ безпечення робітників взуттям. Головне місце в роботі завкому займали виробничі питання, забезпечення безперебійної роботи підприємства, боротьба із саботажем адміністрації.

Огляд літератури цього періоду хотілося б завершити коротким аналізом книги з історії заводу «Арсенал» у Києві, в якій вдало ви¬ світлено діяльність більшовицької організації і завкому в 1917 р. До праці включено нарис про революційну боротьбу робітників і спогади її активних учасників 2|. При написанні нарису використані документи Київського Істпарту, архіву заводоуправління, преса, стенограми спо¬ гадів ветеранів підприємства. В нарисі показано, що вже у березні 1917 р. завком добився введення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, права участі у прийнятті та звільненні робітників і службовців тощо.

З великим інтересом читаються сторінки книги, які розповідають про гостру боротьбу між завкомом і адміністрацією з питання про ро¬ бітничий контроль. Показано зростання авторитету бойової більшови¬ цької організації «Арсеналу» серед робітників. Значна частина спога¬ дів присвячена участі арсенальців у повстанні проти_ Центральної ради. Принагідно зауважимо, що у новому нарисі історії заводу, виданому майже через 60 років, значно повніше висвітлено боротьбу більшови¬ цької організації завкому, робітників за владу Рад у 191/ іуіо рр. Це одна з найкращих книг з історії заводів і фабрик України .

Отже, в 20— 30-і роки було опубліковано праці, які поклали поча¬ ток вивченню професійного руху на Україні в 1917 р. їх автори наштов¬ хувалися на значні труднощі: не було досвіду написання наукових до¬ сліджень, багато джерел ще були недоступні, ленінська концепція Жовтня лише опановувалася історичною наукою. Однак багато питань теми було поставлено і частково вирішено. Зокрема, показано (хоча

» Окта?рЄь на Одесшіне: Сб. статей в воспомішаний,- Одесса, 1И7.-4М '■

80 Борьба за Советьі на Екатеринославщине: Сб. статей и воспоминаний. Днепропетровск, 1927.— 292 с.

8' Киевский Арсенал в пролетарской револкзции.— 140 с.

88 История завода «Арсенал* имени В. И. Ленина.— Киев, 1986. 560 с.

„9 Укр. іст. я сурн., 1988, №11

І. Ш. Чорномаз, С. /. Антоненко

й неповно) профспілкове будівництво, економічну боротьбу, протилеж¬ ність революційної тактики більшовиків і угодовської, реформістської тактики меншовиків і есерів. Було розпочато вивчення питання про взаємовідносини фабзавкомів і профспілок у 1917 р. та про боротьбу пролетаріату за робітничий контроль.

Однак дослідники 20 — 30-х років лише починали вивчення пробле¬ ми. Не знайшла висвітлення в їх працях роль більшовицьких організа¬ цій у створенні фабзавкомів і профспілок, їх більшовизація, участь ро¬ бітничих організацій у політичній боротьбі пролетаріату, у введенні робітничого контролю, у боротьбі за владу Рад.

Особливості вивчення теми у наступний період (середина 30-х — середина 50-х років) пов’язані з труднощами розвитку історичної нау¬ ки в ті роки. Різко скоротилася кількість публікацій джерел, моногра¬ фій, наукових статей. Типовими для того періоду є праці Ф. Романова та Н. Шуміхіна 23. їх характеризують вузькість джерельної бази, недо¬ статній рівень висновків та узагальнень, повторення хибних положень літератури 20-х років. І найголовніше те, що не вивчені у попередній період аспекти теми не досліджувалися і в той час.

З середини 50-х років відбулися значні зрушення у вивченні про¬ фесійного руху в країні у 1917 р. Вони пов’язані з новим періодом роз¬ витку історичної науки, успіхами радянської історіографії Великого Жовтня. Важливу роль у дальшому вивченні проблеми відіграло видан¬ ня Повного зібрання творів В. І. Леніна, ленінських збірників, Біографіч¬ ної хроніки вождя. Було опубліковано документи ЦК РСДРП(б) біль¬ шовицьких організацій у 1917 р., революційного руху пролетаріату. Лише до 40-річчя Жовтня вийшло друком 130 документальних збірни¬ ків. Ленінградські історики опублікували протоколи фабзавкомів 6 най¬ більших заводів Петрограда за березень — жовтень 1917 р.

Велика археографічна робота проведена істориками України. Були видані збірники документів про діяльність більшовицьких організацій у березні 1917 р. — квітні 1918 р., тритомник документів з історії Жовт¬ ня. збірник документів про робітничий контроль і націоналізацію про¬ мисловості, які розширили джерелознавчу базу історіографії соціалі¬ стичної революції на Україні. До 40-річчя Великого Жовтня обласні видавництва випустили 24 збірники документів, у яких тема, що ви¬ вчається. представлена в основному рішеннями робітничих зборів, кон¬ ференцій завкомів, профспілок. На жаль, досі недостатньо досліджені й опубліковані протоколи завкомів заводів ХПЗ, ВЕК (Харків) , Брян¬ ського (Катеринослав), Руссуд і Наваль (Миколаїв), рудкомів деяких рудників Донбасу, харківського союзу металістів, ЦБ профспілок Хар¬ кова і Одеси, першої обласної конференції металістів Донецько-Криво¬ різького басейну в жовтні 1917 р. Дослідники вже не раз пропонували опублікувати збірник протоколів фабзавкомів і профспілок України за 1917 р. На нашу думку, таке видання зацікавить широке коло читачів, у яких значно зріс інтерес до документальних джерел, а для дослідни¬ ків — це необхідний матеріал для дальшої розробки важливої теми.

Сучасна історіографія висвітлила багато питань, яких не торкалися дослідники минулих років. Велика увага приділялася аналізу ленін¬ ських положень і висновків щодо ролі масових робітничих організацій в революції, діяльності РСДРП(б) по їх створенню і зміцненню, участі фабзавкомів і профспілок у політичній боротьбі пролетаріату, процесу їх більшовизації. Розширилася географія дослідження проблеми. Істот¬ ний вклад у її вивчення внесли Г. Г. Єгорова, Г. А. Трукан, М. Л. Іт-

23 Р о м а н о в Ф. Профсоюзьі в период подготовки и проведення Велико» Ок¬ тябрьской сошіалистнческй революции. — М., 1956.— 155 с.; Шумихин Н. Роль профсоюзов Украйни в подготовке и проведеніш Великой Октябрьской социалнсти- ческой революции (март 1917 — март 1918 гг.) // Профсоюзьі в борьбе за победу Октябрьской социалистической революции. — М., 1957. — С. 145 — 173.

3. Укр. іст. журн., 1988, А® II

33

Профспілки і фабзавкоми України в 1917 р.

кін, В. Й. Селицький 24. В останні роки були опубліковані монографії О. Л. Глазкова і О. С. Блинова 25.

Літературу останніх ЗО років про профспілки і фабзавкоми можна поділити на дві групи. Перша — узагальнюючі праці, в яких висвітлю¬ ється перемога Радянської влади та роль масових робітничих органі¬ зацій в ній 2б. Другу групу становлять спеціальні дослідження, більшість яких видана в 60—70 роки. У 80-і роки опубліковано лише кілька ста¬ тей. Важливий вклад у вивчення проблеми внесли праці А. П. Грицен¬ ко, Ю. М. Гамрецького, П. В. Замкового та ін. Усього в цей період на¬ писано 4 монографії27. У двох з них темі, що вивчається, присвячені лише окремі розділи. Видано також понад 20 наукових статей 28.

Слід відзначити праці А. П. Гриценко, в яких вирішено багато пи¬ тань розглядуваної теми. Вона дослідила специфіку створення фабзав комів, їх структуру, переконливо показала особливості утворення руд- комів на шахтах Донбасу в перші місяці революції, а не восени 1917 р., як про це пише П. М. Бабець29. А. П. Гриценко дослідила діяльність ЦК РСДРП(б), місцевих більшовицьких організацій по створенню і зміцненню фабзавкомів і профспілок, переконливо показала їх участь в економічній та політичній боротьбі пролетаріату.

24 Егорова А. Г. Профсоюзи и фабзавкоми в борьбе за победу Октября (март — октябрь 1917 г.).— М., 1960.— 229 с.; Егорова А Г. Партия и профсоюзи России в 1917 г.: Участив профсоюзов и фабзавкомов в созданин широкого демокра- тического фронта в период подготовки и проведення Октября. — М-. 1977—184 с.; Иткин М. Л. Центри фабрично-заводских комитетов России в 1917 г. // Вопроси нстории.— 1974.— № 2 — С. 29—34; Селицкий В. И. Массш в борьбе за рабочнй контроль.— М., 1977 — 236 с; Трукан Г. А. Рабочий класе в борьбе за упрочнение Советской власті!. — М., 1975.— 303 с. _ іт_

и Блинов А. С. Центральний Совет фабзавкомов Петрограда 1У17 — 1918 гг,— М., 1982.— 246 с.; Глазков А. Л. Партия и профсоюзи в 1917 г.: Борь- ба за единство в российском профдвижении. — М., 1983. — 160 с.

26Астахов В., Кондуфор Ю. Пролетариат Харькова в борьбе за победу Октября- Харькое, 1957.- 180 с.; Гончаренко Н. Октябрь » До»*»*.- Луганск, 1961,— 272 с.; Історія робїтничного класу РСР.— К... !УЬ7.— 1. 2 — оце с., Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні,— К.. *967 — Т- 1 - 392 с.- Очерк истории професіональних союзов Украинской ССР — Киев. 1983. 663 с.; Варта тюк П. Л„ Солдате нко В. Ф., Ш моргун П. М. В огне трех революций. — Киев, 1986. — 625 с. . „ -

» Стадник А., Прохоренко М. Профсоюзи Украйни до Великої! Октябрь- ской социалистической революции. — М., 1959. — 142 с.; Гриценко А. П. Робітничі фортеці соціалістичної революції: Фабзавкоми України в період підготовки і про¬ ведення Великої Жовтневої соціалістичної революції (березень 1917 — січень 1918 пп 1 — К. 1965.— 195 с.; Гриценко А. Г. Робітничий клас України в Жовтне¬ вій революції’ (березень 1917 — січень 1918 РРО-— К - .1975 — 240 с ; С к л я р е н- ко Є. М. Нариси історії професійного руху на Україні (1917 — 1920 роки). К.,

1974’^® П арфьонов Р. О. Боротьба профспілок України за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції // 3 історії боротьби за встановлення Радян- ської влади яа Україні,- К., 1957,- С. 107-132; Бельфор Д. С. З історії бо¬ ротьби профспілок Одеси: Фабзавкоми та профспілки в боротьбі за встановлення Ра- дянської влади в Одесі // Праці Одеського державного університету— 1957- т 147 — Внп — с 175—198; Замковий П. В. Більшовизація фабзавкомів Укра¬ їни в 1917 р. // Укр. іст. жури. — 1963. — № 1— С. 81—84; Гриценко А. П. Фа- брнчно-заводскне комнтети Украіши // Рабочнй класе ід рабочес движенне России -1917 г _ м |964. — С. 257—269; Гриценко А. П. З їзди і конференції профспі¬

лок і фабзавкомів України. 1917 — лютий 1918 рр. // Укр. :ст. журі;.— 1972,— хг 3_С 97—111- Антоне нко С. И. Колнчественньїй и качественншн состав ра- бочего класса Донепко-Крнворожского бассейна и профессионадание ^ганиза-

нин в 1917 г. // Научнне труди по нстории КПСС,— Киев 1977.— Вип. 90 — С 61—69- Богульскнй А. А. Деятельность Коммунистическои партия по укреп- лению едйнства профсоюзного движения в стране в период подготовки и проведення Великої"! Октябрьской социалистической революции // Научіше труди по нстории КПГГ _ Киев 1977,— Вип. 90 — С. 54—61; Яневськин Д. Б. Профспілки Украї¬

ни в період підготовки Великого Жовтня // Укр. іст. жури,— 1986 — Аг 11.— С. 81—89.

29 Бабец П М. Возникновение и характер фабрично-заводскнх комитетов 1917 г на У крайнє в новейшей советской исторнческой лктературе // Некоторие зопросьі отечествеяной историографии и источниковедения: Сб. научньїх статеи.- Днепропетровск. 1976. — Вип. 3. — С. 120 127.

Укр. іст. жури., 1988, № II

І. Ш. Чорномаз, С. І. Антоненко

Процес профспілкового будівництва на Україні досліджений також у дисертаціях С. І. Кущової та А. А. Вогульського. Складені ними таб¬ лиці дали можливість зробити висновок про те, що на Україні, як і в Росії у цілому, основна частина профспілок і завкомів виникла в період двовладдя, а березень — квітень 1917 р. були часом найбільшого роз¬ маху профспілкового будівництва30. Цікаві таблиці про кількість проф¬ спілок у великих промислових центрах України наведені у статті Д. Б. Яневського 3|.

Менше розроблене питання про чисельність профспілок. Деякі ав¬ тори стверджують, що 80% робітників Донбасу в 1917 р. були їх чле¬ нами32. Однак ця цифра характеризує охоплення профспілками лише металістів регіону, а не шахтарів. На конференції профспілок гірнич¬ ників Донецько-Криворізького басейну, що відбулася у жовтні 1917 р., було представлено 100 тис. чол., тобто 50% шахтарів33.

На нашу думку, до кінця 1917 р. близько 50% пролетаріату Ук¬ раїни були членами профспілок. Цей висновок випливає з аналізу ряду узагальнюючих даних. На 1 Всеросійському з’їзді профспілок (січень 1918 р.) було представлено 2,6 млн. чол., з них з півдня країни — 535 тис. 34 На І конференції спілок України (травень 1918 р.) — 497 тис. чол., з них 197 тис. металістів і 72 тис. шахтарів. Зменшення кількості членів спілки гірників викликане посиленням розрухи, особ¬ ливо у вугільній промисловості 35.

У сучасній історіографії робітничому класу присвячена велика лі¬ тература. Однак не завжди робітничий рух у 1917 р. показано у тісно¬ му зв’язку з діяльністю фабзавкомів і профспілок. Недостатньо вивче¬ не питання про взаємовідносини між Радами і фабзавкомами. М. Ба- ранова помилково вважає фабзавкоми органами Рад36. Багато дослід¬ ників відзначають допомогу Рад робітничим організаціям. Значно рід¬ ше у публікаціях показано вплив більшовицьких фабзавкомів на Ради, на процес їх більшовизації.

Характерною рисою багатьох публікацій кінця 50-х — 60-х років було перебільшення розмаху введення 8-годинного робочого дня, ро¬ бітничого контролю, підвищення заробітної плати, більшовизації фаб¬ завкомів і профспілок у перші місяці революції. Характерною в цьому відношенні є монографія О. Стадник і М. Прохоренко. Це одна з неба¬ гатьох книг, в якій розкривається історія профспілкового руху на Ук¬ раїні з перших його кроків. Автори вдало показали профспілкове будів¬ ництво у 1917 р. Однак у висвітленні ряду питань вони забігають упе¬ ред. Так, у книзі стверджується, що у березні 1917 р. робітники явочним порядком увели 8-годинний робочий день на більшості підприємств Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, шахтах і заводах Донбасу37.

20 Ку ще в а С. И. Фабзавкомьг и профеогазн Донсцко-Крпворожского бассейна и их большевнзация в период Великой Октябрьской соцналнстнческой революцин: Автореф. днес. ... канд. ист. наук.— Харьков.— 1967,— С. 9, 20—21; Богуль-

ский А. А. Борьба большевиков Юга Украйни за фабзавкомьі и профсоюзьі в пе¬ риод подготовки и проведення Великой Октябрьской социалпстической революцин: Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. — Харьков. — 1969. — С. 10—11.

31 Яневський Д. Б. Профспілки України в період підготовки Великого Жовт¬ ня.— С. 85—86.

32Трукан Г. А. Рабочий класе в борьбе за победу и упрочение Советской власти.— С. 55.

33 Октябрь и горняки. — Харьков, 1929. — С. 25; Матеріали з історії професійного руху на Україні.— Збірник 1. — С. 11.

34 Первьій Всероссийскпй сьезд профсоюзов 7 — 17 января 1918 г.: Стенографи- ческий отчет. — М., 1918. — С. 338.

35 Первая Всеукраинская конференция профсоюзов (21—27 мая 1918 г.). — Харьков. 1924.-С. 13.

36 Б а р а н о в а М. А. Рабочий контроль на промьішленньїх предприятиях Дон- басса (1917—1918 гг.).— Львов, 1968,— С. 20.

37 Стадник А., Прохоренко М. Профсоюзьі Украйни до Великой Ок- тябрьскон соцналистической революцин. — С. 115.

Укр. іст. журн., 1088, МИ З*

З Ь

Профспілки і фабаавкоми України в 1917 р.

Цей висновок потребує уточнення. Металісти дійсно добилися скорочен¬ ня робочого дня, а металурги і шахтарі Донбасу працювали по 10 — 12 годин весь період революції. На Правобережжі робочий день був ско¬ рочений лише на деяких підприємствах. Ось чому на Україні, й особли¬ во в Донбасі, питання про 8-годинний робочий день не втратило своєї гостроти влітку й восени 1917 р. У публікаціях не завжди показано, як вводився 8-годинний робочий день: самочинним порядком, рішенням Ради, угодою Ради і промисловців. Поширення першої з цих форм, як правило, перебільшувалося.

У сучасній історіографії недостатньо вивчена участь завкомів і профспілок у політичній боротьбі робітничого класу: їх ставлення до питань війни і миру, участь у політичних кризах, у створенні Червоної гвардії, боротьбі з корніловщиною. В публікаціях слабо висвітлені за¬ сідання завкомів, робітничі збори, мітинги.

Слід відзначити, що втрачена добра традиція історіографії 20-х років: не публікуються монографії та брошури з історії окремих проф¬ спілок і фабзавкомів великих промислових центрів України. Між ін¬ шим, наявні джерела дають можливість докладно висвітлити історію профспілок металістів Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, діяль¬ ність завкомів ряду великих підприємств республіки.

Найважливішим питанням теми є діяльність більшовицької партії по керівництву професійним рухом і процес більшовизації робітничих організацій. Прогалина, яка намітилася в літературі 20-х років, певною мірою заповнена. Проте ще багато питань потребують дальшої роз¬ робки. В публікаціях А. П. Гриценко, П. В. Замкового показана бо¬ ротьба більшовиків з меншовиками й есерами в завкомах і профспіл¬ ках, досліджується процес їх більшовизації. Однак ряд аспектів цього питання потребує більш глибокого вивчення. Велику роль у зміцненні й більшовизації масових робітничих організацій відіграли більшовицькі центри по керівництву професійним рухом при партійних комітетах, більшовицькі фракції при ЦБ профспілок і ЦР фабзавкомів, діяльність яких майже не досліджена. Боротьба партії за робітничі організації була боротьбою за маси, за створення політичної армії соціалістичної революції.

Істотним прорахунком історіографії проблеми є недостатня розроб¬ ка періодизації процесу більшовизації завкомів і профспілок України. На нашу думку, цей процес пройшов 3 періоди: двовладдя, підготовка збройного повстання, боротьба за встановлення і перші місяці Радян¬ ської влади (листопад 1917 р. — березень 1918 р.). Таблиці, складені С. І. Кущовою та А. А. Вогульським, дають можливість простежити хід цього процесу в Донецько-Криворізькому басейні та на півдні Украї¬ ни. Безперечно, у таблицях можуть бути окремі неточності, але в ці¬ лому вони вірно відображають картину більшовизації робітничих ор¬ ганізацій.

У період двовладдя більшовизація робітничих організацій лише по¬ чиналася. В результаті величезної роботи більшовикам вдалося завою¬ вати завкоми найбільших заводів України — «Арсеналу» в Києві, ВЕК і ХПЗ у Харкові, Гартмана в Луганську, Брянського та «Сіріус» у Ка¬ теринославі, Наваль і Руссуд у Миколаєві, Гена і Ровенського в Одесі, рудкоми деяких рудників Макіївського і Горлівського гірничих округів. Розпочався також процес більшовизації профспілок, який охопив на¬ самперед металістів, однак він відбувався повільніше, ніж фабзавко¬ мів. Більшовики оволоділи профспілками металістів Києва, Харкова, Луганська, Горлівкн, Одеси, Миколаєва, Херсона і Полтави.

У липні — жовтні 1917 р. в основному завершився процес більшо¬ визації завкомів, а також основної частини профспілок індустріального пролетаріату, що мало вирішальне значення для боротьби за владу Рад.

Третій період завоювання більшовиками профспілок був частиною 36 Укр. Іст. журн., 1988, №11

Історична література про боротьбу більшовиків за селянські маси

боротьби за владу Рад. Завершилася більшовизація профспілок бу¬ дівельників, шевців, шкіряників, тютюнників, пекарів, борошномелів. Меншовики, есери і націоналісти зберегли ще свій вплив у профспілках друкарів, харчовиків (особливо серед робітників цукрових заводів), торгово-промислових службовців 38.

Вважаємо, що необхідно докладніше проаналізувати боротьбу біль¬ шовицької партії за єдність професійного руху, взаємовідносини фаб- завкомів і профспілок у різні періоди революції, процес їх об’єднання.

Боротьба пролетаріату за робітничий контроль — одна з найбільш досліджених проблем історії Жовтня. Однак за останні десять років на Україні не з’явилося жодної статті з цього питання. Водночас не всі його аспекти досліджені однаково докладно. Аналіз літератури свід¬ чить, що історики України провели значну роботу по вивченню проб¬ леми. Однак деякі її аспекти потребують глибшого дослідження. Треба продовжити вивчення профспілкового будівництва. Для цього варто скласти таблиці, в яких відбити час утворення фабзавкомів і профспі¬ лок та охоплення ними робітників на Правобережній Україні, а також уточнити дані вже існуючих таблиць. Важливим завданням істориків є докладний аналіз багатобічної діяльності фабзавкомів найбільших підприємств, профспілок металістів Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси. Особливу увагу слід приділити вивченню участі робітничих ор¬ ганізацій у політичній боротьбі. Досі слабо досліджений профспілковий рух на Правобережжі сільськогосподарського пролетаріату, робітників цукрових заводів, залізничників. Головне питання теми, яке необхідно вивчати й надалі, — це діяльність більшовицьких організацій по ство¬ ренню і зміцненню фабзавкомів і профспілок і процес їх більшовизації. Слід продовжити складання таблиць, які відображували б цей процес.

Труднощі у вивченні теми значною мірою пояснюються тим, що до¬ кументи робітничих організацій у 1917 р. збереглися погано. Разом з тим, наявні джерела досліджені ще недостатньо. Розширення доку¬ ментальної бази теми можливе шляхом ретельного вивчення більшо¬ вицьких газет, преси Рад і профспілок.

Бурхливе зростання профспілкового будівництва у 1917 р. на Ук¬ раїні, більшовизація робітничих організацій, їх активна участь в еко¬ номічній і політичній роботі, у збройному повстанні та встановленні влади Рад — переконливе свідчення високої організованості, свідомо¬ сті пролетаріату республіки.

І. Ш. ЧОРНОМАЗ (Харків), С. І. АНТОНЕНКО (Харків)

38 Ку ще в а С. И. Фабзавкомн и профсоюзьі Донецко-Крнворожского бассеїі- на... С. 20—21; Богульский А. А. Борьба большевиков Юга Украиньї за фабзав- комьі и профсоюзьі... С. 16 — 17.

РАДЯНСЬКА ІСТОРИЧНА ЛІТЕРАТУРА ПРО БОРОТЬБУ БІЛЬШОВИКІВ УКРАЇНИ ЗА СЕЛЯНСЬКІ МАСИ В БЕРЕЗНІ 1917 р. — БЕРЕЗНІ 1918 р.

Узагальнення досвіду вивчення боротьби більшовиків за трудяще селянство є важливим завданням історичної науки. «Для марксист¬ сько-ленінської партії, — підкреслюється, зокрема, у документах XXVII з’їзду КПРС, — життєво важливе значення має аналіз проблем взаємовідносин класів, суспільних груп» '. Це завдання певною мірою

1 Матеріали XXVII з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. — К.. 1986. — С. 60.

Укр. іст. журн., 1988, М II

37

О. А. Житков, В. В. Мусієнко

вирішене в радянській історіографії. Так, боротьбі більшовиків за се¬ лянство присвятили свої історіографічні праці Ж- П. Тимченко та Т. В. Камкіна 2. Глибоко і всебічно проаналізовано дослідження рево¬ люційного руху селянських та солдатських мас у період підготовки і проведення Великого Жовтня 10. М. Гамрецьким3. Історіографія ді¬ яльності більшовиків в армії досліджувалася Н. М. Якуповим, К. М. Вітманом та О. І. Домбровським, Д. А. Метелицею \ а на Чор¬ номорському флоті — В. П. Петровим і В. Гї. Глиняним 5.

Цю важливу проблему порушували й історики, що вивчали істо¬ ріографію боротьби партії за формування політичної армії соціалістич¬ ної революції6. Проте історіографічних оглядів організаторської та ідейно-політичної роботи парторганізацій України по завоюванню се¬ лянсько-солдатських мас на бік революційного робітничого класу в 1917 р. — на початку 1918 р. ще не створено*. У даній статті зробле¬ но спробу ліквідувати цю прогалину.

Першим теоретиком, істориком й історіографом союзу робітничого класу та селянства був В. І. Ленін. «Залежно від того, чи вдасться міському пролетаріатові повести за собою сільський пролетаріат і при¬ єднати до нього масу напівпролетарів села..., — писав, зокрема, Воло¬ димир Ілліч, — залежно від цього визначиться доля і результат росій¬ ської революції...»7. Вивченню даної проблеми було покладено початок у публікаціях з історії селянського руху напередодні Великого Жовтня, а також у нарисах аграрної революції на Україні, написаних у 20-х —

2 Тимченко Ж- п. Ленінське вчення про союз робітничого класу і біднішо¬ го селянства в 1917 р. в українській радянській історіографії // Історіогр. досліджен¬ ня в Українській РСР.— К., 1970. — Вип. 3. — С. 53—62; Камкина Т. В. О борь- бе партин большевиков за беднейшие слон крестьянства в период подготовки и осушествления Велнкой Октябрьской социалистической революции // Науч. тр. по исторнн КПСС: Респ. междувед. сб. — Кнев, 1982. — Вьіп. 117. — С. 21 — 29.

3 Гамрецький 10. М. Радянська історіографія селянського руху на Україні в 1917 р. // Історіографічні дослідження в Українській РСР. — К-, 1968. — Вип. 1. — С. 56—75; Гамрецький 10. М. Радянська історіографія про селянство України в 1917 р. // Іст. дослідження: Вітчизняна історія. — 1977. — Вип. 3. — С. 82—109; Гамрецький Ю. М. Солдатські маси на Україні у підготовці і проведенні соціа¬ лістичної революції // Укр. іст. журн. — 1977. — № 9. — С. 127 — 136; Гамрец- к и й Ю. М. Большевизацня солдатских масс тьіловьіх гарнизонов Украиньї ^ в 1917 году // Революцнонное движение в русской армии в 1917 году : Сб. статей.— М., 1981.— С. 217—227.

1 Я к у п о в Н. М. Деякі питання історіографії революційного руху у військах на півдні України в період боротьби за владу Рад // Питання Великої Жовтневої соціалістичної революції V вітчизняній та зарубіжній історіографії: Матеріали респ. наук, конференції.— К., 1967,— С. 80—83; Якупов Н. М. Вивчення історії боротьби партії за армію в 1917 році // Наук, праці з історії КПРС: Респ. міжвідом. зб.— К_, 1970 — Внп. 42,— С. З — 15; Якупов Н. М. Борьба партин большевиков за армию // Науч. тр. по исторнн КПСС: Респ. междувед. сб. — Кнев, 1982. — Вьіп. 117. — С. 29—38; Вн т май К. Н., Домбровский А. И. О деятельности большевиков по революционизированию солдатских масс национальньїх формирований в пернод подготовки н проведення Велнкой Октябрьской социалистической революции // Там гке__С. 50—56; Метелица Д. А. Борьба партин большевиков за солдатские массьі в трех революциях. — М., 1984. — 143 с.

5 Петров В. П., Глиняний В. П. Борьба большевиков за масеьі Черно- морского флота в период подготовки и проведення Велнкой Октябрьской социали¬ стической революции // Науч. тр. по исторнн КПСС: Респ. междувед. сб.— Кнев, 1982,— Вьш. 117 — С. 43—50.

6 Мусієнко В. В. Історіографія боротьби більшовиків України за маси на¬ передодні Великого Жовтня // Укр. іст. журн. — 1971. — № 11. — С. 129 — 140; Му¬ си єн к о В. В., Найчук М. И. Большевики Украйни в борьбе за создание поли- тнческой армии социалистической революции // Науч. тр. по нсторни КПСС: Респ. междувед. сб.— Киев, 1982.— Вип. 117— С. 3—12; Якупов Н. М. Основние на¬ правлення научной разработкн нсторичєского опьіта партин большевиков по созданию политнческон армии трех революций в России // Там же. — Киев, 1986. — Вип. 139.— С. 3—12.

* Ж. П. Тимченко проаналізувала літературу, яка вийшла з друку в період між святкуванням 40-ї та 50-ї річниць Великого Жовтня.

7 Ленін В. І. Резолюція в аграрному питанні: Сьома (Квітнева) Всеросійська конференція РСДРП(б), 24—29 квіт. (7—12 трав.) 1917 р. // Повиє зібр. творів,— Т. ЗІ.— С. 408.

38

Укр. іст. журн., 1988, № 11

Історична література про боротьбу більшовиків за селянські маси

першій половині 30-х років8. Посилаючись на окремі факти, їх автори дійшли правильного висновку про те, що партія проводила велику організаторську й ідейно-політичну роботу на селі. Однак тоді вона ще не стала предметом спеціального дослідження. До того ж, науковий рівень нарисів і статей був не досить високим. У деяких з них навіть не проводилася чітка межа між більшовиками і есерами, через що складалося помилкове враження, ніби обидві партії відстоювали інте¬ реси трудящого селянства9. Мали місце бездоказові узагальнення. Так,

A. Іргізов, вказуючи на недооцінку значення роботи партії на селі, до¬ пущену окремими керівниками, стверджував, що вона була типовим явищем 10. Така постановка питання не пояснювала причин труднощів та специфіки діяльності більшовиків серед трудящих на різних етапах розвитку революції. У спогадах активних борців за встановлення Ра¬ дянської влади на Україні М. О. Скрипника, Е. й. Квірінга, а також І. І. Шмирова, 3. Ф. Ляпіна та О. С. Руденка підкреслюється незапе¬ речний факт розуміння більшовиками необхідності проведення актив¬ ної роботи в справі політичного виховання пролетарських та напівпро- летарських верств селянства. Однак у тогочасних умовах не було мож¬ ливості широко розгорнути масово-політичну роботу на селі. Та, почи¬ наючи з квітня 1917 р., становище почало змінюватися. Озброєні рі¬ шеннями Сьомої (Квітневої) Всеросійської партконференції, більшо¬ вики повели боротьбу за селянські маси и.

З другої половини 30-х — до середини 50-х років історики не часто зверталися до розглядуваної проблеми. Можна назвати лише праці Ю. Чеботарьова, присвячені селянському рухові на Україні в 1917 р.12 Дослідник порівняно широко окреслив у них коло її питань і, викори¬ ставши архівний матеріал, торкнувся діяльності більшовиків на селі у переддень Великого Жовтня.

Процес нагромадження документального матеріалу, який розпо¬ чався із середини 30-х років, сприяв створенню спеціальних праць з істо¬ рії боротьби партійних організацій за селянські маси. За нашими під¬ рахунками, тільки напередодні 40-ї річниці Великої Жовтневої соціа¬ лістичної революції з друку вийшло близько 20 наукових публікацій на цю тему.

Плідно вивчалася, зокрема, діяльність більшовиків Півдня Украї¬ ни, а також Київської та Харківської губерній. У статтях і дисертаціях

B. М. Немченка, Я- М. Штернштейна, М. Д. Свічарської, І. І. Печериці проаналізовано цінний матеріал, який висвітлює роботу парторганіза- цій серед найбідніших верств села — роз’яснення програмних положень ленінської партії, організацію Рад, їх більшовизацію |3.

8 Каретиикова Т. Аграрна революція на Україні // Більшовик України.— 1927.— № 11.— С. 44 — 51; Козаченко А. Селянський рух 1917 р. на Україні // Селянський будинок. — 1927. — № 12. — С. 28 — 33; Лобах ін В. Лютий по селах Харківщини // Літопис революції. — 1930. — № 2. — С. 50 — 72.

9 Ка чинений В. Очерки аграрной революцни на Украяне. — Харьков, 1927. — Вьш. 1. — С. 8.

10 Іргізов А. Селянський рух на Київщині // Літопис революції. — 1931. — № 2,— С. 30—31.

11 Квнринг 3. Екатеринославскин Совет и Октябрьская революция // Лето- лись революцни. — 1922. — Яв 1. — С. 63 — 73; Скрипник М. О, В крові і огиі // Незабутні роки: Спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні. — К., 1967. — С. 141 — 149; Шмиров І. І., Ля- пін 3. Ф., Р у д е н к о О. С. 1917 рік у Луганську // Там же. — С. 67 — 84.

13Чеботарьов Ю. Селянський рух на Україні в Жовтні 1917 р. // Більшо¬ вик України. — 1973. — № 9 — 10. — С. 57—65; Чеботарьов Ю. Селянський рух на Україні в 1917 р. — К-, 1940. — 104 с.

“Немченко В. М. Селянський рух на півдні України напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції // Праці Одеського уи-ту. — 1957. — Т. 147. — Сер. сусп. наук. — Вип. 2. — С. 259—276; Неммченко В. М. Боротьба трудящого селянства півдня України за здійснення ленінського декрету про землю // Там же. — 1958. — Т. 148. — Вип. І. — С. 7 — 21; Немченко В. М, Трудяще селянство — союзник робітничого класу в боротьбі за перемогу пролетарської революції (За матеріалами півдня України) // Там же. — 1962. — Т. 152. — Сер. іст. наук. — Вип. 8. — .С. 124 —

Укр. іст. журн., 1988, №11 39

О. А. Житков, В. В. Мусієнко

Боротьбу більшовиків Київщини за селянські маси в період підго¬ товки і проведення соціалістичної революції та встановлення Радян¬ ської влади висвітлено в публікаціях М. І. Берглазова, С. X. Кагана й А. А. Вовка м. Ними використано значний статистичний матеріал, ана¬ ліз якого дав можливість зробити висновки про широкий розмах про¬ цесу більшовизації українського села. Вдало, на наш погляд, це вий¬ шло у М. І. Берглазова. Складена ним таблиця свідчить про посилення впливу більшовиків на селянство в період боротьби за перемогу Вели¬ кого Жовтня. У праці С. X. Кагана висвітлено активну діяльність міс¬ цевих більшовицьких організацій у початковий період становлення Ра¬ дянської влади. Побіжно дослідник аналізує хід створення Рад селян¬ ських депутатів, комітетів та виконкомів під керівництвом членів РСДРП(б).

Діяльність більшовиків Харківщини серед найбідніших верств села розкривається у дослідженнях П. Ф. Решодька 15. Залучення до аналізу великої кількості мемуарної літератури й газетних матеріалів дало йо¬ му можливість всебічно показати налагодження агітаційно-пропаган¬ дистської діяльності Харківським комітетом РСДРП(б), розкрити ме¬ тоди роботи Харківської Ради робітничих депутатів та її агітаційної комісії на чолі з відомим діячем партії В. І. Межлауком серед селянст¬ ва. Тільки за період з 23 березня по 16 серпня 1917 р. членами комісії був організований ЗОЇ виступ пропагандистів перед трудящими 1б. П. Ф. Решодько докладно розглянув зміст публікацій періодичної пре¬ си більшовиків, проаналізував форми проведення ними агітаційної і пропагандистської роботи на селі. Статистичні дані, які використав автор, свідчать про великий вплив робітників на розвиток революцій¬ ного селянського руху. Агітаційно-пропагандистській роботі більшови¬ ків Поділля присвятила свою статтю Н. І. Миронець 17. Ідея керівної

134; Ш т е р н ш т е й н Я- М. Боротьба більшовиків Одеси за селянство в період підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції // Там же. — 1957.— Т. 147— Сер. сусп. наук.— Вип. 2,— С. 235— 237; Пітер нштенн Я. М. Більшо¬ вики на чолі революційного селянства Одещини в боротьбі за Жовтень // Наук, праці з історії КПРС: Респ. міжвід. зб.— К , 1967.— Вип. 15,— С. 126—137; Свічар- с ь к а М. Д. Боротьба за створення політичного союзу робітничого класу з селян¬ сько-солдатськими масами на Одещині в період мирного розвитку революції, бере¬ зень — липень 1917 р. // Праці Одеського ун-ту. — 1962. — Т. 152. — Сер. іст. наук. — Вип. 8. — С. 135—143; Печериця І. І. Діяльність більшовиків півдня України по зміцненню союзу робітничого класу та селянства в березні — жовтні 1917 р. // Укр. іст. журн,— 1967,— № 10,— С. 82—86.

14Берглазов Н. И. Борьба периферийньїх большевистских организацнй Киевщиньї за крестьянские массьі в 1917 году // Труди Киев. ин-та физической культури. — 1958. — Вип. 4. — С. 114 — 137; Каган С. X. Селянський рух на Київщині у вересні — грудні 1917 р. // 3 історії боротьби за встановлення Радянської влади на Україні; Зб. статей. — К., 1957. — С. 179 — 203; Вовк А. А. Боротьба селян Київ¬ ської губернії за здійснення ленінського декрету про землю, листопад 1917 р. — сі¬ чень 1918 р. // Вісн. Київ, ун-ту. — 1959. — Вип. 1. — Сер. історії та філософії. — С. 17-31.

15 Р е ш о д ь к о П. Ф. Борьба беднейшего крестьянства Харьковщинш под ру- ководством большевиков за установление Советской власти в деревне, ноябрь 1917 г. — январь 1918 г. // Сборник материалов по вопросам исторни КПСС — Харьков, 1964. — С. 28 — 42; Решодько П. Ф. Боротьба більшовиків Харківської губернії за селянські маси в період підготовки збройного повстання, липень — жовтень 1917 р. // Наук, праці з історії КПРС: Респ. міжвід. збірник,— К-, 1969. — Вип. 33. — С. 26 — 33; Решодько П. Ф. Селянський рух у Харківській губернії, березень 1917 р. — січень 1918 р. — Харків, 1972. — 170 с.; Решодько П. Ф. Борьба большевиков Харьковщинн за крестьянские массьі в период мирного развнтня революции, март — нюнь 1917 года // Уч. зап. Харьков. ун-та. — 1963. — Т. 139,— С. 71 — 85.

16 Решодько П. Ф. Боротьба більшовиків Харківської губернії за селянські маси в період підготовки збройного повстання, липень — жовтень 1917 р,— С. 29.

17 Миронець Н. І. Селянські повстання на Поділлі у вересні — жовтні 1917 р. // Укр. іст. журн. — 1965. — № 2. — С. 72 — 78; Миронець Н. І. Боротьба більшовицьких організацій Поділля за селянські та солдатські маси в період підго¬ товки Великої Жовтневої соціалістичної революції // Вісн. Київ, ун-ту.— 1968. — Вип. 10 — С. 27—34.

40 Укр. іст. журн., 1988, № 11

Історична література про боротьбу більшовиків за селянські маси

ролі партійних організацій Волині, Чернігівщини, Полтавщини у бо¬ ротьбі селянських мас проймає публікації Л. Є. Дещинського, Д. А. Огаріна, Т. Д. Бондаря, С. О. Данішева 18.

В цілому діяльність більшовиків України по зміцненню союзу ро¬ бітничого класу і селянства висвітлювалась у публікаціях М. А. Ру¬ бача, О. Й. Щусь, М. І. Малича й М. Л. Завіновського |9. Документаль¬ ний матеріал, який використали дослідники, дав їм можливість відобра¬ зити певного мірою основні напрями роботи партії на селі, в тому чис¬ лі найбільш важливі — агітацію і пропаганду, боротьбу за перетворення волосних і повітових комітетів та виконкомів Рад в органи револю¬ ційного єднання селянства.

Переконливим свідченням плідної діяльності більшовиків серед се¬ лянських мас було створення партійних осередків в українському селі. Так, І. В. Хміль на березень 1918 р. виявив 148 сільських і волосних більшовицьких організацій, осередків і груп, 54 з яких об’єднували 2856 членів20. Ю. В. Шиловцев наводив іншу цифру— 144 організації, хоча припускав можливість існування на вказаний період близько 150 сільських парторганізацій 21. Процес партійного будівництва на селі як складової частини боротьби більшовиків за зміцнення союзу робітничо¬ го класу і селянства розглядався в працях Б. І. Корольова та В. М. Чуп¬ рини22. Крім того, В. М. Чуприною було узагальнено матеріал з історії напруженої діяльності більшовиків у Радах, серед сільськогосподар¬ ського пролетаріату та у військових частинах російської армії.

Особливості роботи місцевих більшовицьких організацій серед се¬ лян по залученню останніх на бік революційного пролетаріату розгля¬ далися в нарисах обласних парторганізацій. Певного мірою в них роз¬ крито авангардну роль робітничого класу великих промислових центрів щодо селянських мас аграрних районів республіки 23. Проте, на наш

18 Дещинський Л. Є. З історії боротьби більшовиків Волині за маси, кві¬ тень — липень 1917 р. // Укр. іст. журн. — 1973. — № 3. — С. 80 — 85; Огарін Д. А. Бо¬ ротьба селян Волині за здійснення ленінського Декрету про землю // Там же. — 1963.— А1» 1,— С. 76—79; Бондар Т. Д. Більшовицькі організації Чернігівщини V боротьбі за встановлення Радянської влади // Наук, праці з історії КПРС: Респ. міжвід. зб. — К-, 1967. — Вип. 14. — С. 65 — 78; Данішев С. О. Більшовики Полтав¬ щини у боротьбі за владу Рад, жовтень 1917 р. — березень 1918 р. // Там же. — С 79 _ 90.

із Рубач М. А. Боротьба більшовиків України за трудяще селянство У/ Біль¬ шовики України в боротьбі за перемогу Жовтневої революції; Зб. статей — К.. 1957. — - С. 110—143; Рубач М. А. Союз робітничого класу і біднішого селянства — вирі¬ шальна сила перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції // Комуністична партія — організатор і натхненник союзу робітничого класу і селянства: Зб. статей¬ ка 1957.— С. 93—150; Щусь О. й. Боротьба Комуністичної партії за селянством період підготовки Великої Жовтневої соціалістичної революції // Наук. зап. Київ; ун-ту.— 1967. — Т. 16.— Вип. 11.—' С. 61—76; Малич М. І. Боротьба Комуністичної партії за зміцнення союзу робітничого класу і біднішого селянства через здійснення більшовицької аграрної програми, лютий — липень 1917 р. // Наук. зап. Полтав. пед. Ін-Ту.— 1957.— Т. 9 — С. 19—42; Малич М. І. Боротьба Комуністичної партії за зміцнення союзу робітничого класу та біднішого селянства в період безпосередньої підготовки Великої Жовтневої соціалістичної революції, вересень — жовтень 1917 р.— Полтава, 1959.— 47 с.; Завіновський М. Л. Боротьба Комуністичної парти за дальше зміцнення союзу робітничого класу і трудящих мас селянства в період підго¬ товки збройного повстання в 1917 році // Наук, праці кафедр суспільних наук ву¬ зів м. Києва: Зб. статей. — К., 1959. — Вип. 2. — С. 21 — 38.

20 Хміль І В. Утворення більшовицьких організацій, осередків і груп в селах

України, березень 1917 р,— березень 1918 р. // Укр. іст. журн,— 1973,— № ІЬ— С. 60; Хміль І. В. Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. — К., ід77 _ £ дз_

21 ИІиловцев ІО. В. Партійне будівництво на Україні, листопад 1917 р,—

липень 1918 р,— Харків, 1972,— С. 19,22. ...

23 Корольов Б. І. На шляху до Жовтня; 3 історії парт, будівництва на Ук¬ раїні в 1917 р,— К-, 1968,— 235 с.; Чуприна В. М. Більшовики України в бо¬ ротьбі за трудяще селянство, березень 1917 р,— лютий 1918 р.— Львів, 1974.— 198 с.

23 Очеркн нстории Донецкой областной партийной организации. — Донецк.

1978. _ С. 124, 130, 134—135, 142, 149—150; Очерки нстории Харьковской областной

партийной организации. — Харьков, 19РП ° ,пс ,ло 1,с 11

Укр. іст. журн., 1988, Мі II

106. 108, 115, 116—117, 125, 128, 141- 41

О. А. Житков, В. В. Мусієнко

погляд, у названих працях ці особливості мали б бути висвітлені грун¬ товніше. Умови застійного періоду, що позначилися на нарисах, не да¬ ли можливості залучити до аналізу всю сукупність конкретного історич¬ ного матеріалу, у зв’язку з чим названі питання не дістали належного відображення.

Отже, на історико-партійних дослідженнях другої половини 70-х — початку 80-х років, де висвітлюється боротьба більшовиків за селян¬ ські маси, позначилися всі негативні риси застійного періоду. їм вла¬ стива певна однобічність відтворення процесів боротьби за селянські маси, що проявлялась у применшенні впливу на них дрібнобуржуазних партій. Дослідники надмірно захоплювалися цитуванням і коментуван¬ ням ленінської теоретичної спадщини, партійних документів, що зумов¬ лювало описовий підхід і не сприяло глибокому аналізу процесів у се¬ лянському русі на різних етапах розвитку революції. До суттєвих не¬ доліків слід віднести також схематизм, трафаретну одноманітність переважної більшості праць. З різних мотивів із сторінок видань зник¬ ло чимало прізвищ активних учасників революційного руху, що дотри¬ мувалися іншої тактики щодо селянства.

Із середини 80-х років у вивченні даної проблеми розпочався якіс¬ но новий етап. Його характерною ознакою є висвітлення боротьби біль¬ шовиків за встановлення Радянської влади і за селянсько-солдатські маси з позицій історичної правди. Останнім часом з друку вийшли пра¬ ці, у яких українські радянські історики крізь призму боротьби пар¬ тійних організацій за здійснення ленінської стратегії і тактики у Жовт¬ невій революції розкривають загальні закономірності діяльності біль¬ шовиків по зміцненню союзу робітничого класу з найбіднішими верст¬ вами селянства 24.

Напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції багато селян перебувало в армії. Тому В. І. Ленін, ЦК РСДРП(б) вважали роботу більшовиків у військах важливою складовою частиною бороть¬ би за зміцнення союзу робітничого класу і селянства. Ще в праці «Уро¬ ки московського повстання» В. І. Ленін підкреслював: «...Якщо рево¬ люція не стане масовою і не захопить самого війська, тоді не може бути й мови про серйозну боротьбу» 25.

Сьома (Квітнева) Всеросійська партійна конференція 1917 р. ви¬ значила конкретні завдання роботи в армії: показ імперіалістичного, антинародного характеру війни, роз’яснення аграрної програми партії, обговорення питання про владу. Серед організаційних завдань на пер¬ ший план висувалося створення партосередків, Рад солдатських та матроських депутатів, їх об’єднання з Радами робітничих і селянських депутатів.

У 20-х — першій половині 30-х років ця проблема висвітлювалася у спогадах активних учасників революційних подій — А. В. Іванова, В. П. Затонського, Г. Ачканова, М. Коковихіна, В. Ліпшиця, А. Хри- стєва, В. Юдовського. Вони розповіли про найбільш яскраві епізоди бо-

142; Очерки истории Днепропетровской областной лартийнон органнзации. — Днепро- петровск, 1979. — С. 149 — 150, 159; Нариси історії Вінницької обласної партійної органі¬ зації. — Одеса, 1980. — С. 34 — 36, 41 — 42, 48; Нариси історії Полтавської обласної пар¬ тійної організації. — Харків, 1981.— С. 64—66, 70; Нариси історії Чернігівської обла¬ сної партійної організації. — К-, 1980. — С. 39, 46; Очерки истории Херсонской обла¬ стной партийной организации.— Симферополь, 1981. — С. 39 — 40, 42, 45 — 47.

24 Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. В огне трех революций: Из истории борьбьі большевнков Украиіш за осуществление ленин- ской стратегии н тактики в трех российских революциях. — Киев, 1986. — 625 с.; Гам- рецкин Ю. М., Тимченко Ж. П., Щусь О. И. Триумфальное шествне Советской власти на Украине. — Киев, 1987. — 439 с.; Великий Жовтень і Україна. — К.. 1987. — 350 с.; Октябрь и гражданская война на Украине; Страннцьі истории. — Киев. 1987. — 253 с.; Кондуфор Ю. ІО. Великий Октябрь на Украине. — Киев, 1986. — 185 с.

55 Ленін В. І. Уроки московського повстання // Повне зібр. творів. — Т. 13. — С. 349.

42 Укр. Іст. журн., 1988, №11

Історична література про боротьбу більшовиків за селянські маси

ротьби за перемогу Радянської влади, навели приклади агітаційно- пропагандистської й організаторської роботи у військах26.

У наукових публікаціях на цю тему, як правило, давалася загальна оцінка діяльності парторганізацій серед солдатських та матроських мас, визначалося її місце в процесі формування політичної армії соціа¬ лістичної революції 27.

Формування джерельної бази історичної науки, в тому числі й з даної проблеми, дало можливість тільки з другої половини 50-х років перейти до створення багатопланових досліджень з історії революційно¬ го руху на Південно-Західному фронті. Проте, як відзначалося самими істориками, ряд документів, що характеризують діяльність більшовиків у військах, не було включено до наукового обігу28. Виняток стано¬ вить праця П. Я- Голуба 29. Розвиток революційного руху в арміях фрон¬ ту він дослідив у тісному зв’язку з ідейною й організаторською робо¬ тою партії серед солдатських мас. Фундаментальна праця П. Я. Голуба активізувала наукову розробку проблеми на матеріалах України. В статтях А. М. Василькова та працях Ф. К. Павлюченка висвітлено напрями діяльності більшовицьких організацій у бойових армійських частинах та тилових гарнізонах30. Дослідники відзначають, що основ¬ ною формою роботи у військах була усна пропаганда та агітація. Ве¬ ликий вплив на формування політичних поглядів солдатів справляли праці В. І. Леніна, партійні документи, в яких роз’яснювалися стратегія і тактика більшовицької партії. А. М. Васильков та Ф. К Павлгачеико відображають процес створення військових парторганізацій та парт- осередків Київським, Катеринославським, Одеським і Харківським ко¬ мітетами РСДРП(б).

З часом коло досліджуваних питань розширюється. Робляться спроби узагальнити нагромаджений матеріал. А. М. Василькова та М. А. Калиньонка, зокрема, зацікавила робота більшовиків Румунсько¬ го фронту по згуртуванню солдатських мас у період боротьби за пере¬ могу соціалістичної революції й встановлення Радянської влади31.

26 Иванов А. Центральная Рада и Киевский Совет в 1917 — 18 году. // Лето- пись революції». — 1922. — № 1. — С. 9 — 15; Затонський В. П. Жовтень 1917 року в Києві // Незабутні уроки. — С. 11 — 25; Ач к а но в Г. От Февраля к Октябрю // Октябрь на Одесіднне. — Одесса, 1927. — С. 1 — 47; Коковії хін М. М. В окопах Півден¬ но-Західного фронту // Незабутні роки. — С. 96 — 112; Липшнц В. Херсонщина в 1917 году // Летопнсь революции. — 1926. — № 1. — С. 109 — 116; X рис те в А. Румче- род в подготовке Октябрьской революции // Там же,— 1922,— № 1,— С. 171 — 183; Юдовский В. Одесский военно-революционньїй комитет // Каторга н сснлка,— 1932,— Кн. 11— 12.-С. 245.

27 П л а т о н о в А. П. Февраль и Октябрь в Черноморском флоте — Крьгмиздат, 1932. — 103 с.; Раткевич К. И. Октябрь на фронте // Каторга и сснлка. — 1932.— Кн. 11 — 12.— С. 376—390; та ін.

й Павлюченко Ф. К- Борьба большевиков за солдатские масем Юго-Запад- ного фронта в период подготовкн и проведення Великой Октябрьской социалнстиче- ской революции. март— декабрь 1917 г.: Автореф. дисс. ... канд. ист. наук. — Киев, 1957,— С. 9—11

29 Голуб П. А. Солдатские массм Юго-Западного фронта в борьбе за вдасть Советов, март 1917 г. — февраль 1918 г. — Киев, 1958. — 254 с.

30 Васильков А. М. Революційна робота більшовиків України в тилових гарнізонах у період підготовки Великої Жовтневої соціалістичної революції // Наук, зап. Київ. пед. ін-ту: 36. праць аспірантів. — 1957. — Вип. 1. — С. 105 — 118; Павлю- ч е н х о Ф. К. Борьба большевиков за солдатские массм Юго-Западиого фронта в период подготовки и проведення Великой Октябрьской социалистнческой революции, март — декабрь 1917 г.; Автореф. дисс. ...канд. ист. наук. — Киев. 1957. — С. 330; Павлюченко Ф, К. Борьба большевиков за солдатские массьі Юго-Западного фронта в период подготовки н проведення Великой Октябрьской социалистической революции, март — декабрь 1917 // Борьба большевистских организаций за создание вооруженньїх сил пролетарской революции: Сб. статей,— Киев, 1957.— С. 109 — 146.

31 Васильков А. М. Боротьба солдатів Румунського фронту під керівництвом більшовиків за владу Рад, жовтень 1917 р. — січень 1918 р. // Укр. іст. жури. — 1964. — № 1. — С. 70 — 77; К&линенок М. А. Борьба большевиков Румьшского фронта за солдатские массм в период подготовки и проведення Великой Октябрьской социалистической революции (1.11.1917— 1. II. 1918 гг.) ; Автореф. дисс. ...канд. ист. на¬ ук. — Кишинев, 1963. — 22 с.

Укр. іст. журн.. 1988, № II

43

О. А. Житков, В. В. Мусієнко

Діяльність більшовиків України по завоюванню солдатських мас на бік пролетаріату А. М. Васильков узагальнив в окремій брошурі 32. Дослідник виділив роботу більшовицьких комітетів промислових цент¬ рів, де партійні організації були особливо сильними, зокрема обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю. У жовтні — на початку листопада 1917 р. на Південно-Західному фронті діяло, за неповними даними, 120 партійних організацій33. А. М. Васильков показав процес розгортання масово-політичної роботи в армії, боротьбу за створення масових солдатських організацій. Проте такий аспект, як проведення агітації та пропаганди серед українізованих частин, створених бур¬ жуазно-націоналістичною Центральною радою, ним висвітлено схема¬ тично. Не підраховано загальну кількість партосередків у тилових гар¬ нізонах та членів РСДРП(б).

Цю прогалину певною мірою ліквідовано у працях Н. М. Якупова. Він наводить дані про склад партійних організацій Київського (4000 чол.) та Одеського (3800 чол.) військових округів на момент скликання Сьомої Всеросійської партконференції 34. В Одеському вій¬ ськовому окрузі, за підрахунками дослідника, наприкінці 1917 р. налі¬ чувалося більш як 29 500 членів більшовицької партії 35. Ширше, ніж у попередніх статтях та монографіях, Н. М. Якупов висвітлив роботу більшовиків серед національних формувань російської армії. Ним уза¬ гальнено значний матеріал про діяльність партійних організацій у ти¬ лових гарнізонах 36. Дальше вивчення названих питань показало, що у ході розвитку соціалістичної революції авторитет більшовицької пар¬ тії серед солдатських мас невпинно зростав. В період боротьби за її перемогу на Південно-Західному фронті діяло 118, а на Румунському — 82 парторганізації 37, наприкінці грудня, відповідно, налічувалося 143 і 217 військових більшовицьких організацій38. На основі аналізу нагро¬ мадженого історичного матеріалу та залучення нового дослідникам вда¬ лося створити цілісну картину боротьби більшовиків України за сол¬ датські та матроські маси в період підготовки і проведення Великого Жовтня. Зокрема, досить грунтовно відображено процес більшовизації Рад, солдатських та судових комітетів Південно-Західного та Румун¬ ського фронтів і Чорноморського флоту. Розглянуто спільну боротьбу солдатських та селянських мас за перемогу Радянської влади на фрон¬ тах та у прифронтових районах України. Вивчено особливості органі¬ заторської та ідейно-політичної роботи парторганізацій у них39.

З другої половини 80-х років історіографія досліджуваної пробле¬ ми збагатилася цікавими науковими розвідками. Зокрема, дослідники звернулися безпосередньо до вивчення діяльності більшовицьких орга¬ нізацій по створенню та всебічному зміцненню союзу робітничого кла-

32 Васильков А. М. Військова діяльність більшовиків України в період під¬ готовки і проведення Великого Жовтня, берез. 1917 р,— січ. 1918. — К-, 1964. — 99 с.

33 Там же. — С. 52.

3< Я к у п о в Н. М. Партия большевиков в борьбе за армию в период двоевла- стия — Кнев, 1972,— С. 88—89.

35 Якупов Н. М. Борьба большевиков за армию в 1917 году: Деятельность большевиков в прифронтових округах,— М., 1975.— С. 228.

36 Якупов Н. М. Борьба большевиков за армию в 1917 году: Деятельность большевиков в прифронтових округах. — М., 1975. — 294 с.

37 Дєщинский Л. Е. Большевики во главе революционного движения в ар- мин и на фронте: Деятельность большевистской партии по завоеванию солдатских и матросских масо Юго-За ладного, Руминского фронтов и Черноморского флота в период подготовки и проведення Великой Октябрьской социалистической революции. — Львов, 1982,— С. 158—159.

33 Дєщинский Л. Е. Деятельность большевистской партии по завоеванию солдатских и матросских масс в условиях подготовки и проведення Великой Ок¬ тябрьской соццалистической революции, март 1917 г. — февраль 1918 г. (На матери- алах Юго-Западного, Руминского фронтов и Черноморского флота;: Автореф. дисс. ... д-ра ист. наук. — Киев, 1984. — С. 47.

39 Дєщинский Л. Е. Большевики во главе революционного движення в ар- мии и на флоте. — 254 е.

44

Укр. іст. журн., 1988, № її

/ сторична література про боротьбу більшовиків за се. і

су і солдатських мас 40. Висвітлено окремі аспекти агітації та пропа¬ ганди, що проводилася серед особового складу національних армій¬ ських формувань41. Продовжувалося дослідження питань партійного будівництва у військах та тилових гарнізонах, розташованих на те¬ риторії України 42.

Процес нагромадження історичного матеріалу дав можливість до¬ слідникам у ході аналізу основних проблем глибше висвітлити зміст організаторської та ідейно-політичної роботи більшовиків серед селян¬ сько-солдатських мас. На особливу увагу заслуговують питання про боротьбу партії за масові організації трудящих. Створення Рад як по¬ літичних організацій робітників і селян, коли волю більшості стало мож¬ ливим визначити за їх складом 43, відкривало перед більшовиками перспективу успішної боротьби за владу. Закономірності більшовиза¬ ції Рад солдатських, селянських депутатів простежуються у працях С. М. Королівського, В. М. Терлецького, В. Я- Борщевського, Ю. Є. Зи¬ ка та М, Г. Гончаренка 44. На основі фактичного матеріалу ці ж питан¬ ня розкриваються в дослідженнях О. І. Смолінчука, М. Г. Безпалко, Ю. М. Гамрецького, Ж. П. Тимченко, О. И. Щусь45. Авторами наво¬ дяться дані про чисельність Рад окремих гарнізонів Південно-Західно¬ го фронту, висвітлюється специфіка діяльності більшовиків в назва¬ них організаціях на завершальному етапі підготовки соціалістичної революції. В цілому процес більшовизації Рад проаналізовано в радян¬ ській історіографії 4б.

Важливим напрямом роботи по зміцненню союзу робітничого кла¬ су і трудящого селянства було об’єднання Рад робітничих, солдатських

40 Ак и мов Ф И. Борьба большевиков Украйни за создание и укрепление союза рабочнх н солдат в период подготовки Великого Октября // Науч. тр. по нс- тории КПСС: Респ. междувед. сб. — Киев, 1 987. — Вип. 114.— С. 15—21.

41 В и т м а н К. Н. Деятельность большевиков по революционпзированию солдат- ских часе национальньїх формнрований в период подготовки н победьі Велико» Ох- тябрьской социалнстической революцші: Автореф. днсс. ... канд. нст. наук. — Одесса, 1985— 16 с.; Снмоненко Р. Г. Брест — двобій війни і миру — К-, 1988,— С. 19.

42 Д е щ и н с к и й Л. Е. В. И. Леннн п создание большевистских организаций на Юго-Западном и Румьінском фронтах и Черноморском флоте, март — октябрь 1917 г. // Вести. Львов. полнтех. ин-та.— 1985 — Вьіп. 197.— С. 33—38; Дещ пи¬ ски й Л. Е. Партня большевиков во главо борьбьі за ар.чню и флот в период под¬ готовки и проведення Великой Октябрьской социалнстической революшш II Там же. — 1987.— № 216.— С. 5—14; Якупов Н. М. Діяльність більшовиків України по рево¬ люціонізуванню армії в 1917 р. // Укр. іст. жури. — 1988. — Лг9 3. — С. 100 — 111.

4' Див.: Ленін В. І. Як заплутують ясне питання? // Повне зібр. творів,- Т. ЗІ — С. 321.

44 Ко р о л і в с ьк н й С. М. Більшовизація Рад на Україні в період підготог • Великої Жовтневої соціалістичної революції // Уч. зап. Харків, ун-ту— 1956. — Т. Труди іст. ф-ту. — Т. 4. — С. 41 — 68; Королівський С. М. Боротьба більшовиків України за завоювання Рад у 1917 році // Більшовики України в боротьбі за исое- могу Жовтневої революції і встановлення Радянської влади: 36. статей. — К-, 1957 - С. 218 — 255; Терлецький В. Ради на Київщині в 1917 році. — К-, 1957. — 47 с Терлецькнй В. Більшовики Києва в боротьбі за створення і зміцнення . д 1917 р. // Укр. іст. журн. — 1957. — № 2. — С. 23—38; Борщевский В. Я. Рабочий класе и Советьі Донецко-Криворожского бассейна в Октябрьской революшш.— Дне- пропетровск, 1962.— Ч. 1. — 240 е.; Ч. 2. — 172 с.; З ьі к Ю. Е. Борьба с корниловшн- ной и большевизацня Советов на Украяне в 1917 году // Трудьі Донец. индустри ального ин-та. — 1959. — Т. 48. — Сер. обществ. наук. — Вип. 3. — С. 27—16; Г о її чаренко М. Г. Більшовизація Рад Донбасу, вересень — жовтень 1917 п. // Наук, зап. Ворошіїловград. пед. ін-ту. — К., 1955. — Вип. 4.— Сер. іст. наук. — С. 3—21.

45 Смолинчук А. И, Большевики Украйни в борьбе за Советм. март 1917 г.— январь 1918 г.— Львов, 1969.— 232 с.; Безпалко М. Г. Боротьба партійних орга¬ нізацій України за більшовизацію Рад в період підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції, лютий 1917 р,— січень 1918 р.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К, 1964 — 319 с.; Гамрецькнй Ю. М. Більшовизація Рад робіт¬ ничих і солдатських депутатів України у вересні 1917 р. // Великий Жовтень і громадянська зійна на Україні: 36. статей, — К., 1973. — С. 59 — 98; Тимчен¬ ко Ж. П. Ради селянських депутатів у період боротьби за перемогу соціалістичної революції на Україні // Там же.— С. 114—134; Щусь О. П. Створення Рад солдат¬ ських депутатів у тилових гарнізонах України в 1917 р. // Там же. — С. 40—59.

■ Кур ас І. Ф, М у сі єн к о В. В. Історнко-партіГша література про більшо¬ визацію Рад на Україні в’ 1917 р. // Укр. іст. журн.— 1972.— № 11.— С. 128—136.

Укр. іст. журн., 1988. МИ

45

О. А. Житков, В. В. Мусієнко

та селянських депутатів. Його хід та особливості показано у працях Ю. М. Гамрецького, Ж- П. Тимченко, О. Й. Щусь 47. На жаль, поки що дослідниками не розглядалося питання про боротьбу більшовиків всередині Рад за завоювання на свій бік робітничих і селянських мас.

Увагу істориків привертала агітаційно-пропагандистська робота парторганізацій серед трудящих в період підготовки та здійснення Ве¬ ликого Жовтня. Вона вивчалася В. М. Чуприною та І. І. Печерицею48. Авторами підкреслюється, що в основу цієї роботи було покладено ідеї В. І. Леніна про необхідність політичної освіти мас, а також рі¬ шення Сьомої (Квітневої) Всеросійської партійної конференції та на¬ станови VI з’їзду РСДРП(б). «Цю масу (селянства. — В. М., О. Ж.) ми повинні тепер, — писав, зокрема, Володимир Ілліч, — користуючись відносною свободою нового ладу і Радами робітничих депутатів, стара¬ тися просвітити й організувати перш за все і більш за все» 49.

Центральне місце у пропагандистській роботі більшовики відво¬ дили роз’ясненню програмних положень партії, викриттю антинародної політики Тимчасового уряду, класової суті Центральної ради. Серед ба¬ гатьох її форм дослідники виділяють найбільш ефективні — виступи на мітингах, конференціях, різного рівня з’їздах тощо.

Комітети РСДРП(б) широко використовували періодичну пресу для пропаганди ленінської стратегічної лінії, тактичних лозунгів та установок. За підрахунками дослідників, у лютому 1918 р. на Україні виходило 74 більшовицькі періодичні видання (газети) *°. В них дру¬ кувалися праці В. І. Леніна, рішення ЦК РСДРП(б) із селянського питання, матеріали, в яких розкривалася контрреволюційна суть полі¬ тики буржуазно-націоналістичних партій щодо трудящих. Проте до початку 80-х років боротьба більшовицької преси за революціонізу¬ вання селянсько-солдатських мас практично не вивчалася радянськи¬ ми істориками. Останнім часом цю проблему порушував у своїх пра¬ цях В. Ф. Солдатенко у ході висвітлення боротьби партійної преси за здійснення ленінської стратегії і тактики в соціалістичній революції51. На основі узагальнення великого газетного матеріалу ним здійснено підрахунки, які показують, що тільки на мирному етапі розвитку рево¬ люції більшовиками було опубліковано 47 кореспонденцій, призначених для селян, та близько 200 — для солдатів 52. Автором проаналізовано зміст матеріалів періодичної преси, присвячених зміцненню союзу ро¬ бітників та селян. Особливо активно більшовики розгорнули свою ді¬ яльність у цьому напрямі в період підготовки збройного повстання, здійснення соціалістичної революції та боротьби за встановлення Ра¬ дянської влади.

Дослідники також приділяли велику увагу вивченню ролі періодич¬ них видань більшовицьких комітетів у боротьбі за революційне розв’я-

’7 Га мрецкнй Ю. М. Обьединение Советов рабочих, солдатских н крестьян- ских депутатов на Украине в 1917 г. // Октябрь її граждаиская война в СССР. — М., 1966. — С. 143—156; Гамрецький 10. М. Ради робітничих депутатів України в 1917 році,— К-, 1966,— 218 с.; Гамрецький Ю. М., Тимченко Ж. П., Щусь О. Й. Ради України в 1917 р., липень — грудень 1917 р,— К-, 4974 — 343 с.

«Чуприна В. М. Роль агітаційно-масової роботи більшовиків України в боротьбі за селянські маси, березень — червень 1917 р. // Вісн. Львів, ун-ту, — 1968. — Сер. сусп. наук. — С. 17—22; Чуприна В. М. Агітаційно-масова робота більшовиць¬ ких організацій на селі, липень — жовтень 1917 р. // Там же. — 1974. — Вип. 9. — Сер. сусп. наук,— С. 43—51; Печериця І. 1. Про деякі форми роботи більшовиків щодо зміцнення союзу робітників і селян // Укр. іст. журн. — 1973. — № 4 — С. 100-104.

49 Ленін В. І. Листи з далека // Повне зібр. творів. — Т. 31. — С. 21.

“Солдатенко В. Ф. Идтн впередн всех: Из опьіта борьбн большевистской прессьі Украиньї за победу социалнстнческой революцин. — Киев, 1986.— С. 154.

51 Солдатенко В. Ф. Большевистская пресса Украйни в борьбе за осуще- ствленне ленинской стратегни и тактики социалнстнческой революцин, март 1917 г. — март 1918 г.: Автореф. днсс. ...д-ра нст. наук,— Киев, 1981; Солдатенко В. Ф. Идти впереди всех. — Киев, 1986. — 175 с.

52 Солдатенко В. Ф. Идти впереди всех. — С. 133.

46 Укр. іст. журн., 1988, №11

Історична література про боротьбу більшовиків за селянські маси

зання аграрного питання 53, революціонізування солдатських мас 54, у викритті спроб буржуазно-націоналістичних партій очолити національ¬ но-визвольний рух трудящих 55. Однак поки що не створено ще спеці¬ альної праці, в якій на основі узагальнення нагромадженого та аналі¬ зу нового газетного матеріалу було б дано повну картину боротьби більшовицької преси за згуртування робітників і трудящого селянства.

Роль В. І. Леніна у розв’язанні національного питання на Україні, керівництво партійних організацій національно-визвольним рухом укра¬ їнського народу висвітлено в дослідженнях О. А. Бородіна та І. Ф. Ку- раса, С. М. Королівського, А. В. Лихолата та Л. П. Нагорної 56. За останні 15 років вийшли статті та монографії, в яких розкривається суть ленінської національної політики, всебічно висвітлюється бороть¬ ба більшовиків проти ідеології та політики українського буржуазного націоналізму57. І. Ф. Курасом, Б. І. Корольовим і Р. І. Вєтровим про¬ аналізовано закономірний процес ідейно-політичного банкрутства та організаційного краху українських буржуазно-націоналістичних, загаль- норосійських дрібнобуржуазних партій на Україні. Дослідниками вве¬ дено до наукового обігу цінний історичний матеріал, на основі якого показано боротьбу партійних організацій за згуртування трудящих у ході здійснення стратегічного курсу на перемогу соціалістичної рево¬ люції, встановлення влади Рад 58.

33 Ш лемко Д. В. Боротьба більшовицької преси України за здійснення аграр¬ ної програми більшовиків напередодні Великої Жовтневої соціалістичної револю¬ ції // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР.— 1984,— Вип. 18. — С. 90—95.

54 Р а к о в с к и й М. Е. Большевистская пресса в борьбе за революционную мо- билизацию солдатских масс в пернод Великого Октября (на матернлах Юга Укра¬ пим) // Военнце организации партии большевиков в 1917 году. — М., 1 986. — С. 204—209.

Зз Сєрєгкна Н. С. Большевистская печать — важненшее средство борьбьі про¬ тив буржуазного национализма, октябрь 1917 г. — июль 1918 г. // Науч. тр. по нсто- рии КПСС: Респ. междувед. сб.— Киев, 1985,— Вьш. 137.— С. 75—76.'

36 Лих о лат А. В. Боротьба більшовиків проти українських буржуазних на¬ ціоналістів // Більшовики України в боротьбі за перемогу Жовтневої революції і встановлення Радянської влади, березень 1917 р. — лютий 1918 р. — К„ 1957 — С. 256 — 284; Лихолат А. В. Здійснення ленінської національної політики на Ук¬ раїні в 1917 — 1920 рр. — К., 1967. — 304 с.; Королі! вский С. А1. Украннское на- циональное движение в период подготовки и проведення Великого Октября // Исто- рня СССР. — 1965. — № 5. — С. З — 24; Бородін О. А., Курас 1. Ф. Керівництво більшовиків національно-визвольним рухом трудящих України в період підготовки Великого Жовтня, березень — жовтень 1917 р. // Вісн. Київ, ун-ту. — 1967.— А1» 9.— Сер. історії КПРС,— С. 6—11; Нагорне Л. П. В. І. Ленін і українське питання в період підготовки Жовтневої революції // Укр. іст. журн.— 1968. — № 4. — С. 47—56.

57 Курас 1. Ф. В. І. Ленін і національно-визвольний рух трудящих України в Жовтневій революції. — К-, 1971. — 145 с.; Курас И. Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазньїх партий на Украине.— Киев. 1978. — 315 с.; Курас І. Ф. Боротьба більшовиків України за зміцнення союзу сил соціалі¬ стичної революції і національно-визвольного руху, березень — жовтень 1917 р. // Укр. іст. журн.— 1976. — № 12. — С. 38 — 41; Курас І. Ф., Полушкіна В. О. До питання про політичний і організаційний крах українських буржуазно-націоналістич¬ них партій, 1917—1920 рр. // Наук, праці з історії КПРС: Респ. міжвід. зб,— К., 1968,— Вип. 22.— С. 77—78; та ін.

58 Бетров Р. І.. Корольов Б. І. Криза меншовицьких організацій на

Україні в період підготовки більшовиками Жовтневої революції // Укр. іст. журн. — 1979. — № 4,— С. 60 — 69; Ветров Р. И., Черненко А. М. Октябрьская революция н банкротство меньшевиков на Украине. — Харьков, 1983. — С. 16, 43 — 44; Вет¬ ров Р. И. Победа Октябрьской революцій! и банкротство меньшевиков на Украине. — Харьков, 1983. — С. 86—88, 90; Курас І. Ф. Повчальний урок історії: ідейно-полі¬ тичне банкрутство Української соціал-демократнчної партії.— К., 1987,— 185 с.; Гам- рецький ІО. М. Більшовики та їх політичні противники на Україні в 1917 р.: спів¬ відношення сил // Укр. іст. журн.— 1987.— № 11.— С. 64—79; Валигур-

ский П. А. К вопросу о блоке большевиков Украшш с левьімн зсерами в период борьбьі за победу Великой Октябрьской социалнстической революції!! // Науч. тр. по истории КПСС: Респ. междувед. сб.— Киев, 1987,— Вьіп. 144. — С. 38—43: Валі- гурський П. О. Здійснення більшовиками України ленінської тактики щодо лівих есерів у період підготовки і проведення Жовтневої революції // Укр. іст. журн — 1987. — № 10,— С. 54—60.

Укр. іст. журн., 1988, №11 47

Л. П. Маркітсш

Таким чином, багатогранну діяльність більшовицьких організацій по завоюванню селянства на бік революційного пролетаріату досить повно висвітлено в історико-партійній літературі. Проте ряд ^аспектів даної проблеми потребують глибшого осмислення на основі найновіших партійних документів. Це завдання конкретно випливає з положень доповідей М. С. Горбачова на засіданні, присвяченому 70-річчю Ве¬ ликого Жовтня, і на XIX Всесоюзній конференції КПРС59. У цьому зв’язку варто розширити та поглибити документальну базу досліджень з такого питання, як роль більшовиків в організації та керівництві ру¬ хом за об’єднання робітничих, солдатських і селянських Рад. На осно¬ ві ще не введених до наукового обігу різноманітних джерел слід з’ясу¬ вати причини, що зумовили послаблення організаторської та ідейно- політичної роботи партії серед трудящих, особливо на етапі мирного розвитку соціалістичної революції. При цьому потрібно зосередити ува¬ гу на вивченні питань боротьби більшовиків у масових організаціях трудящих проти впливу дрібнобуржуазних партій. Не висвітлено, за винятком окремих фрагментів, агітаційно-пропагандистську роботу більшовиків України серед солдатів національних формувань російської армії. Спираючись на документи, потрібно відтворити повну картину партійного будівництва на селі та у бойових частинах Південно-За¬ хідного, Румунського фронтів й у тилових гарнізонах на всіх етапах розвитку соціалістичної революції.

О. А. ЖИТКОВ (Кіровоград), В. В. МУСІЄНКО (Київ)

59 Г о р б а ч о в М. С. Жовтень і перебудова : революція продовжується.— К.. 1987,— С. 4—9; Горбачов М. С. Про хід реалізації рішень XXVII з’їзду КПРС ] завдання по поглибленню перебудови: Доповідь на XIX Всесоюзній конференції КПРС 28 червня 1988 року — К., 1988. — 93 с.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА ДО БІОГРАФІЇ X. Г. РАКОВСЬКОГО В ЦНБ АН УРСР ім. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

Нині, коли ім’я комуніста-інтернаціоналіста, більшовика-ленінця Християна Георгійовича Раковського повернуто історії, особливого зна¬ чення набуває вивчення документальної бази, необхідної для створен¬ ня повнокровної біографії цього видатного політичного діяча, без не¬ домовок, перекручень та «білих плям».

У фондах Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського АН УРСР знаходимо матеріали, які тією чи іншою мірою допоможуть дослідникові відтворити життєвий шлях X. Г. Раковського. До них слід додати також унікальні фотодокументи, розшукані автором цих рядків в ілюстрованих виданнях 20-х років.

Зауважимо, що вже після того, як було опубліковане рішення пле¬ нуму Верховного суду СРСР від 4 лютого 1988 р., у нашій республіці з’явилися дві наукові розвідки, присвячені X. Г. Раковському Та, безперечно, стрижневими для монографічного дослідження мають бути архівні документи, його праці та автобіографічний нарис2. Отже, й триматимемося останнього, доповнюючи у відповідних місцях іншою лі¬ тературою, яка теж зберігається в бібліотеці.

Крєстьо Георгієв Станчев (так звучить справжнє ім’я Раковсько¬ го) 3 народився 1(13) серпня 1873 р. у болгарському місті Котел. Де-

1 Симоненко Р. Голова Раднаркому. — Робіт, газ— 1988. — 26 .нот.; Мель¬ ни ченко В. Сказати правду...— Рад. Україна.— 1988.— 6 берез.

2 Знциклопед. словарь Гранат. — М„ — Т. 41. — Ч. 2. — С. 169—187.

3 Енциклопедия «Б'ьлгария». — София, 1986. — Т. 5. — С. ‘704.

Укр. Іст. журн., 1988, № II

Джерела до вивчення життя і діяльності X. Г. Раковського

ідо ухильно він пише про батька, який «займався сільським господарст¬ вом і торгівлею». Насправді ж він був поміщиком і комерсантом, бо Раковський нижче згадує про маєток у Румунії. Крім того, характери¬ стика родини як «однієї з найзаможніших» у місті та багатомісячні тор¬ говельні справи в Константинополі вказують на це. Проте, звісна річ, справа не в походженні, хоч визвольна й культурна діяльність таких діячів, як Георгій Мамарчев, а тим більше Георгій Раковський, на¬ щадком яких була його мати, справили на хлопчика велике враження. Звідси, очевидно, походить і псевдонім, який обрав собі Раковський.

Немає потреби докладно переповідати біографічні відомості про X. Г. Раковського. Вони вже частково висвітлені у згаданих вище роз¬ відках і, безумовно, розроблятимуться в майбутніх працях, присвячених йому. Тому спинимося лише на окремих моментах, які мали ключове значення для становлення X. Г. Раковського як політичного діяча.

Своїм першим учителем марксизму він назвав «одного з ветеранів болгарського революційного руху Дабєва» (Євтим Дабєв (1864 — 1946 рр.) — один з перших пропагандистів соціалізму в Болгарії, пер¬ ший перекладач на болгарську мову і видавець марксистської літера¬ тури в країні. Він разом з Раковським і Сл. Балабановим в Априлов- ській гімназії в Габрово заснували марксистський гурток і видавали підпільну газету «Дзеркало») А.

У Женеві Раковський познайомився і зійшовся з Г. В. Плехановим, В. І. Засулич, П. Б. Аксельродом. За його свідченням, «довгі роки їх вплив на мене був вирішальним». Автобіографія висвітлює досить ве¬ ликий період їх співпраці. Тому логічно буде припустити, що в доку¬ ментальній спадщині, яку залишили ці діячі, можна відшукати цікаві факти, що стосуються самого Раковського.

В 1893 р. він як делегат від Болгарії взяв участь у III Міжна¬ родному соціалістичному конгресі II Інтернаціоналу в Цюріху, де йому, єдиному з усіх членів більшовицької партії, пощастило чути Ф. Енгельса.

Є два моменти з біографії X. Г. Раковського, про які чомусь не згадали автори згаданих нами публікацій. Це — його допомога у ви¬ данні і транспортуванні «Искрьі»4 5 та шлюб з Рябовою — російською революціонеркою, близьким другом В. І. Засулич і Г. В. Плеханова. Хто вона? Який вплив мала на чоловіка? А може, це одруження мало вирішальне значення для остаточного вибору X. Г. Раковським жит¬ тєвого шляху, який він згодом пов’яже з Росією. Низка питань і поки що обмаль відповідей на них. Очевидне лише одне: причиною перших відвідин Петербурга (1899 р.) військовим лікарем румунської армії X. Г. Раковським, що одержав двотижневу відпустку, було бажання побачитися з дружиною, яка перебувала там.

У 1900 р. після виходу у відставку він знову поспішає до Росії. Досить докладно описує свою діяльність, переслідування з боку поліції, яка намагалася вислати його разом з дружиною за межі імперії, зга¬ дує й про літературну працю тощо.

Смерть дружини у 1902 р. спонукала X. Г. Раковського залишити Росію на цілих 15 років. Він виїхав до Парижа, і там познайомився з В. І. Леніним. Про це не згадується в автобіографії. Але в іншій праці X. Г. Раковського6 йдеться про цю подію. Характерно, що брошура починається таким його красномовним визнанням: «Всі старі маркси¬ сти мого покоління — 90-х років, напевно, погодяться з тією істиною, що Маркса можна було зрозуміти вперше цілком лише в освітленні Леніновім»7. Далі автор згадує зустріч з Іллічем у приміщенні росій-

4 Там же. — Т. 2. — С. 214.

5 Там же,— Т. 5.— С. 703—704; Альбом деятелей ВКП(б), ЦК, ЦКК и Цен- тральной ревизионной комиссин ВКП(б). — М., 1927. — С. ЗО.

6 Раковський X. Ленін і Маркс. — X., 1925. — С. 14.

7 Там же. — С. 3.

4. Укр. іст. журн.. 1988. № II 49

Л. П. Маркітан

ського ресторану на вулиці Флатере, де В. І. Ленін читав реферат. Ні дати, ні теми виступу X. Г. Раковський не пам’ятав. Але «Біографічна хроніка» дає змогу встановити і день — 14(27) червня — і питання, яке розглянув Володимир Ілліч, а саме: програма і тактика есерів 8. При¬ гадалося Раковському інше — суперечка про повстання, що розгорну¬ лася між ним і В. І. Леніним. Він писав: «Суперечка була дуже пал¬ кою. Ілліч з усією палкістю свого полемічного таланту відкидав мої тези, і за ... полемічні прийоми я його назвав, жартуючи, «боксером» 9.

У 1903 — 1917 рр. X. Г. Раковський брав активну участь у боротьбі румунського пролетаріату та селянства за соціальне визволення, його неодноразово висилають за межі країни, але він знову і знову повер¬ тається до Румунії. Всі ці факти є в його автобіографії.

Усталеною є думка щодо центристської позиції X. Г. Раковського, яку він займав під час першої світової війни. Відомо, як В. 1. Ленін оцінив його брошуру «Соціалізм і війна» ,0. Крім цього, вождь рево¬ люції свого часу зазначив: «В Румунії Раковський, оголошуючи війну опортунізмові, як винуватцеві краху Інтернаціоналу, в той же час готовий визнати законність ідеї захисту вітчизни» ". Це написано в липні — серпні 1915 р. Сам Раковський свідчить: «У період 1914 — 1916 рр... я зробив усе, що від мене залежало, щоб зв’язатися з тими партіями, угрупованнями і окремими товаришами, які за кордоном за¬ лишилися вірними заповітам робітничого Інтернаціоналу.

У квітні 1915 р. на запрошення Італійської соціалістичної партії я відправився на міжнародний мітинг проти війни у Мілані. По дорозі назад зупинився у Берні, знісся з Леніним і з швейцарською робітни¬ чою партією... Ці переговори й зустрічі закінчилися скликанням Цім- мервальдської конференції». І далі: «Мені вдалося взяти участь навес¬ ні 1916 р. у Бернській конференції ціммервальдців і виступати там разом з Леніним на міжнародному робітничому мітингу. Бути присут¬ нім на Кінтальській конференції я вже не мав змоги, бо внаслідок під¬ готовки Румунії до вступу у війну кордони були для мене закриті».

Чи немає тут суперечності? Чи не намагається Раковський заднім числом обілити свою позицію? А, може, зустрівшись з В. І. Леніним, він відчув силу ленінських думок і перейшов на його бік? Питання це здається важливим і має бути грунтовно вивчене.

У вересні 1916 р. X. Г. Раковський був заарештований. «Румун¬ ський уряд тягнув мене за собою, — свідчив він, — під час відступу з Бухареста до Ясс. 1 травня 1917 р. я був звільнений російським гарні¬ зоном у Яссах».

Після визволення X. Г. Раковський вирушає до Росії, де вирує революція і де він «веде боротьбу проти війни і проти оборонства». У згаданій брошурі «Ленін і Маркс», розповідаючи про зустріч з В. І. Леніним у Петрограді влітку 1917 р., він зізнається, що тоді ще не розумів завдання соціалістичної революції в Росії, яке висунув Володимир Ілліч. Це, мабуть, пояснюється відірваністю Раковського від революційних подій в країні, недостатнім знанням співвідношення класових сил, російської дійсності взагалі. Але згодом він палко віта¬ тиме Жовтень, повернеться із Стокгольма до червоного Пітера і при¬ святить себе справі революції.

В автобіографії описуються різні події з життя X. Г. Раковського, що стосуються другої половини 1917 — кінця 1918 рр. Додаткова ін¬ формація міститься і у статтях Р. Симоненка та В. Мельннченка. Зок¬ рема, останній твердить, що Раковський підписав мирну угоду з уря¬ дом Скоропадського і був повпредом при цьому уряді у Києві. Проте, за свідченням самого Раковського, у вересні 1918 р. він «...одержав

8 Владимир Ильич Ленин : Биогр. хроника,— М., 1970. — Т. 1.— С. 397.

9 Раковський X. Ленін і Маркс,— С. 9.

10 М е л ь н и ч е н к о В. Сказати правду...— Рад. Україна. — 1988 — 6 берез.

11 Ленін В. І. Соціалізм і війна. — Повне зібр. творів. — Т. 26. — С. 306.

50 укр. Іст. журн., 1988, Л$ II

Джерела до вивчення життя і діяльності X. Г. Раковського

екстрену місію до Німеччини продовжувати там переговори з німець¬ ким урядом про укладання мирного договору з Україною». Очевидно, це питання потребує дальшого вивчення.

Автор цієї розвідки розшукала фотокопію «повноваження» на ве¬ дення мирних переговорів з УНР. Документ підписаний В. І. Леніним, Г. В. Чичеріним, М. П. Горбуновим 12.

Торкаючись подій 1918 р., слід згадати також про те, що навесні Раковський зробив доповідь на Московській міській партійній конфе¬ ренції. Він охарактеризував становище на Україні, виклав тактичні міркування щодо цього. Цю оцінку схвалив В. І. Ленін. Доповідь була надрукована в газеті, назву якої Раковський не навів. Очевидно, це був орган Московського губкому РКП(б) 13.

Обставини обрання X. Г. Раковського головою Тимчасового робіт¬ ничо-селянського уряду (згодом — Раднаркому УСРР) докладно ви¬ світлені В. Мельниченком. Дослідник навів широке коло джерел, в яких ідеться про його працю на цій високій посаді, взаємини з В. І. Ле¬ ніним та Раднаркомом РСФРР. Ми ж розглянемо окрему групу доку¬ ментів, які належать урядові республіки і підписані або особисто Ра- ковським, або разом з іншими керівниками. Це — серія листівок з ко¬ лекції, яка зберігається у відділі книгознавства ЦНБ АН УРСР. Вони маловідомі, є, по суті, справжньою джерельною «цілиною» і потре¬ бують ретельного вивчення.

Першу листівку датовано 26 січня 1919 р., тобто її видано на тре¬ тій день після обрання Раковського. Вона має назву «Декларація» і містить розгорнуту програму уряду. В ній викладені головні напрямки соціалістичних перетворень у республіці: заміна державного апарату ка¬ піталістів та поміщиків «апаратом влади пролетаріату міст і сіл», на¬ ціоналізація найважливіших галузей промисловості, «конфіскація по¬ міщицьких, куркульських та монастирських земель для передачі їх у розпорядження малоземельних та безземельних селян», «формування регулярної Червоної Української Армії», злиття в її лавах повстан¬ ських загонів, зобов’язання «довести соціалістичну революцію до кінця, відбудовуючи всюди владу Совітів» (тут і далі наведені терміни, які зустрічаються в оригіналі).

Звернемо увагу на таку фразу: «...Уряд України оголошує, що мо¬ ва навчання в школах залежатиме від волі місцевого робітничого та селянського населення». В листівці також підкреслювалося: «...В пер¬ шу чергу ми заявляємо голосну свою солідарність Російській Федера¬ тивній Совітській республіці... ворогів Совітської Росії ми проголо¬ шуємо ворогами Совітської України» и.

Крім Раковського, листівку підписали всі члени уряду, а саме: Аверін, Артем, Ворошилов, Затонський, Коцюбинський, Квірінг, Магі- дов, Межлаук, Пятаков, Рухимович (їх прізвища в тексті не мають ініціалів).

Ідея боротьби за інтернаціональне згуртування трудящого населен¬ ня республіки — основна тема листівки «Проти антисемітизму!» (8 лю¬ того 1919 р.). Звертаючись до робітників, селян, солдатів Червоної Армії, Раковський пише: «Від імені уряду я повідомляю, що він поста¬ новив викоренити найенергійнішими і нещадними заходами хуліганст¬ во і антисемітизм, які ганьблять українську революцію і українських робітників і селян. Я розпорядився телеграфом, щоб призвідники цієї пропаганди були негайно заарештовані і віддані до революційного су¬ ду, надто коли серед них виявляться службові особи, коли серед них виявляться командири частин...» І далі: «У боротьбі з капіталізмом і царським урядом брали участь єврейські робітники і єврейська інтелі-

12 Всесвіт.— 1925.— № 3.— С. 9.

13 Див. докладніше: Раковський X. Ленін і Маркс. — С. б — 7.

14 ЦНБ АН УРСР, відділ книгознавства (далі — ВК), колекція листівок (КЛ), од. зб. 2.226.

Укр. іст. журн., 1988, №11 4* 51

Л. П. Маркітан

генція. Кількість євреїв-революціонерів була відносно набагато біль¬ шою через те, що їх переслідували ще більше, ніж росіян. Вони йшли разом із своїми російськими товаришами у в’язниці, у заслання, на каторгу, на шибеницю. Царському уряду треба було розколоти робіт¬ ничий клас і розколоти революційну армію і тому він говорив: револю¬ цію роблять євреї...» |5. Ця думка співзвучна ленінській, висловленій Во¬ лодимиром Іллічем у «Доповіді про революцію 1905 року», яку він прочитав німецькою мовою 9(22) січня 1917 р. у Цюріху 16.

Підпис X. Г. Раковського стоїть під таким основоположним доку¬ ментом республіки, як перша Конституція УСРР, яку 10 березня 1919 р. прийняв III з’їзд Рад України. Видрукована листівкою великого фор¬ мату (українською і російською мовами), вона розповсюджувалася се¬ ред населення 17.

Цікавим є документ «Провокатори — поза законом». Він не має тати, але, очевидно, написаний невдовзі після закінчення роботи III з'їзду Рад. У цій листівці Раковський запевнив селян: «Уряд не візьме жодної зернини у трудового селянства, яке саме має потребу у хлібі для годування своєї сім’ї, для худоби та для посівів. Сповіщаю всіх, що і у багатих селян з лишком хліба... уряд також не візьме без грошей жодної зернини, коли вони здаватимуть його добровільно». Ще одну важливу тезу знаходимо в цьому документі: «Брешуть агенти Пет¬ люри, коли запевняють, що селян будуть силоміць приневолювати вхо¬ дити в сільськогосподарські комуни. Я заявляю, що в сільськогосподар¬ ські комуни можуть входити тільки ті селяни, які побажають, і що не¬ має жодного декрету, жодної постанови, яка б змушувала селян вхо¬ дити туди проти своєї волі» І8.

Дві телеграми, вміщені на одній листівці, датовані 1 1 травня. Пер¬ ша закликає всіх робітників, селян і червоноармійців України на бо¬ ротьбу із заколотом Грнгор'єва. У другій, адресованій міським, волос¬ ним і сільським виконкомам Єлнсаветградського повіту, роз’яснюється, що «об’єднання селян у комуни може бути тільки добровільним, за ба¬ жанням селян». Далі в ній підкреслюється: «Негайно заарештувати і віддавати під суд за контрреволюційні дії тих, хто проводить політику примусового створення комун» |9.

Певний інтерес становить і художньо оформлена листівка «Голос землі української. Всеукраїнський з’їзд представників волосних вико¬ навчих комітетів». Вона не має дати, але зміст допомагає припустити, що її надруковано до 15 червня 1919 р. З’їзд розглянув такі головні питання (і ухвалив щодо них відповідні рішення): про підтримку робіт¬ ничо-селянського уряду України, геть погроми, про допомогу продо¬ вольством Донецькому басейнові та Петрограду, про поповнення лав Червоної Армії, причому мобілізованих мали обирати волосні комітети бідноти. На документі є факсимільні підписи керівних діячів респуб¬ ліки, в тому числі X. Раковського як голови Раднаркому і наркома за¬ кордонних справ УСРР 20.

«Робітничо-селянська республіка в небезпеці» — з такою листівкою у липні 1919 р. звернувся до всіх трудящих України ВУЦВК. Вищий орган Радянської влади закликав до самовідданої боротьби на фронті й в тилу проти Денікіна. «Потрібна рішучість, сміливість, стрима¬ ність— наступ цей буде відбито, а контрреволюцію — розчавлено. Най¬ більше сил треба дати на фронт, треба дати... солдатів, зброю, хар¬ чі — це справа кожного робітника, кожного селянина»21. X. Г. Раков-

15 Там же, од. зб. 817.

19 Ленін В. І. Доповідь про революцію 1905 року. — Повію зібр. творів. — Т. ЗО. — С. 305—306.

г ЦНБ АН УРСР. ВК. КЛ, од. зб. 1863.

15 Там же, од. зб. 410°.

'* Там же. од. зб. 774.

20 Там же. од. зб. 1547.

21 Там же, од. зб. 474.

52

Укр. іст. жири. 1988, А § //

Джерела до вивчення життя і діяльності X. Г. Раковського

ський серед інших підписав цей документ як голова Ради робітничо- селянської оборони.

А не пізніше 6 серпня з’явилася листівка з відозвою до селян, яка таврувала Петлюру, Тютюнника, Зеленого та інших отаманів як найза- пекліших ворогів трудового селянства, пособників Денікіна. ВУЦВК і Раднарком повідомляли про те, що всім селянам, які брали участь у збройних виступах проти Радянської влади, буде дарувано провину, якщо вони у триденний строк здадуть зброю і відправляться на дені- кінський фронт. Цю листівку підписав сам Раковськнй і знову як го¬ лова Ради оборони 22.

Як відомо, 2 — 6 березня 1919 р. у Москві відбувся 1 Установчий конгрес Комінтерну. Він прийняв «Маніфест до пролетарів усього сві¬ ту», спочатку редагований, а згодом підписаний В. І. Леніним від іме¬ ні РКП(б). У примітці до 37-го тому Повного зібрання творів указані кілька прізвищ представників міжнародного комуністичного руху, які по¬ ставили свої підписи під документом. Є там слова «та ін.» й. У листівці з текстом маніфесту, виданій Революційним комуністичним комітетом Східної Галичини і Буковини24, наведений їх повний список. Ось таким чином ми можемо дізнатися, що X. Г. Раковський був учасником цьо¬ го конгресу і підписав маніфест від імені Балканської федерації.

В. Мельниченко згадує про бесіду В. І. Леніна з X. Г. Раковським та Д. 3. Мануїльським, у той час наркомом землеробства УСРР, з при¬ воду земельного питання на Україні. Логічним продовженням її став Закон Робітничо-Селянського уряду про землю, видрукований у вигля¬ ді окремої листівки 5 лютого 1920 р.25

Цінним джерелом є листівка «Маніфест IV Всеукраїнського з’їзду Рад»26, в якій названі прізвища членів президії цього форуму (серед них є і Раковський) та всіх 832 його делегатів.

Довгі роки пролежала під спудом доповідь Раковського на цьому з’їзді, яку було видано окремою брошурою. Це — розгорнута картина політичного, економічного та воєнного становища, що склалося в рес¬ публіці у другій половині 1919 — першій половині 1920 рр. Відзначимо такі рядки доповіді: «Ми з української мови не робимо реакційний за¬ сіб боротьби проти Радянської влади в Росії, а навпаки, революційний засіб боротьби за диктатуру пролетаріату і бідноти, з української мови ми зробимо революційний засіб для розкріпачення мас від темряви і забобонів. Ми говоримо: друкуйте скільки завгодно і не лише скільки завгодно, але й ми самі друкуватимемо мільйони і десятки мільйонів українських підручників і брошур, створюватимемо українські газети, відкриватимемо українські школи, запроваджуватимемо українську культуру» 27 .

Слід окремо згадати такий документ, як звернення Радянської влади до всіх польських трудівників, в якому роз’яснювався неспра¬ ведливий, братовбивчий характер війни між Польщею і Радянськими Росією й Україною. В ньому містився заклик до польських робітників і селян, одягнених у військову форму, припинити криваву бойню, пе¬ реходити на бік Червоної Армії, щоб створити незалежну соціалістич¬ ну Польщу. Звернення обговорювалося на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 15 червня 1920 р.28 і було опубліковане в «Правде» та «Известиях» 18 червня за підписами В. І. Леніна, М. І. Калініна, Г. В. Чичеріна, Л. Д. Троцького і Г. І. Петровського як голови Раднаркому УСРР. Політвідділ Південно-Західного фронту надрукував його у вигля-

25 Там же, од. зб. 746.

23 Ленін В. І. Повне зібр. творів — Т. 37.— С. 595.

24 ЦНБ АН УРСР, ВК, КЛ, од. зб. 1587.

25 Там же, од. зб. 1513.

26 Там же, од. зб. 1525.

27 Раковский X. Отчет Рабоче-Крестьянского правительства Украпим. — X., 1920.-36 с.

25 Владимир Ильич Леннн : Бногр. хроника. — Т. 9. — С. 19.

Укр. іст. журн., (988, № II

53

Л. П. Маркітан

ді листівки (російський та польський тексти) 29. У порівнянні з «Прав- дой» є_ деякі другорядні різночитання, а замість прізвища Петровсько- го стоїть ім’я справжнього голови Раднаркому України X. Г. Раков¬ ського. Що це? Помилка в центральних газетах? Тактичні міркування? Відповіді на ці питання поки що немає.

Серед листівок тих років знаходимо й ряд декретів, постанов, роз¬ поряджень, звернень, інструкцій Раднаркому УСРР, присвячених окре¬ мим господарчим питанням, поточній політиці уряду.

З документів мирних років соціалістичного будівництва на Украї¬ ні, до яких мав пряме відношення Раковський, відзначимо його про¬ мову на 3-й Всеукраїнській нараді з народної освіти 15 червня 1921 р., де, крім іншого, є й такі рядки: «Ми вимагаємо ще од вас (учите¬ лів — Л. М.), аби ви у вашому постійному контакті з молоддю вихо¬ вували у неї дух інтернаціоналізму, аби ви боролися проти націона¬ лістичних почуттів, проти шовіністичних ідей, аби зміцнювати те бра¬ терство трудящих мас, яке забезпечує їх економічне та політичне визво¬ лення» 30.

Відомо, що X. Г. Раковський брав участь у роботі комісії, створе¬ ної Політбюро ЦК РКП(б) 10 серпня 1922 р., яка мала підготувати проект удосконалення федеративних відносин між РСФРР та іншими братніми республіками31. Свої погляди щодо цього він пізніше виклав в окремій брошурі (X. Г. Раковський. Союз Социалистических Совет- ских Республик. — Харьков, 1923. — 29 с.).

Окремо спинимося на зустрічі Раковського з В. І. Леніним (напев¬ но, останній), про яку йдеться в брошурі «Ленін і Маркс». У серпні 1922 р. Раковський відвідав Володимира Ілліча у Горках, де той оду¬ жував після хвороби. В. І. Ленін доручив йому написати статтю про щойно померлого лідера французьких соціалістів Ж. Геда, використав¬ ши все краще, що було в творчій спадщині цієї суперечливої людини. «Статтю я написав для комінтернівського журналу «Коммунистический Интернационал» і, здійснивши Іллічеве бажання, почував те внутрішнє задоволення, яке почували всі його співробітники у подібних ...ви¬ падках» 32.

Дипломатична діяльність Раковського, як твердить В. Мельничен- ко, маловідома і ще чекає свого дослідника. Звичайно, детальне вивчен¬ ня архівів МЗС СРСР, інших джерел — надійна гарантія успішного дослідження цієї проблеми. Але й відомі нині матеріали теж зберігають досить вагому інформацію. Це — знову-таки автобіографія. Та спочат¬ ку нагадаємо читачеві: Раковський — член радянської делегації на Ге¬ нуезькій конференції (1922 р.), член делегації на переговорах у Лозан¬ ні (початок 1923 р.). До речі, враженнями про це він ділиться у спеці¬ ально написаній книжці 33.

У липні 1923 р., як пише Раковський, він був призначений повпре¬ дом в Англію, де вів переговори про визнання нашої країни. Ми поки не знаємо, хто був його опонентом з британської сторони, але уряд Д. Макдональда, що прийшов до влади 8 січня 1924 р., вже 2 лютого визнав Радянський Союз де-юре 34.

Очевидно, X. Г. Раковський повернувся до Москви, бо 9 квітня того ж року знову прибув до Лондона на чолі радянської делегації 35 на англо-радянську конференцію, яка мала на меті укласти загальний договір і торговельну угоду.

» ЦНБ АН УРСР, ВК, КЛ, од. зб. 1873.

30 Раковский X. Положение республики и очереднне задачн учительства.— X., 1921,- С. 14.

31 Правда. — 1 988. — 8 шоля.

32 Раковський X. Ленін і Маркс. — С. 14,

33 Раковский X., Р а файл М. Ближневосточньїй вопрос. — Екатерннослав, 1923.— 288 с.

34 История дипломатии,— М.; Л., 1945.— Т. 3.— Гл. 11.— С. 285—310.

33 Правда. — 1924. — 12 апр.

54

Укр. іст. журн., 1988, МИ

Джерела до вивчення життя і діяльності X. Г. Раковського

У лекції Раковського. прочитаній у Харківському драматичному те¬ атрі 1 лютого 1925 р. і надрукованій окремою брошурою зб, знаходимо деякі подробиці перебування Раковського на посту повпреда в Лондо¬ ні, його переговорів з Макдональдом тощо.

Працюючи в англійській столиці, Раковський водночас вів перего¬ вори з відомими політичними діячами Франції Е. Ерріо та сенатором де Монзі. Перший з них став у травні 1924 р. прем’єр-міністром Третьої республіки, а вже у жовтні того ж року у телеграмі на ім’я голови Рад- наркому СРСР О. І. Рикова і наркома закордонних справ Г. В. Чиче- ріна сповістив про визнання Радянської країни 37 .

З жовтня 1925 р. X. Г. Раковський — посол СРСР у Парижі. Уряд Франції, якого Великобританія залучила до антирадянської кампанії, зажадав відкликати його додому. Восени 1927 р. він повертається до Москви.

Про наступні зміни, які сталися у політичній біографії Раковського, дають певне уявлення матеріали XV з’їзду ВКП(б)38. їх аналіз, як і розгляд судового процесу 1938 р.39, не є метою автора цієї статті. Від¬ значимо лише, що Раковський прожив останню третину свого життя в СРСР. Нині нам відомі всі посади, які він займав.

Автор розшукала в ілюстрованих виданнях 20-х років унікальні фо¬ тодокументи, де зображений X. Г. Раковський. Ось він та Д. 3. Ману- їльський на переговорах у Курську (1918). X. Г. Раковський, М. В. Фрунзе, М. К. Владимиров, С. І. Гусєв — члени реввійськради Південно-Західного фронту (1920); члени ЦВК СРСР на вокзалі у Тифлісі (не пізніше 1923 р.). На фото — О. І. Риков, Г. І. Петровський, М. 1. Калінін, X. Г. Раковський, М. Г. Цхакая, Ш. 3. Еліава, Г. К. Ор- джонікідзе, М. О. Скрипник, А. С. Єнукідзе. Ще майже 10 осіб, обличчя яких можна добре бачити на знімку, потребують дальшої розшифровки 40. Ось О. 1. Риков, Ю. М. Стеклов, X. Г. Раковський на будівництві ГЕС в Єревані (не пізніше 1923 р.) 4|; X. Г. Раковський — посол нашої країни у Франції у своєму робочому кабінеті (між 1925 і 1927 рр.) 42; його фотопортрет з дарчим написом журналу «Всесвіт» 43. Існують ще два портрети, зняті між 1923 і 1927 рр.44

У фондах Центрального державного архіву кінофотодокументів СРСР є документальний фільм «Вирок суду — вирок народу», знятий в останній день процесу 1938 року, де можна побачити й Раковського. До речі, у тому ж архіві знаходимо ще ряд кіноплівок і фотографій 1918—1927 рр. з його зображенням 45.

Отже, ми розглянули серію друкованих та ілюстративних матеріа¬ лів, що зберігаються в ЦНБ АН УРСР. Вони містять цікаву інформа¬ цію про життя і діяльність видатного радянського політичного діяча, учасника міжнародного робітничого руху X. Г. Раковського. їх цінність для майбутнього біографа Християна Георгійовича очевидна.

Л. П. МАРКІТАН (Київ)

мРаковский X. Г. Фактори международной полнтики, капнталнстнческие государства и Совєтский Союз. — Харьков, 1925. — 52 с.

37 Исторня дипломатик. — Т. 3. — Гл. 11. — С. 285 — 310.

38 Пятнадцатьш сьезд ВКП(б): Стен, отчет.— М, 1961.— 62,— Т. 1, 2.

39 Судебнмй отчет по делу антисоветского «право-троцкнстского блока». — М., 1938.-708 с.

40 Всесвіт.— 1925.— № 3.— С. 8, 13; № 5 — С. 5.

41 Красная нива. — 1925. — № 15 — 16. — С. 349.

43 Глобус,— 1925.— № 22,— С. 503.

43 Всесвіт,— 1925.— № 3.— С. 8.

44 Деятели пролетарской революцин — 1926. — С. 20; Альбом деятелей ВКП(б), ЦК, ЦКК...-С. ЗО.

45 ЦДАКФД СРСР, од. зб. 1—4140—1.

Укр. іст. журн., 1988, №11

55

ІНТЕРВ’Ю

ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В СВІТЛІ XIX ВСЕСОЮЗНОЇ ПАРТІЙНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

Після завершення XIX Всесоюзної партійної конференції редакція звернулася до відомих учених-істориків з проханням дати відповідь на запитання, які хвилюють наукову громадськість. Відповісти на них люб’язно погодилися заступник академіка-секретаря Відділення істо¬ рії АН СРСР член-кореспондент АН СРСР В. О. Куманьов, директор Інституту історії АН УРСР академік АН УРСР Ю. Ю. Кондуфор, ди¬ ректор Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР академік АН УРСР А. М. Шлепаков.

ЗАПИТАННЯ:

1. Які перспективи відкриваються перед історичною наукою у зв’язку з рішеннями XIX партконференції?

2. Які проблеми історичної науки Ви вважаєте пріоритетними у світлі рішень XIX партконференції? Які конкретно зміни мають від¬ бутися у планах наукових розробок в академічних установах?

3. Від чого дослідникам потрібно відмовитися у своїй роботі в ході перебудови історичної науки, а що є цінним, корисним і має бути збе¬ режене? Як мають змінитися методика, форми і жанри історичних досліджень?

4. Чи залежить, на Вашу думку, успішна перебудова історичної науки від роботи видавництв? Що б Ви хотіли в цьому плані побажа¬ ти видавцям і книготорговельним організаціям?

5. Ваше бачення механізму взаємодії історичної та інших суспіль¬ них наук на сучасному етапі?

6. Як Ви оцінюєте вклад літераторів у пропаганду історичних знань і в яких формах могли б співробітничати з ними історики?

7. Які, на Ваш погляд, конкретні завдання покладаються на вче- них-істориків у справі зміцнення зв’язків із загальноосвітньою та ви¬ щою школою?

8. У центральній періодичній пресі час від часу з’являються пуб¬ лікації, з яких випливає, що в підручниках з історії не можна знайти жодної несфальсифікованої сторінки і що за останні десятиріччя істори-. ки майже не просунулися концептуально за рамки сталінського «Корот¬ кого курсу». Як Ви прокоментували б ці твердження? Що Ви можете сказати й про звернення «Літературної України» (1988. — ЗО черв.) до читачів «...поміркувати на тему: як повернути Україні її історію»?

В. О. Куманьов:

1. Коротко відповісти на це запитання неможливо, бо XIX Все¬ союзна конференція КПРС виробила широку програмну позицію з ко¬ рінних проблем нашого життя, яка органічно враховує і поєднує тео¬ рію й практику, аналіз уроків минулого і наукове бачення сучасного та майбутнього. Для комуністів, усього суспільства, в тому числі вче¬ них, вона, безсумнівно, стала значною віхою на шляху утвердження | внутріпартійної демократії, відновлення історичної правди. Незапереч¬ ним фактом є сміливий і помітно ширший, ніж це бувало раніше, погляд учасників партійного форуму на історичну проблематику. При

Укр. іст. журн., 1988, № 11 \

56

Проблеми історичної науки

цьому дуже важливо, як підкреслювалося на конференції, не обмежу- ватися в процесі виконання її рішень лише новими закликами.^ Необ¬ хідний новий механізм реалізації. Це повною мірою стосується и твор¬ чої діяльності суспільствознавців (у науці такі механізми особливо потрібні, щоб не повертатися до рутинних методів).

Перебудова для нас, істориків-дослідників і викладачів, має роз¬ починатися з аналізу власного досвіду, із з’ясування недоліків у своїй роботі. Нині в суспільстві згідно з рішеннями XIX конференції МІЙ'- відбувається активне оновлення соціально-ідеологічних структур. Але ж інерційна сила останніх закріплювалася протягом десятиріч. Соці¬ альні міфи і психологічні стереотипи надзвичайно живучі. Створюва¬ лися всі ці неефективні механізми в ЗО — 40-ві роки під керівництвом Сталіна, який багато в чому відступив від ленінських заповітів, знех¬ тував демократичні принципи соціалізму. Це — правда, яку потрібно зрозуміти всім. А історичні звершення, здобуті в той час у господар¬ ському та культурному будівництві, обороні країни, пояснюються на¬ самперед міцністю фундаменту нового світу, закладеного Леніним, са¬ мовідданістю і великими жертвами народу, притягальною силою ко¬ муністичних ідей.

Нині ми пильно вдивляємося в свою історію. Вона у нас єдина.

з усіма її героїчними і трагічними сторінками. Все краще ми повинні взяти з собою у сьогодення і в майбуття, а все погане за¬ лишити в минулому, очиститися від сталінської скверни та від брежнєвщини. Які б рішення конференції ми не взяли — чи то про політичну й правову реформи, чи про боротьбу з бюрокра¬ тизмом, дальше утвердження гласності, чи про взаємовідносини між партією і Радами, про розвиток міжнаціональних відносин та інші всі вони безпосередньо стосуються й праці професійних істориків. Ще Т. Грановський влучно зауважив, що «історія за своїм змістом повин¬ на більше, ніж інші науки, приймати в себе сучасні ідеї. Ми не може¬ мо дивитися на минуле інакше як з точки зору сучасного. У долі бать¬

ків ми шукаємо переважно пояснення власної».

В умовах всенародного інтересу до історії помітні зрушення від¬ буваються в наші дні і в самій історичній науці. Це природно, і рішен¬ ня XIX Всесоюзної партконференції служать новим імпульсом до акти¬ візації всього корпусу істориків країни. Можна з цілковитою впевне¬ ністю констатувати, що ніколи, принаймні за останні 50 60 років, творча активність науковців на історичному фронті не була та¬

кою великою.

Важливим перебудовним явищем стала, зокрема, розробка у рам¬ ках Відділення історії АН СРСР зусиллями значного загону вчених, в тому числі й викладачів вузів, представників академій наук союзних республік, відомств, дванадцяти пріоритетних комплексних програм (Відділення історії бере участь також у підготовці та доопрацюванні трьох комплексних програм, де координаторами є відділення інших суспільних наук). Ось деякі з цих програм: «Загальні закономірності і особливості всесвітньо-історичного процесу», «Історія революцій і со¬ ціальних рухів», «Етнічна історія і сучасні національні процеси», «До¬ класові і ранньокласові суспільства: взаємодія з природою, культура та історія», «Історія соціалістичного будівництва в СРСР». «Історія міжнародних відносин і зовнішньополітичної діяльності СРСР», «Істо¬ рія світової культури» та ін. Нині ці комплексні програми у світлі рішень і принципових положень XIX партконференції направлені для доопрацювання в республіки, регіони та наукові центри й вузи в об¬ ластях. Восени Відділення проведе чергову сесію ради по координації, на якій відбудеться творчий обмін думками й з приводу програм. Остан¬ ні, як відомо, займуть домінуюче місце у фінансуванні наукових уста¬ нов, що значно підвищує роль цих програм у житті науки. Виходячи з настанов партійного форуму, Відділення розгорнуло підготовку до

Укр. іст. журн., 1988, Л® 11

57

Проблеми історичної науки

Всесоюзної наради істориків, яка відбудеться приблизно в травні на¬ ступного року.

В основному завершено роботу по оновленню (омолодженню) ке¬ рівного складу наукових кадрів — дирекцій, учених рад, завідуючих відділами (секторами) інститутів та редакторів журналів історичного профілю. Відповідні зміни відбулися у структурі майже всіх наукових установ, що має на меті якнайефективніше виконання пріоритетних програм (загальне керівництво ними покладено на новостворену мере¬ жу наукових рад).

Відгукуючись на небачений раніше підвищений суспільний інтерес до актуальних проблем минулого, історики спільно з товариством «Знання», Будинками політичної освіти проводять в інститутах, жур¬ налах, різноманітних аудиторіях диспути, засідання «круглих столів» тощо. Все це — свідчення того, що вони беруть активну участь у ши¬ роких дискусіях, пов’язаних із заповненням «білих плям» і віднов¬ ленням вирваних з історії сторінок, з розкриттям складних і гострих проблем минулого. Неважко помітити, що і в пресі, по телебаченню, в інших засобах масової інформації голос істориків став звучати на¬ багато частіше, вагоміше і сміливіше, ніж це було в порівняно дале¬ кому і недалекому минулому.

В усіх установах історичної науки відбулося заінтересоване обго¬ ворення матеріалів XIX партконференції, відповідно з її вимогами уточнено плани досліджень. Більш грунтовно весь комплекс проблем, пов’язаних з роботою і рішеннями партійного форуму, розглянуто на Об’єднаній сесії загальних зборів Відділення історії та Відділення філо¬ софії і права АН СРСР 29 вересня цього року.

2. Певною мірою я вже відповів на це запитання, оскільки комп¬ лексні програми, про які йшлося вище, розробляються по найбільш пріоритетних напрямах історичної науки. До вже сказаного слід до¬ дати в цьому зв’язку такі напрями, як «Історичний досвід Великого Жовтня і наступних соціалістичних революцій», «Загальні закономір¬ ності і особливості історичного розвитку народів СРСР у дожовтневий період», «Історичні шляхи розвитку народів Азії, Африки і Латинської Америки» (розробляються також підпрограми, що націлюють дослід¬ ників на вивчення різних етапів в історії зарубіжних країн Європи), «Роль релігій в історії», «Методологія та історіографія, джерелознав¬ ство і методи історичного дослідження. Документальні пам’ятки історії та культури: проблеми їх пошуку, опису, публікації» та ін. Звичайно, один перелік усіх актуальних проблем зайняв би не одну сторінку. Нагадаю, що Відділення опублікувало в журналах АН СРСР списки ряду комплексних проблем (первісні варіанти) із зазначенням кола питань, що їх належить розкрити.

Особливе місце в багатовіковій історії народів СРСР належить пожовтневому періодові, повному складностей, суперечностей, звер¬ шень і гіркоти. По суті, тут зіштовхуються дві тенденції у вивченні нашого минулого — просталінська і ленінська. На превеликий жаль, Ніна Андрєєва не одинока у своєму прагненні бачити в ньому лише позитивне. Зрозуміло, що досягнення, успіхи викликають зовсім інші емоції, ніж допущені в минулому помилки та порушення соціалістич¬ ної законності. Але ж забути їх — не означає подолати. Жахливі зло¬ чини — це неприємна правда. І все ж її потрібно знати, так само як і героїчну історію, якою, до речі, мало просто пишатися. У неї треба предметно вчитися, а це неможливо без глибокого наукового освоєння її славних сторінок. Історичне безпам’ятство є образою гідності людей, які безвинно постраждали від сталінської сваволі. Правдивий аналіз найгіркіших подій, чесність нашого патріотизму — найточніший орієн¬ тир на майбутнє. Тому нам належить не просто переписати історію, а глибоко переосмислити її на основі достовірних фактів, зіставлень. Це стосується, якщо брати радянський період, і літопису Великого

Укр. іст. журн., 1988, № 11

58

Проблеми історичної науки

Жовтня та громадянської війни, і періоду відбудови народного гос¬ подарства, в тому числі в умовах непу, колективізації країни, станов¬ лення адміністративно-командної системи внаслідок відходу Сталіна та його оточення від ленінської концепції розуміння соціалізму і фор¬ мування культу особи Сталіна та впливу цього антимарксистського явища на суспільство, його духовне життя, на долю всіх і кожного. Вимагають переоцінки на новій основі, закладеній квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС та XXVII з’їздом партії, і такі важливі історичні моменти та етапи в житті країни, як національно-державне будівниц¬ тво, культурна революція, соціалістична індустріалізація, Велика Віт¬ чизняна війна, післявоєнні роки (від започаткованої XX з’їздом КПРС «відлиги» до брежнєвських часів включно). Все краще ми повинні взяти з собою, від усього поганого відмовитися, назавжди запам’ятавши уроки минулого.

3. Опорою для кожного серйозного дослідника є свідоме неприй¬ няття всього, що являло собою відхід від соціалістичних принципів науки, — догматизму й демагогії, прикрашання подій і фактів чи їх замовчування, самовдоволеності і кон’юнктурщини. Ці хворобливі на¬ рости — породження обстановки горезвісного застійного періоду, що сягає своїм корінням у сталінське правління. Вони несумісні з цілями і завданнями революційного оновлення суспільства. Правду потрібно знати, щоб долати спокусу поширеної раніше «страусової» політики в публікаціях. Все це диктує необхідність перебудови власного мислен¬ ня, без чого не можна подолати інерцію старих, віджилих, по суті, ме¬ тодів і стилю дослідної роботи. Нині це аксіома. А вчора? Дуже ба¬ гатьом хотілося б забути, що було колись, і, як то кажуть, «почати все спочатку». Це — велика помилка. Почуття патріотизму плідне лише тоді, коли воно поєднане з історичною свідомістю. А її неможливо сформувати, замінюючи одну напівправду іншою або впадаючи в «істо¬ ричний склероз». «Необхідно вчитися перемагати в собі і поза собою паскудненьку спадщину минулого, — говорив О. М. Горький, — а інак¬ ше — як же «зречетеся ви світу старого»? Цю пісню не варт співати, якщо немає сил, немає бажання робити те, чому вона вчить». Саме почуття історичної справедливості змушує не тільки історика, а й будь-якого громадянина, кожного, хто рішуче підтримує перебудову, не кривлячи душею, осмислювати пережите і разом з партією розв’я¬ зувати завдання оновлення, судити про все по совісті. Історія рідко повторюється в одних і тих самих формах, і нашій спільній справі загрожують тепер інші небезпеки. Кожний серйозний історик розуміє, що далі жити і працювати по-старому не можна.

Візьмемо для прикладу таке чіпке і живуче явище, як бюрокра¬ тизм. Засуджений ще раз XIX партконференцією, яка ухвалила з цього приводу спеціальну резолюцію, він не повинен проходити й повз увагу історика. В. І. Ленін ще на зорі Радянської влади, коли бюрократизм робив лише перші кроки, попереджав усіх про його загрозу справі соціалізму. Слід визнати, що схиляння перед бюрократичним авторите¬ том не подолане й досі. А породили його ставка на жорстку централі¬ зацію і, як показав досвід історії, командні методи управління в усіх сферах, ті часи, коли піклування про повсякденні справи і пекучі проб¬ леми відсувалося на другий план, чим наочно демонструвалася непо¬ вага до особи. Історики зобов’язані розкрити джерела бюрократизму та величезну шкоду, яку він завдав будівництву нового світу.

Що ж до жанрів історичних досліджень, то поряд з традиційними (капітальні праці, монографії та ін.) ми повинні ширше використову¬ вати історичний нарис, мистецтво створення якого нам слід відродити. Адже, борючись з ілюстративністю, описовістю, історики втратили і смак до нарисового жанру, і майстерність у користуванні ним — те, чим колись чудово володіла дореволюційна, а нині непогано володіє зарубіжна історіографія. Цим самим ми розгубили немало читачів, Укр. іст. журн., 1988, №11 59

Проблеми історичної науки

незважаючи на велику кількість фундаментальних праць і спеціальних досліджень (написаних до того ж академічно величавою, але нуд¬ ною мовою).

Неважко помітити, що велику популярність за останні три роки завоювали в читачів публікації недоступних раніше документів з ко¬ ментарями професійних істориків. Ці джерела не тільки активно до¬ помагають повертати суспільству незаслужено забуті чи зганьблені імена (сталінським режимом), а й сприяють тому, щоб читачі могли самостійно розібратися в перипетіях складного минулого, у своїх по¬ шуках істини. А правда, як ми всі переконалися, в наші дні багато чого варта — вона відкриває в суспільства друге дихання.

І, нарешті, загальну увагу привертають газетні та журнальні стат¬ ті на історичну тему. Щоправда, за кількістю цих публікацій історики поки що відстають від своїх колег по перу — письменників і публіци¬ стів (ми не беремо до уваги зміст матеріалів). Так що цей жанр та¬ кож заслуговує на всемірний розвиток, оскільки наукова книга йде через видавництво мінімум два-три роки.

Думаю, дуже поширеним і несправедливим закидом на сторінках преси, що висловлюється на адресу істориків, є звинувачення їх у тих фальсифікаціях і «білих плямах», які мали місце в недалекому мину¬ лому і не в усьому подолані й сьогодні. Начебто, якби історики «захо¬ тіли», їм вдалося б дати правдиву картину, скажімо, становлення адмі¬ ністративно-командної системи, культу особи, процесів 30-х років, публічно засудити масові репресії, джерела застійного періоду, само¬ вдоволення і хабарництво у брежнєвський час і т. д., і т. п. Все це, кажучи словами Отто Лаціса, «казки нашого часу». Звичайно, в сере¬ довищі істориків були люди, які старалися тримати носа по вітру, але більшість, основна маса дослідників радянського періоду добросовісно не виходила за рамки партійних документів (в оцінці фактів, явищ і діячів минулого). Якщо не слідувати цій істині, то що ж: у деформа¬ ціях народного господарства винні одні економісти? Наші помилки, звичайно, на наших плечах. Тільки не треба робити вигляду, що всі ми не згинаємося під тягарем цієї ноші. Чомусь у багатьох публіцистів і працівників преси самокритика не в пошані. А тим часом досить погортати центральні газети й журнали брежнєвського часу з їх «на¬ становними» статтями... Історичне безпам’ятство користі не принесе. Одиноко прозвучав у літературній пресі голос публіциста Віктора Ли¬ стова: «Тільки не треба йти легким шляхом — шляхом нескінченних докорів історикам. І цього вони не розкрили, і того не врахували. Звичайно, наука, стриножена міфами, небездоганна. А проте роки з 1917-го по 1927-й вивчені куди краще. Причини кореняться у самому характері епохи» (Лит. газ. — 1988. — 18 июля).

У науковій суперечці головний метод сьогодні — метод переконан¬ ня. Це значить вести статечний діалог, уникати імперативних суджень, безапеляційного тону, спиратися на силу аргументів. Іншими словами, вчитися культурі полеміки, відкидагачи погромні прийоми.

4. Безумовно, залежить, і в цій відповіді я навряд чи відкрию щось нове, оскільки у виході в світ високоякісної наукової продукції однаковою мірою зацікавлені й усвідомлюють свою відповідальність і вчені-історикн, і видавці. Саме таким був лейтмотив спільного засі¬ дання Бюро Відділення історії АН СРСР і дирекції видавництва «Нау¬ ка» (1 жовтня 1987 р.), на якому було прийнято розгорнуту постанову, спрямовану на здійснення заходів по радикальній перебудові і демок¬ ратизації редакційно-видавничого процесу, підвищення ідейно-політич¬ ного та наукового рівня праць, що готуються в академічних установах. Від ступеня розвитку творчих зв’язків між книговидавцями і колек¬ тивами вчених залежить дуже багато. А якщо до видавців додати й працівників наукових журналів, то ця взаємна залежність стане ще відчутнішою. У резолюції XIX Всесоюзної конференції КПРС «Про 60 Укр. іст. журн., 1988, М1І

Проблеми Історичної науки

гласність» відзначалася важлива роль засобів масової інформації в цій справі, яка вимагає компетентності, суворого дотримання профе¬ сійної етики, достовірності інформації, відображення точок зору всіх сторін, що сперечаються. Успішна реалізація видавничими працівни¬ ками і книготорговельними організаціями цього документа — таким буде моє головне побажання колегам. І ще: налагодити систематичний обмін історико-науковими матеріалами між видавництвом «Наука» та академічними журналами Відділення історії АН СРСР, з одного боку, і видавництвом «Наукова думка» та «Українським історичним жур¬ налом», — з другого. Не останню роль на шляху книги до масового читача відіграють поліпшення поліграфічної сторони справи та якісні зміни в рекламі. Але це зрозуміло й так...

5. Питання не з легких, хоч і здається простим. Цьому присвячу¬ ються наукові конференції, симпозіуми, наради. Виходять книги і стат¬ ті. Хотілося б повторити, що всі суспільствознавці у великому боргу перед народом. Вони ще не повного мірою виконують своє призначен¬ ня, не подолали поки що відриву від запитів життя. Історична наука у цьому — не виняток.

Помітною подією в дальшій інтеграції суспільних наук стала спіль¬ на сесія Відділення історії. Відділення літератури й мови АН СРСР, Спілки письменників СРСР і Академії суспільних наук при ЦК КПРС, що відбулася незадовго до скликання XIX партконференції. Мені зда¬ ється, що механізм взаємодії всіх трьох розділів суспільствознавст¬ ва — поняття досить багатогранне. Гласність, розвиток на основі ново¬ го мислення комплексних досліджень, взаємна вимогливість і водночас творча доброзичливість, які не можуть існувати без справжнього демократизму й компетентності, — такі в загальних ірисах елементи цього механізму. За останні двадцять років ми загрузли в болоті бла¬ годушності, показухи, замилування, що вело до безвідповідальності, падіння престижу суспільствознавців. Нині в наявності зрушення по всьому фронту суспільних наук, але аплодувати виходу із застою, очевидно, ще рано: перебудова в цих галузях знання виявилася склад¬ нішою. ніж передбачалося, оскільки тягар минулого тут надто тяжкий.

Лише висока методологічна культура дає можливість комплексно, всебічно, конкретно-історично розглянути ту чи іншу проблему, проана¬ лізувати взяті в сукупності нерідко суперечливі тенденції, розкрити коріння явищ. У цьому плані ми чекаємо багато позитивного від зга¬ дуваної вже наступної Об’єднаної сесії Загальних зборів Відділення історії та Відділення філософії і права АН СРСР. Важливим компо¬ нентом у розвитку інтеграції з колегами-економістами є спільна роз¬ робка пріоритетної комплексної програми з економічної історії.

Механізму гальмування може протистояти лише механізм приско¬ рення. Ідеї перебудови, як і будь-які прогресивні ідеї, не одразу реа¬ лізуються в соціальних науках, не в один момент. Потрібен час. про¬ тягом якого відбуватиметься переоцінка цінностей минулого, здійсню¬ ватиметься критика поглядів, які зжили себе, і заміна їх новими уяв¬ леннями. Всім, зокрема, є зрозумілими необхідність подолання право¬ вого безкультур’я, роль юридичної науки у розв’язанні цього завдання. Отже, найбільш об’єктивний критик — час, але думати потрібно сьогодні.

6. Значною мірою відповідь на це запитання дала згадувана вже наукова конференція істориків та літераторів. На сторінках преси зву¬ чить чимало справедливих слів (у тому числі й професійних істориків) про вклад письменників і публіцистів у розпочате партією оздоровлен¬ ня моральної і духовної атмосфери суспільства, у справу перебудови. Радянські люди віддали належне таким творам, як «Діти Арбату» А. Рибакова. «Зубр» Д. Граніна, «Білі шати» В. Дудінцева, «По праву пам’яті» О. Твардовського, «Чи підриваються основи?..» Ч. Айтматова. «Життя і доля» В. Гроссмана, «Яруги» і «Васька» С. Антонова, «Нове

Укр. іст. журн., 1988. №11 61

Проблеми історичної науки

призначення» О. Бека, спогади та публіцистичні статті К- Симонова, О. Сулейменова, Ю. Бондарева, А. Адамовича, Б. Олійника, Г. Бак- ланова, Є. Євтушенка, І. Васильєва... В одній шерензі з письменника¬ ми у боротьбі за новий клімат у країні, зокрема за належне розкрит¬ тя історичної проблематики, виступила ціла плеяда журналістів: О. Афанасьєв, Ф. Бурлацький, А. Ваксберг, Ю. Щекочихін, В. Коротич, І. Руденко, А. Нуйкін та багато інших. Щоправда, частина літератур¬ них творів була написана порівняно давно, та й ряду згаданих літера¬ торів уже немає серед живих... Джерела любові до своєї Вітчизни у письменників і журналістів можуть бути найрізноманітнішими. А якщо згадати письменників минулого століття, то навряд чи ми посміємо їм кинути докір у відсутності патріотизму і громадянськості (йдеться, звичайно, про видатні літературні сили).

Література й мистецтво нині в повному смислі слова сміливо вторг- лися в сферу історії. Це зрозуміло і виправдано: адже вони покликані живо відгукуватися на пекучі проблеми, потреби часу, духовні запити. Ми, історики, чудово розуміємо, що художній твір пишеться за своїми законами, до нього не завжди можна застосовувати критерії, що їх вимагає оцінка наукового дослідження. І все ж викликає щирий жаль, коли поетично ідеалізуються і підносяться деякі сумнівні явища мину¬ лого або спотворюються факти історії. Звичайно, неприпустимо роз¬ глядати історію і об’єктивістськи, як зведення мертвих знань, істин в останній інстанції. Що ж до художньої творчості, то, повторюю, вона здатна виходити на широкі соціально-моральні оцінки, що зайвий раз свідчить про величезну відповідальність літератора, який узявся писа¬ ти на історичну тему, про масштаби його впливу на суспільну сві¬ домість.

Впевнений, що ми спільні з літераторами у протистоянні крайно¬ щам в оцінці нашого минулого. Однак вони (крайнощі) звучать, на жаль, і в окремих виступах письменників. Так, усіма шанований В. Астаф’єв на Всесоюзній конференції істориків і літераторів (квітень 1988 р.) звинуватив перших у зловмисному спотворенні історії війни проти гітлеризму, переплутавши воднораз багатотомну «Историю Ве- ликой Отечественной войни» (в 6 томах) з «Историей второй мировой войньї» (в 12 томах), яка була відзначена Ленінською премією і стала плодом творчих зусиль не тільки істориків, а й керівних партійних працівників, військових фахівців, філософів, економістів, міжнародни¬ ків та представників інших галузей знань. В іншому місці (в «Москов- ских новостях») В. Астаф’єв оголосив радянських істориків... «ловка- чами». Цей «термін» був підхоплений і вжитий щодо істориків письмен¬ ником В. Крупіним.

Читаючи газети і журнали із статтями літераторів, нерідко переко¬ нуєшся у поганому ознайомленні їх з рівнем розвитку радянської істо¬ ричної науки — в основному дається безутішна похмура картина. Спра¬ ва доходить до твердження, що такої сфальсифікованої історії немає в жодній країні (тобто навіть там, де панують диктаторські режими?). Таке ж твердження, без будь-яких аргументів, знаходимо і в ряді ви¬ ступів історика Ю. Афанасьєва. Начебто не було вперше здійсненого нашою історичною наукою матеріалістичного осмислення історії!

Погано, як зазначив один журналіст, коли критика стає обрядом, декоративним елементом перебудови. Далі за всіх у нігілістично-ни¬ щівному ставленні до історичної науки в СРСР пішов, мабуть, пись¬ менник Д. Гранін. Справедливо відзначивши ряд негативних явищ на фронті історії, він дійшов висновку: «...Не маємо ми історії нашого радянського життя за 70 років: ні історії наших звичаїв, ні історії нашого села, промисловості, нашого міста, ні історії нашої партії, ні історії нашого побуту, літератури та мистецтва» (Книжное обозре- ние. — 1988. — 29 апр.). Одним словом — усе на нулі. Для чого такі погромні судження, які баламутять свідомість обивателя, створюючи 62 Укр. іст. журн., 1988, М 11

Проблеми історичної науки

неправильне уявлення про становище в історичній науці, і запалюють його на розмірковування про весь період після перемоги Жовтня (як правило, по-дилетантському, без фактів і аргументів, без знання істо¬ ріографії).

І серед істориків досить сумнівної наукової кваліфікації (а ви¬ ступають вони не інакше як під гаслом «нового прочитання, переос¬ мислення фактів і подій») чуються голоси, що викликають принаймні подив і протест. Так, старший науковий співробітник Інституту історії СРСР АН СРСР А. Мерцалов на сторінках «Социалистической инду- стрии» і «Московских новостей» заявив, що, мовляв, нічого було нам у роки жорстокої битви з фашизмом захищати «шматочки» Сталінгра- да, обороняти Ленінград, що війна 1939 — 1940 рр. з Фінляндією була, по суті, агресивною з нашого боку (!?). Можна натрапити й на інші подібні «перли». Важко пояснити, для чого знадобилися автору домо- рощені вигадки, які не тільки скидаються на невігластво, а й обража¬ ють патріотичні почуття народу, його армії, пам’ять жертв, принесених ними на вівтар Перемоги. Всі ми вчимося гласності, та чи кожному це під силу? Як бачимо, у декого головне — підігріти інтерес до своєї особи, заодно оголосивши себе «перебудовником».

Співробітництво з літераторами принесе історикам тільки користь, як, до речі, й письменникам. Так що руки, протягнуті назустріч одне одному (про це говорив драматург М. Шатров), «не повиснуть у по¬ вітрі». А форм співробітництва, думаю, — безліч.

7. Не хотілося б повторювати загальновідомого. Недоліки в галузі реформи народної освіти, її пробуксовка, або, як дехто твердив, «біг на місці», породили чимало нових проблем, але й змусили серйозніше підійти до цієї воістину всенародної справи. На лютневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС були виявлені причини відставання цієї важливої сфери соціального життя від вимог перебудови, визначені конкретні шляхи якнайшвидшого виправлення допущених прорахунків. Якщо го¬ ворити про відповідальність істориків наукових установ АН СРСР у справі допомоги школам і вузам, то, очевидно, ми насамперед маємо брати активнішу участь у підготовці підручників та цілої серії нав¬ чальних посібників на рівні запитів нашого часу. Відділення історії АН СРСР періодично заслуховує повідомлення створених при ньому спеціальних комісій по зв’язках із загальноосвітньою та вищою шко¬ лою (голови — академіки О. Л. Нарочницький і Ю. С. Кукушкін), якими в дусі сучасних вимог розроблено цілий комплекс заходів.

Ми проти крайнощів в оцінці фактичного матеріалу та положень, що містяться в діючих донедавна підручниках. їх автори — порядні у переважній більшості люди, серйозні спеціалісти. Але на підручни¬ ках сильно позначився прес брежнєвського правління з усіма застій¬ ними явищами: замовчуванням правди про події, що відбувалися на крутих поворотах історії, прикрашанням подій, нав’язуванням декла¬ ративних положень, цитатництвом. Отже, звинувачувати авторів нав¬ чальних посібників у якихось віроломних чи короткозорих діях — принаймні безглуздо. Та й останні підручники, що вийшли, готувалися ще на початку 80-х років. А далі був нестерпно повільний шлях через різні цензорські рогатки та видавничі перепони.

Для оперативної допомоги підліткам і юнацтву, та й взагалі ма¬ совому читачеві Інститут історії СРСР готує однотомник з історії ра¬ дянського суспільства та книгу «Радянська історія: поворотні роки», створювану молодіжним колективом.

Крім того, передбачається випустити серію навчальних посібників з різних складних проблем всесвітньої та вітчизняної історії. Ці бро¬ шури вже включені у плани видавництв.

Нині, як відомо, з’являється багато різних публікацій про культ особи Сталіна, про його роль у нашій історії, в історії партії. В цьому слід глибоко розібратися. І зробити це треба сміливо, без зайвих упе- Укр. іст. ж урн., 1988. №11 03

Проб А

історичної науки

реджень, на основі наукового аналізу, який не визнає непотрібних емо¬ цій і наспіх підібраних даних. Зваженості і такту вимагають у підруч¬ никах найтрагічніші сторінки в нашій пожовтневій історії. Інакше ми будемо змушені мати справу з крайнощами екстремістського напряму. Все описувати чорним фломастером — недопустимо. Як відзначала «Ли- тературная газета» (1988.— 6 июля), «ми пережили повернення імен маршалів, які не стали героями Перемоги, і письменників, які недопи¬ сали свої книги. Це було при нас, ми ще встигли (в нинішніх підручни¬ ках для десятого класу навіть слово «репресії» відсутнє!) ...Потім двад¬ цять років насаджувалося безпам’ятство. Двадцять! Строк для вступу в життя, як кажуть психологи, трьох поколінь!» (стаття Ю. Щекочихіна «Повернення громадянства»). Перед простими людьми (Сталін називав їх «гвинтиками») «великий продовжувач справи Леніна» поставав чи¬ стим і світлим, а все брудне, криваве, підле адресувалося зловісному інституту «ворогів народу». Що знали радянські люди про істинного Сталіна, про справжні його думки? Нічого. Народ тягнувся до нього, бо вій став символом соціалізму, «Леніним сьогодні». Я говорю про це тому, що, звичайно, в підручниках, а не тільки в наукових монографіях, ми повинні досконально осмислити трагічне минуле з позицій гласності, історичної істини. «Позбутися вериг минулого зовсім не означає під¬ риву соціалізму, «відходу від принципів» та іншого, як намагаються це зобразити люди, які все ще перебувають під «зачаруванням» ста¬ лінського культу, — зазначив Ч. Айтматов.— Невже й тепер, виправдо¬ вуючи злочини щодо селянства, інтелігенції, партійних і військових кад¬ рів, усього, що в суспільстві зазнало непоправних втрат у ЗО 40 50-ті роки ми будемо ганяти, як по цирковому колу, все того ж коня пресло- вутої демагогії?..» (Известия,— 1988.— 4 мая). Ясно одне: єжовщину і беріївщину породив Сталін.

У нас є велика загальна історія народів СРСР, яку не можна по¬ ховати разом з беззаконнями періоду культу особи. І, викладаючи цю дисципліну в школі та вузі, ми повинні глибоко усвідомлювати, аби переконати молодь, що немає у нас іншого шляху, як повернутися до ленінської концепції соціалізму, творчо поєднавши її з досвідом про¬ житих років і сучасними досягненнями суспільної думки. Головне те, що знання нашої історії шар за шаром формує особистість, змушує до роздумів, вибору позиції, а в підсумку — до вибору місця у бороть¬ бі за перебудову. Школярам і студентам на диспутах, на уроках, у навчальних посібниках потрібно прищеплювати принципи справжньої громадянської мужності, якими багата історія нашої партії і народу. Сила наша якраз у тому, що суспільство під керівництвом ленінської партії змогло самокритично поглянути на себе, усвідомити, до чого б міг призвести застійний період, який нам нав’язали під виглядом «розвинутого соціалізму» його «конструктори» Брежнєв, Суслов, Черненко.

8. На першу частину запитання відповім коротко — це одне з ви¬ датних перебільшень «любителів побалакати по широкому колу істо¬ ричних проблем». Жаль, що преса іноді не дуже розбірлива і вимогли¬ ва при виборі авторів: факти мають бути достовірними. Якщо висе говорити про сфальсифіковані сторінки, то правомірно і правильніше відіслати читача до серії «спогадів» Брежнєва, яку в народі називали «Все. что бьіло не со мной — помню». А допомагали ж йому «згадува¬ ти» не історики, а літератори. Ми пам’ятаємо й ганебний підсумок Ленінська премія (у Брежнєва було кілька премій і жодна не потрапи¬ ла в дитячі будинки) .

Ми вже ' говорили, що будь-яка оцінка діяльності істориків без урахування умов, у яких вони працювали, мимоволі призводить до пе¬ рекручень і дошкульних оцінок. Але ж по багатьох напрямах дослі¬ джень радянська історична наука, як це оцінюється навіть на міжна¬ родних конгресах, займає провідні позиції. Що ж, публічно відмовити-

Укр. іст. жури., 1988, Л® 11

64

Проблеми історичної науки

ся від цієї характеристики, перетворивши критику на самопри¬ ниження?

Коли б ми залишалися на позиціях «Короткого курсу», на його потворних перекрученнях і брехні, історична наука, справді, не просу¬ нулася б ні на крок уперед.

Створюється враження, що любителі нищівної, неконструктивної критики зовсім незнайомі з вітчизняною пожовтневою історіографією, книгами та іншими публікаціями дослідників з широкого спектру істо¬ ричних наук. Так що, можливо, ми ведемо з ними безпредметну розмо¬ ву, звертаючись до пихатої глухоти.

Партія завжди високо оцінювала виховну роль історичної науки, вбачаючи в ній засіб для забезпечення наступності, духовного зв’язку поколінь. Кожне нове покоління переосмислює історичні звершення і невдачі. Зростання ролі історичної свідомості у житті суспільства вима¬ гає виходу на новий рівень досліджень, викладання й вивчення історії у школах і вузах, підвищення якості програм і підручників. Йдеться, зокрема, про те, щоб викладати історичні факти переконливо, живо, цікаво і, як особливо підкреслювалося на XIX Всесоюзній партконфе- ренції, з чітких світоглядних позицій, у найтіснішому зв’язку з су¬ часністю.

Що ж до згаданого Вами звернення «Літературної України», то мені важко щось сказати з цього приводу. По-перше, я його не читав, а по-друге, як можна повертати те (у даному випадку — історію), що ніхто_не віднімав. Не тільки братній український народ, а й усі народи нашої Батьківщини по праву пишаються багатою, давньою історією України, досягненнями її економіки, культури, науки, в тому числі істо¬ ричної. (Можливо, в питання, пов’язане із зверненням «Літературної України», вкралася неточність або не зовсім правильним був переклад, — тоді прошу пробачення).

Чим більше ми звертаємося до минулого, тим краще, глибше ро¬ зуміємо, що потрібно робити сьогодні і завтра. А кожний прожитий нами день завтра стане історією. Майбутнє історичної науки — в тіс¬ ному творчому співробітництві вчених усіх республік нашого Союзу.

Ю. Ю. Кондуфор:

1. Хотілося б насамперед зауважити, що сама суть рішень XIX партконференції — у тому, щоб зменшити кількість декларацій, заяв, побажань, обіцянок та інтерв’ю, подібних до нашого. Настав час конкрет¬ них справ, і кожну радянську людину, зрозуміло, й істориків також, слід оцінювати не за словами, а за конкретними ділами. В нашій науці вони конче необхідні, причому якомога вагоміші й конкретніші. Адже сам факт відміни у вузах вступних екзаменів з історії не тільки обур¬ ливий за своєю суттю й нерозумінням значення історії для виховання громадян. Як не гірко це визнавати, він є свідченням і нашої з вами вини перед суспільством. Адже тим, хто прийняв це «мудре» рішення, повагу до історії народу прищеплювали ми ; вами або паші старші колеги. Досягли мети загальними зусиллями, нічого не скажеш! Так, створені в доперебудовний час праці з історії, шкільні підручники в тому числі, не тільки далекі від досконалості, а й просто багато в чому хибні. Та на цій основі «відмінити історію» радянського суспільства — безглуздя.

А тепер по суті запитання. XXVII з’їзд КПРС, XIX партконферен- ція відкривають перед історичною наукою неосяжні горизонти. Та зно¬ ву необхідно наголосити — вимоги конкретних справ, глибокого переос¬ мислення історичних процесів і втілення цього переосмислення в нау¬ кові праці — головне. Героїчна історія радянського народу має бути очищена від неправди і відтворена повною мірою у всій своїй трагедій¬ ній величі.

5. Укр. іст. журн., 1988, Аї 11

65

Проблеми історичної науки

2. Важко відповісти на це запитання. Мабуть, одна з особливостей історичної науки полягає саме в тому, ідо всі її періоди, проблеми мають величезне значення для розуміння історичного процесу в цілому. Недостатня увага до одного неминуче негативно позначиться на науко¬ вому висвітленні іншого. Ми з вами в недалекому минулому за пріори¬ тетний напрям вважали вивчення всього позитивного в історії радян¬ ського часу, ігноруючи прорахунки, помилки й прямі деформації істо¬ ричного процесу. ' Гіркий врожай збираємо сьогодні. Нині основну увагу концентруємо на всьому негативному в нашій історії, що цілком виправдано. Адже саме ці процеси не вивчалися радянськими істори¬ ками. Та довго такий стан тривати не може. Науковий аналіз вимагає справді всебічного вивчення історичних процесів. І саме він — на по¬ рядку денному нашої науки. Це — пріоритет з пріоритетів. Правдиве, а значить, всебічне вивчення та відтворення для поколінь пройденого шляху суспільного розвитку — прямий обов’язок кожного історика. Са¬ ме в цьому — вияв його добропорядності, професійної честі й совісті.

3. На це запитання я в основному відповів вище. Глибокий діа¬ лектичний підхід до минулого, слідування правді історичного розвитку, прагнення зробити максимум можливого для того, щоб історичний до¬ свід допоміг сьогоденню й дню завтрашньому — основа діяльності істо¬ рика, як я її розумію. Цьому й мусять бути підпорядковані методика, форми і жанри історичних досліджень.

4. Взаємні претензії авторів досліджень і видавців — давно відомі. Немало нарікань і на адресу книготорговельних організацій. Та, ду¬ маю, що це суто ділові суперечки, і не вони заважають розвитку істо¬ ричної науки та поширенню історичних знань. Будьмо відвертими. Я не знаю в Інституті історії АН УРСР талановитої чи бодай доброякіс¬ ної і корисної праці, яка б не зацікавила видавництва республіки. Інша справа процес виробництва. Тут творчі й не зовсім творчі супе¬ речки, конфліктні ситуації між автором і редактором — явище повсяк¬ денне (пресловуте перетворення гіллястого дерева в «телеграфний стовп» і тому подібне). Та треба зрозуміти: такою до останніх років була ситуація. Стандартно писали історики, трафаретно діяли редактори — казенні, нецікаві виходили книжки.

Сьогодні умови інші. Ніщо не заважає писати та видавати цікаві за формою і змістом книги, крім одного: надто вже звикли до старого стилю, форми й, що найстрашніше, — до низької якості змісту історич¬ них праць. Або ми вискочимо з власної старої шкури, або нам нічого робити в сучасній історичній науці. Це питання питань, альфа й омега теперішнього статусу істориків і видавців.

5. Чим вища культура суспільних наук, тим більше прагнення до їх взаємодії. Нема й не може бути справді наукового історичного до¬ слідження без глибокого аналізу економічних, соціально-культурних, літературних процесів, які відбувалися в суспільстві у досліджуваний час. Те ж саме можна сказати й про вивчення економічних, літератур¬ них та інших процесів. Та розуміння цього — ще не практичні справи. А на ділі взаємозв’язки між суспільними науками поки що залиша¬ ють бажати кращого. І справа тут не в ситуації, в якій вони розви¬ ваються. Візьмемо, наприклад, академічні установи нашої республіки цього профілю. Всі вони перебувають у складі однієї Академії наук УРСР. Ряд з них знаходиться в одному приміщенні або в приміщеннях, розташованих поруч. На мій погляд, усе залежить від наукової добро¬ порядності дослідників. Не завжди бажають науковці та їхні безпосе¬ редні керівники (завідуючі відділами, секторами) обтяжувати себе пе¬ реговорами та погодженнями з колегами, зміною планів тощо.

Особливо хочеться підкреслити значення художньої літератури для розуміння та відтворення історичних процесів. Художня література — це надзвичайно важливе історичне джерело для вченого-науковця, вик¬ ладача та й кожного, хто цікавиться історією. Скажімо, чи багато б

Укр. іст. журн., 1988, №11

66

Проблеми історичної науки

ми знали з історії античного світу без Гомера, Гесіода, Софокла, Арі- стофана, Есхіла, Всргілія, Горація або — з історії наступних епох без блискучих поетів, новелістів, романістів середньовіччя, ренесансу та й нових часів, коли вже були сформовані величезні документальні фонди?

Є й інший бік справи. Мільйони людей знають про хід історичних подій не стільки з наукових досліджень або підручників, а з художньої літератури. Наприклад, про Вітчизняну війну 1812 р. — з геніального роману Л. Толстого, про громадянську в нашій країні — з творів М. Шо- лохова, Ю. Яновського, О. Гончара. Про сучасність... Та це. вже стосу¬ ється наступного запитання.

6. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що вклад літераторів у справу створення сучасного ідеологічного клімату в країні (про роль письменників у пропагуванні історичних знань було сказано вище) — вагомий. їхні твори стали тим каталізатором, який прискорив наукові дослідження тяжких періодів у нашій історії, значною мірою сприяв розвінчанню страхітливого сталінського режиму й викриттю злочинної діяльності його ватажка — Сталіна по спаплюженню ленінських ідей соціалістичного будівництва, скоєних ним злочинів проти людства.

Чому літератори, а не історики? Це окреме питання, та й написано про цс немало. Тут і специфіка процесів, і необхідність для науки від¬ повідної документальної бази, і, на жаль, притаманний сучасним (та й не тільки) історикам традиційний, щоб не сказати догматичний, підхід до розуміння процесів та явищ при перегляді ними поглядів на минуле, і пошуки грунтовних, неспростовних доказів. Як би не помилитися знову... Письменники виявилися більш мужніми. До того ж вони не зобов’язані висвітлювати всі сторони подій життя. Герої художніх тво¬ рів діють у своєму середовищі за притаманною їм внутрішньою логі¬ кою. Дозволити ж собі такий підхід при висвітленні перебігу історії вчений не може. Сукупність усіх факторів, усіх об’єктивних і суб’єктив¬ них чинників, дій класів та соціальних груп і, головне, не окремих осіб (хоч і це надзвичайно важливо), а народних мас — справжніх творців історії — для вченого необхідна умова. Не можна сказати, що ця умова не порушувалася чи не порушується нині. Та йдеться про ідеал. Нічого й говорити, що ми далекі від нього.

7. Саме конкретні завдання й стоять перед ученими-істориками, як і перед працівниками вищої та загальноосвітньої школи. А конкрет¬ ність вимагає не декларацій і розмов, а ділових договорів, чітких до¬ мовленостей про спільні дії, а також взаємної доброзичливості при виконанні наміченого. Здається, всі перешкоди на цьому шляху тепер зняті. Були б добра воля й бажання, а це залежить від розуміння спільних завдань та від культури тих, хто їх здійснює.

8. На це запитання вирішальною мірою дано відповідь у надзви¬ чайно важливих матеріалах, пов’язаних із святкуванням 70-річчя Ве¬ ликої Жовтневої соціалістичної революції, у документах XIX партійної конференції. На перелічені в запитанні твердження важко відповісти однозначно, та ще коли вони зібрані в одному «пакеті». За кожним з них — надзвичайно складні процеси, які відбувалися в суспільстві і в історичній науці. Знову ж таки проблеми, що стоять за цими твер¬ дженнями, мають розв’язуватися спільними зусиллями всіх науковців, усім інтелектуальним потенціалом країни. Цим же силам належить і повернути нашій республіці її до кінця правдиву і славну історію. Думаю, що й весь колектив Інституту історії АН УРСР вбачає в цьому сенс свого буття.

Повернімося до того, з чого почали. Необхідно, конче необхідно критикувати всі негативні сторони нашого минулого, нещадно викри¬ вати страхітливі злочини, що супроводжували побудову соціалізму, аналізувати явища, які деформували його, викривати безпосередніх винуватців необгрунтованих репресій і відходу від ленінського вчення, та забувати при цьому історію великого подвигу народу, що втілював Укр. іст. журн., 1988, № 11

67

Проблеми історичної науки

у життя світлі ідеали соціалізму, — антигуманио й антиісторично. Від¬ дати належне народу — справжньому творцеві історії — обов’язок на¬ шої науки.

А. М. Шлепаков:

1. Незаперечним підсумком XIX Всесоюзної партконференції сто¬ совно проблем історичної науки було не лише істотне уточнення оцінок конкретних періодів, явищ, особистостей минулого, а й утвердження загальної атмосфери відкритості, рішучої відмови від догматичних уяв¬ лень, що, природно, має вплинути і вже впливає на бачення всіх ком¬ понентів історичного процесу, усунення спрощень і «закритих зон». Однак подолання цих вад, зрозуміло, не одномомептна акція чи кам¬ панія, яких було чимало в минулому і часто-густо призводило до черго¬ вих викривлень і гіперболізацій. Можна, скажімо, нагадати про ма¬ совану директивну вимогу кінця 40-х іроків утверджувати за будь-яку ціну пріоритети вітчизняної науки і техніки, що мало своїм результа¬ том штучне аж до сміховинності впровадження цього псевдопатріотич- ного постулату в історичні праці. Подолати такі явища не можна тими самими методами. Для цього потрібні зважені високоінтелектуальні зусилля, залучення якнайширшого кола документальних джерел, все¬ бічне зіставлення альтернативних, дискусійних точок зору.

2, 3, 6. Виходячи з необхідності ретельного перегляду всього, що становить доробок історичного знання, насамперед під кутом зору ви¬ ключення довільних, суб’єктивістських інтерпретацій, треба «свіжим оком» оглянути тематичний спектр наших праць, звернувши увагу на темп, так би мовити, «вертикального» типу, які вважалися раніше за¬ надто нетрадиційними, а відтак — «небажаними». Сер§д них. наприк¬ лад, — розвиток засад та інститутів демократизму в досоціалістичних формаціях, які зароджувалися й певний час існували всупереч офі¬ ційним державним доктринам; нове розуміння і втілення демократії в післяреволюційну добу, зрозуміло, з грунтовним з’ясуванням причин відходу від ленінського бачення принципів і перспектив розвитку соціа¬ лістичної демократії у ЗО — 40-х роках. Заслуговує на дослідження і та¬ ка тема, як еволюція ідей соціальної справедливості і шляхів їх ма¬ теріалізації на різних етапах розвитку нашого суспільства, знову ж та¬ ки з глибоким аналізом причин їх деформації в конкретних історичних умовах. Цілком очевидною є потреба науково, без будь-яких упере¬ джень і кон’юнктурних нашарувань оцінити розвиток міжнаціональних відносин на Україні, не обминаючи долю «малих» етнічних груп, умов їх співжиття з корінним населенням. Йдеться, зокрема, про чеські, болгарські, грецькі, угорські поселення. І водночас за нами — ще не сплачений моральний і професіональний борг перед нащадками україн¬ ців і вихідцями з України, що здавна й до наших днів живуть у Польщі, Чсхословаччині, Румунії та в далеких заокеанських краях— СІЛА, Кана¬ ді, Австралії, латиноамериканських країнах. Та й загалом міжнародний контекст історії України далеко не вичерпаний, про що мені вже до¬ водилося говорити, звертаючи увагу на закономірності всесвітньо-істо¬ ричного процесу і місце в ньому нашої республіки. При такому широко¬ му погляді ми зможемо позбутися тієї вади, яку справедливо виз¬ начають як вияв «хуторянства».

Тематичне самообмеження, яким ми тривалий час грішили, поєд¬ нується й з іншим недоліком — «вилюдненням» праць з історії, тобто відтворенням історичного процесу практично без «дійових осіб» — лю¬ дей, що згадувалися переважно в стереотипних переліках. Це певний, але живучий відголосок «вульгарного соціологізму», від якого застері¬ гали класики марксизму-ленінізму. Звідси — цілком очевидний дефіцит у такому жанрі, як історична біографія. Ніде правди діти, професійні Історики завинили в цьому значно більше, ніж літератори та публі-

Укр. іст. журн., 1988, А§ //

68

Проблеми історичної науки

цисти. Можна, звичайно, поринути у нескінченну дискусію з ними і знайти чимало різних зміщень, фактичних прорахунків, суб’єктивіст¬ ських тлумачень, допущених тими, хто виступає в цьому жанрі, але це і неконструктивно, і неефективно. Отже, маємо бути зв’язані міцно й неупереджено з авторами, що належать до літературного середовища, і водночас самі по-дійовому освоювати цей незаперечно популярний жанр. Не можу пригадати випадку, щоб наші наукові установи, скажі¬ мо, планували створення серії історичних біографій.

4. Щодо наших стосунків з видавництвами, то тут визначальними є дві проблеми. І ми, і видавці часто-густо більше піклуємося про фор¬ мальну відповідність історичних праць вимозі актуальності, а не про широкі й різноманітні інтереси та уподобання читачів. Друга і не менш гостра проблема — нестерпно довгий видавничий цикл. Тут наше відставання від запитів аудиторії та від практики багатьох зарубіжних країн загальновизнане. Тому необхідно вжити кардинальних заходів до поліпшення цієї справи.

8. Якщо звернутися до визначення «Літературної України», то нам самим треба виховати в собі самовідчуття нашої моральної забор¬ гованості й конкретно визначити професіонально обгрунтовані сфери першочергового застосування наших зусиль. Ніхто за нас цього не зробить. Дух рішень партійного форуму закликає нас саме до такого розуміння нашої місії.

Укр. іст. журн., 1988, №11

69

ПОВІДОМЛЕННІ!

З історії

Великої Живткевої соціалістичної революції

РУМЧЕРОД У БОРОТЬБІ З КОНТРРЕВОЛЮЦІЄЮ ТА ІНТЕРВЕНТАМИ У БЕССАРАБІЇ (кінець грудня 1917 р. — березень 1918 р.)

П. І. ГАРЧЕВ (Сімферополь), А. Г. КОЖЕКІН (Сімферополь)

Важлива роль у боротьбі з внутрішньою контрреволюцією та ін¬ тервентами у Бессарабії наприкінці 1917 — на початку 1918 років на¬ лежала ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одесь¬ кого військового округу (Румчероду). Спираючись на Кишинівську Ра¬ ду робітничих, солдатських і селянських депутатів та революційний штаб радянських військ Бессарабського району, Румчерод, його фронто¬ вий відділ у той буремний час провели величезну роботу по мобілізації трудящих району на боротьбу за перемогу Радянської влади у Бессара¬ бії. а потім очолили тут боротьбу проти інтервенції буржуазно-поміщиць¬ кої Румунії. У загальних рисах це питання висвітлюється в працях з істо¬ рії Жовтня, присвячених боротьбі за владу Рад на Україні, в Молда¬ вії та на Румунському фронті Спеціальне дослідження про роль Рум¬ чероду в боротьбі за владу Рад на цьому фронті (в травні 1917 р.— бе¬ резні 1918 р.) опублікував лише І. Г. Диков2. Але у розпорядженні автора не було основного джерела — архівних фондів Румчероду. Про діяльність очоленого більшовиками його нового складу в статті наве¬ дено лише окремі факти, по суті не названо імен його найактивніших працівників3. У ній, як і в інших працях, не розкрито роль урядів Антанти й США в організації інтервенції буржуазно-поміщицької Ру¬ мунії у Бессарабію.

Ще напередодні перемоги Великого Жовтня В. І. Ленін попереджу¬ вав про наростання змови міжнародного імперіалізму проти нової вла¬ ди в Росії, щоб задушити її воєнними заходами 4. З перших днів пе¬ ремоги соціалістичної революції союзники Росії у першій світовій війні — Англія, Франція і США — не визнали Радянського уряду і гарячково збирали сили для його повалення. Як свідчить у своїх мемуарах ко¬ лишній керівник англійського уряду Ллойд-Джордж, вже у листопаді — грудні 1917 р. військові місії країн Антанти і США у Росії та Румунії встановили зв’язки з Каледіним, буржуазно-націоналістичними уряда¬ ми Центральної ради, Закавказзя, подавали їм фінансову та воєнну

1 Гамрецкнн Ю. М., Тимченко Ж. Г!.. Щусь О. И. Триумфальное ше- ствие Советской власті! на Украйно. — Кнев, 1987. — С. 320 — 328, 353—356; Анто¬ ни) к Д. И., Афтенюк С. Я, Есауленко А. С. н др. Победа Советскоі'і власті! в Молдавин,- — М., 1978.— С. 242—254; Френкин М. С. Революционное движение на Румьінском фронте, 1917 г. — март 1918 г. — М., 1965. — С. 321 — 354: Я купон Н. М. Борьба за армшо в 1917 году. — М., 1975. — С. 230, 239 — 244, 250 — 259; та ін.

2Дьіков 11. Г. Румчерод и борьба за установление Советской власті! на Румьінском фронте. — Истор. записки.— 1956. — X® 57. — С. З — 34.

3 Найбільш активними працівниками автор назвав М. Чижикова, П. Старості- на і М. Кангуна (див.; с. 24). Але перші два не увійшли до нового складу Румчеро¬ ду, а М. Кангун був убитий петлюрівцями в Одесі 1 грудня 1917 р.

4 Див.: Ленін В. І. Лист до товаришів більшовиків, які беруть участь в обласному з’їзді Рад Північної області // Повне зібр. творів. — Т. 34.— 366.

Укр. іст. ж урн., 1988. А* II

70

Румчерод у боротьбі з контрреволюцією та інтервентами

допомогу, координували їх контрреволюційні виступи. Особливу актив¬ ність проявляли французька і англійська військові місії у м. Ясси, де знаходилися уряд буржуазно-поміщицької Румунії і штаб Румунського фронту на чолі з білогвардійським генералом Щербачовим. Вони вста¬ новили зв’язок з Каледіним, прагнули об’єднати всю контрреволюцію на півдні, просили дозволу діяти, не чекаючи інструкцій своїх урядів 5.

9(22) листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англії Бальфур наказав британському посланнику у Яссах направити агента до Кале- діна для переговорів про підтримку ним королівської Румунії, коли вона виступить проти більшовиків. 19 листопада (1 грудня) на нараді прем’єр-міністрів Великобританії, Франції та Італії в Парижі було ухвалено направити в табір контрреволюції на Дон спільну англо- французьку місію. 21 листопада (3 грудня) британський військовий кабінет вирішив подати генералу необмежену фінансову допомогу. То¬ го ж дня британський військовий аташе у Яссах одержав урядову телеграму про те, що він може «подати Каледіну необхідну фінансову допомогу». Через кілька днів Каледін одержав першу виплату — 10 млн фунтів стерлінгів б.

При посередництві представників Антанти й США у листопаді 1917 р. Центральна рада уклала угоду з Каледіним та керівниками Південно-східного союзу козацтва про утворення «федеративного» уря¬ ду для Росії та про розміщення козачих частин на всіх вузлових стан¬ ціях від Румунського фронту до Кубані і Дону7.

Для підтримки внутрішньої контрреволюції імперіалісти Антанти і США домовилися з урядом буржуазно-поміщицької Румунії про збройну інтервенцію на півдні Росії. Вже на початку листопада 1917 р. англійський уряд наполегливо «радив» Румунії співробітничати з будь- якими союзними силами, територіально найближчими до неї. Ллойд- Джордж у своїх мемуарах зазначав: «Щодо румунської армії, то в цій області події відбувалися з разючою швидкістю. Все, що можна було зробити, щоб надати можливість румунській армії приєднатись до тих сил у Росії, які готові вести боротьбу далі — все це було зроблено...»8. На території Румунії під керівництвом генерала Щербачова розпоча¬ лось формування білогвардійських добровольчих загонів. На цю справу тільки уряд Франції виділив 57 млн. крб. 9

Союз буржуазно-поміщицької Румунії з антирадянськими силами в Росії керівники Антанти пояснювали необхідністю продовження вій¬ ни з Німеччиною. Проте саме за їх вказівкою румунський уряд і ге¬ нерал Щербачов, якому Центральна рада доручила об’єднати Румун¬ ський та Південно-Західний фронти у єдиний «Український фронт», 26 листопада (9 грудня 1917 р.) уклали перемир’я з Німеччиною та Австро-Угорщиною і розпочали боротьбу з більшовиками |0. Згідно з планом, розробленим військовими місіями Антанти та США разом з Центральною радою і Каледіним, загони українських буржуазних націоналістів, білогвардійців і козаків протягом тижня, 3—11 грудня 1917 р., розгромили військово-революційні комітети при фронтових шта¬ бах у Яссах і Бердичеві, армійські ревкоми Румунського фронту. То¬ ді ж Каледін захопив Ростов і частину Донбасу.

Ліквідація органів революційної влади в арміях Румунського фрон¬ ту, особливо у 4-й, здійснювалась при підтримці румунської вояччини і повсюди супроводжувалася роззброєнням і розформуванням револю-

5 Л л о й д-Д ж ор д ж. Военние мемуари. Пер. с англ. — М., 1938. — Т. 5. — С. 85.

6 Ротштейн Зндрю. Когда Англия вторглась в Советскую Россию. Пер. с англ. — М., 1982. — С. 61.

7 Пролет. мисль,— 1917,— ЗО нояб.; Вольний Дон.— 1917.— 8 дек.; Вісник Ге¬ нерального секретаріату. — 1917. — 9 груд.

8 Ллойд-Джордж. Военние мемуари,— Т. 5. — С. 88.

9 Антисоветская интервенция и ее крах. — М., 1987. — С. 21—22.

10 История дипломатик. — М., 1945. — Т. 2. — С. 316 — 317.

Укр. іст. журн.. 1988, №11

71

П. і. Гарчев, А. Г. Кожекін

дійних частин, арештом й розотрілом більшовиків та лівих есерів. Га¬ зета «Голос революции» (орган Румчероду) опублікувала повідомлен¬ ня голови військово-революційного комітету Румунського фронту П. І. Баранова, у якому вказувалося: «У розгромі 4-ї армії найактив¬ нішу участь взяли румуни. Арешти чинили гайдамаки і румуни у друж¬ ній згоді. Всіх арештованих відправляли у румунські казарми. Наші солдати були оточені щільним кільцем румунських багнетів і кулеме¬ тів... Роззброювалися і арештовувались цілі ешелони солдатів, які їха¬ ли через Румунію в Росію» “. У Яссах під час переговорів з генералом Щербачовим офіцери і гайдамаки заарештували представника Рад- наркому РСФРР, комісара Румунського фронту С. Г. Рошаля. Він був переданий офіцерам королівської Румунії і загинув від їх рук |2. 7 грудня румунські війська переправилися через кордон на р. Прут і захопили м. Леово та навколишні села у Бессарабії, чинили арешти революціонерів 13.

Військово-революційний і більшовицький комітети 8-ї армії Ру¬ мунського фронту організували відсіч внутрішній контрреволюції та інтервентам. У зверненні до солдатів та населення від 14 грудня 1917 р. вони викрили зрадницьку діяльність українських буржуазних націоналістів, правих есерів і меншовиків, які об’єднались з румун¬ ськими інтервентами і дезорганізували фронт. У зверненні зазначалося: «Завдяки тому, що нові «друзі» об’єднались із зрадником Щербачовим і чорносотенним румунським командним складом і розігнали вищі вій¬ ськові організації, демобілізація припинилась, армії загрожує голод¬ на втеча» и.

Антирадянські дії внутрішньої контрреволюції і буржуазно-помі¬ щицької Румунії були можливі тільки завдяки підтримці Антанти і США. 8(21) грудня 1917 :р. англійський військовий кабінет прийняв меморандум, підготовлений за вказівкою Ллойд-Джорджа Бальфуром. Фактично це був план неоголошеної війни проти Країни Рад, розчле¬ нування її міжнародним імперіалізмом. Передбачалося, що Англія, Франція і США подадуть фінансову та воєнну підтримку Румунії, ук¬ раїнській Центральній раді, південно-східним козачим областям Росії, вірменській та грузинській націоналістичній контрреволюції. У мемо¬ рандумі вказувалось: «Необхідно це робити по можливості без шуму, щоб ніхто не зміг звинуватити нас у підготовці війни з більшовика¬ ми» 15. На основі цього меморандуму 10 (23) грудня 1917 р. на засідан¬ ні Верховної ради союзників у Парижі було підписано таємну кон¬ венцію про сфери дій у Росії. В англійську зону «інтересів» входили Кавказ та козачі області Кубані і Дону, у французьку — Бессарабія, Україна, Крим 1б. Незабаром неоголошену війну Антанти проти Радян¬ ської Росії підтримали Японія та США.

В. І. Ленін, ЦК РСДРП(б) і Раднарком подали велику допомогу більшовикам Румунського фронту, Бессарабії та України в організації боротьби проти внутрішньої контрреволюції та румунських інтервентів. За участю представника РНК В. Володарського 10—23 грудня 1917 р. в Одесі відбувся другий з’їзд Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. З’їзд дав відсіч угодовцям, обрав до нового складу Румчероду 191 чол. — солдатів, робітників, селян і мат-

11 Голос революции. — 1917. — 21 дек.

12 Там же; Борьба за власть Советов в Молдавии: Сб. докумектов. — Кишинев, 1957.— С. 235, 253.

13 Борьба трудящихся Молдавии против интервентов и внутренней контрреао- люции в 1917 — 1920 гг.: Сб. документов и материалов,— Кишинев, 1967. — С. 19, 22.

н Большевистские организации Украйни, ноябрь 1917 — апрель 1918 гг.: Сб. до¬ кументов и материалов. — Киев, 1962. — С. 610.

15 Ллойд-Джордж. Военньїе мемуари.— Т. 5. — С. 88, 93 — 95; Ротштейн Зндрю. Указ. соч. — С. 55 — 57.

19 История дипломатик. — Т. 2. — С. 318.

72 Укр. іст. журн., 1988, №11

Румчерод у боротьбі з контрреволюцією та інтервентами

росів. Переважну більшість місць в ньому одержали більшовики і ліві есери, а його головою було обрано більшовика В. Г. Юдовського 17.

Румчерод став активним провідником політики Раднаркому РСФРР на Румунському фронті та в Одеському військовому окрузі. Для керівництва революційними військами фронту, боротьбою проти внутрішньої контрреволюції та румунської вояччини 21 грудня було утворено фронтовий відділ, до якого увійшло ЗО більшовиків і 20 лі¬ вих есерів. На цьому ж засіданні з членів ЦВК було створено ще 10 відділів Румчероду, в т. ч. військовий, демобілізаційний, земельний, транспорту і постачання, зв’язку, санітарний, агітаційний та інші. Спе¬ ціальна комісія була обрана для вироблення рекомендацій про струк¬ туру ЦВК Рад та його завдання 1В. У зв’язку з відсутністю коштів, що гальмувало роботу, Румчерод звернувся до Раднаркому. Відповідь радіограмою надійшла негайно 31 грудня: «Ваші повідомлення одержа¬ ні. Згодні надіслати гроші. Яким чином сподіваєтесь одержати їх — по¬ відомте негайно. Голова Ради Народних Комісарів Ленін» 19.

Одним з найголовніших завдань у діяльності Румчероду була ор¬ ганізація відсічі внутрішній контрреволюції та інтервентам на Румун¬ ському фронті, в Одеському військовому окрузі. Румчерод, його фрон¬ товий відділ взяли активну участь в утвердженні влади Рад у Бесса- рабії, Одесі і Подністров’ї та інших місцях, у виведенні з Румунського фронту частин старої армії зі зброєю, припиненні стихійної демобіліза¬ ції, створенні Червоної Армії та Червоної гвардії. Протягом двох міся¬ ців Румчерод здійснював загальне керівництво боротьбою проти ін¬ тервентів та внутрішньої контрреволюції в цьому важливому регіоні, сприяв зриву агресивних планів міжнародного імперіалізму щодо Кра¬ їни Рад.

Значну роль у боротьбі з об’єднаними силами білогвардійсько-на¬ ціоналістичної контрреволюції та румунської олігархії відіграли деле¬ гати другого з’їзду Румчероду — молдавани, росіяни, українці, болгари та інші, які були жителями Бессарабії. Багато з них увійшли до керів¬ них органів Румчероду. Більшовик болгарин А. В. Христєв був обра¬ ний заступником голови ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу, очолив його фронтовий відділ. Піс¬ ля завершення роботи з’їзду в Одесі у приміщенні Румчероду відбулися збори делегатів від Бессарабії — селян, солдатів і робітників. Вони об¬ говорили питання про владу в Бессарабії та контрреволюційну політику «Сфатул Церій» — контрреволюційного крайового органу, створеного у Кишиневі молдавськими буржуазними націоналістами20. Після бурх¬ ливих дебатів було ухвалено резолюцію, в якій, зокрема, зазначалося: «Нарада делегатів фронтового і обласного з’їзду від селян, робітників і солдатів Бессарабії визнає утворений у Кишиневі орган «Сфатул Це¬ рій» як такий, що ні за складом, ні за способом конструювання зовсім не відповідає прагненням і завданням численного трудового народу різ них національностей Бессарабії і закликає трудові маси в особі губерн ської Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів до розпуск) його як органу буржуазно-поміщицького, що діє урозріз з інтересами народу...»21. Нарада запропонувала Бессарабському губернському ви¬ конкому Рад негайно встановити владу трудового народу у Бессарабії.

ІТ Докладніше про роботу другого з’їзду Румчероду, його роль у боротьбі з внутрішньою контрреволюцією та румунськими інтервентами див.: Гарчев П. І. Другий з’їзд Румчероду // Боротьба за владу Рад на Україні. — К-, 1977. — С. 120—137.

“* ЦДАЖР УРСР, ф. 3156, ол. 2, спр. 22, арк. 1—3.

19 В. И. Ленин: Биографическая хроника.— Т. 5. — С. 163; Великая Октябрьская социалнстическая революция на Украине. — Киев, 1957. — Т. 3. — С. 475. З січня 1918 р. ця радіограма була опублікована у газеті «Одесские новости».

“ Антоиюк Д. И., Афтенюк С. Я., Есауленко А. С. и др. Указ, соч.— ^ 242 _ 243

21 Борьба за власть Советов в Молдавпи.— С. 249—250.

Укр. іст. журн., 1988, А§ 11

73

П. І. Гарчев, А. Г. Коясекін

Згідно з рішенням президії Румчероду вже 22 — 23 грудня члени фронтового відділу на чолі з А. В. Христєвим виїхали у Кишинів, Бен¬ дери, Болград та інші міста 22. У Кишиневі було випущено відозву, яка закликала до боротьби з молдавським буржуазно-націоналістич¬ ним «урядом» Бессарабії, викривала його таємну угоду з урядами Франції, Англії та буржуазно-поміщицької Румунії, підготовку вторг¬ нення союзних військ у Бессарабії 23.

Керуючись рішеннями II з’їзду Рад Румунського фронту, Чорно¬ морського флоту і Одеського військового округу, вказівками членів фронтового відділу Румчероду, місцеві Ради робітничих та солдатських депутатів і ревкоми почали діяти сміливіше, активніше. Румунська вояч¬ чина була примушена залишити плацдарм біля м. Леово. 24 грудня виконкоми губернської та Кишинівської Рад на спільному засіданні затвердили революційний штаб Бессарабського району, який наприкін¬ ці грудня увійшов до складу фронтового відділу Румчероду24. Під керівництвом останнього в ніч на 1 січня 1918 р. революційні солдати Кишинева разом з робітниками-червоногвардійцями зайняли найважли¬ віші об’єкти в місті: залізничну станцію, пошту, телеграф. Фронтовий відділ Румчероду оголосив, що він взяв всю повноту влади на Румун¬ ському фронті та у прифронтовій смузі, закликав підпорядковуватися тільки Раднаркому РСФРР і Головковерху М. В. Криленку, не вико¬ нувати наказів Щербачова і Центральної ради, переобрати весь ко¬ мандний склад. Звітуючи на засіданні президії Румчероду 4 січня про діяльність фронтового відділу, А. В. Христєв заявив: «Категорично можна стверджувати, що директорат «Сфатул Церій» підкуплений французами і румунами. Безсумнівно, є угода між Францією, Англією, Румунією і директоратом. Робота ведеться на французькі гроші» 25.

Наприкінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р. під керів¬ ництвом фронтового відділу Румчероду Радянська влада була утвер¬ джена в Сороках, Бєльцах, Бендерах, Унгенах та інших містах, на території всієї Бессарабії26. У фронтових та тилових частинах 8-ї ар¬ мії були ліквідовані націоналістичні організації, оновлено склад ревко- мів, командуючим армією був обраний більшовик Л. О. Александрович. 25 грудня відбулись вибори ревкому цієї армії, Головою було обрано Г. В. Знаменського, а його заступниками більшовиків — П. І. Баранова, І. Ф. Кучміна, Т. М. Хохлова і Желвакова 27. 2 січня 1918 р. ревком 8-ї армії розглянув прохання фронтового відділу Румчероду про до¬ помогу військами і ухвалив подати її, не послаблюючи революційних сил армії 28.

Матроси Дунайської військової флотилії, розташованої в Ізмаїлі, закликали повторити у них «севастопольські події» — заарештувати і розстріляти контрреволюційних офіцерів. 2 січня 1918 р. в Одесі було одержано телеграму, що весь штаб Дунайської флотилії на чолі з ад¬ міралом Ненюковим втік з Ізмаїла 29.

Румчерод взяв найактивнішу участь у підготовці збройного пов¬ стання за владу Рад в Одесі — політичному центрі півдня України, де були зосереджені значні сили контрреволюційної Центральної ради. За ініціативою більшовиків 4 — 5 січня 1918 р. в місті було утворено

» ЦДАЖР УРСР, ф. 3156, оп. 1, спр. 13, арк. 12.

23 Борьба трудящихся Молдавии против интервентов... — С. 23.

21 Борьба за власть Советов в Молдавии. — С. 244, 273.

25 Там же.— С. 264—269, 273.

26 Антонюк Д. И., Афтенюк С. Я-, Есауленко А. С. и др. Указ, соч.— С. 248—250.

27 ЦДВІА СРСР, ф. 2134, оп. 6, спр. 48, арк. З, 6; Секачов М. І. Більшовики 8-І армії... (Спогади). — Укр. іст. жури. — 1967. — № 12. — С. 125.

28 ЦДВІА СРСР, ф. 2134, оп. 6, спр. 48, арк. 7; Ревком 8-І армії теж не мав достатньої кількості боєздатних частин: армія розкладалася і швидко танула внаслі¬ док стихійної демобілізації, відсутності постачання, підривної діяльності контррево¬ люційного офіцерства і українських буржуазних націоналістів.

29 Одесские новости. — 1918. — 3 січ.

74 Укр. іст. журн., 1988, № 11

Румчерод у боротьбі з контрреволюцією та інтервентами

революційний комітет, до складу якого увійшли керівники Румчероду В. Юдовський (голова ВРК), О. Веронський, К. Юхимець, А. Христєв, а також А. Кривошеєв, П. Кондренко, С. Сергєєв та ін. 30^ При^ Рум- чероді були утворені румунська секція і румунський військо¬ во-революційний комітет для залучення до боротьби за владу Рад сол¬ датів, матросів і робітників Румунії, які перебували на території регіо¬ ну. їх налічувалося близько 15 тис. чол., в тому числі кілька тисяч в Одесі31. До новоутворених секції та комітету ввійшли керівники Румунської соціал-демократичної робітничої партії, інтернаціоналісти М. Бужор, А. Залик, Г. Стройгіу, Т. Діамандеску та ін. 32 Розгорнула агітаційну роботу серед румунських робітників, матросів і солдатів га¬ зета «Ьиріа» (орган румунських соціал-демократів-інтернаціоналістів), що видавалась у типографії Румчероду. її редактор М. Г. Бужор зустрічався з В. І. Леніним, мав з ним розмову про перспективи рево¬ люційного руху, політичне становище у Румунії33. В першій декаді січня 1918 р. військово-революційний комітет румунських соціал-демок¬ ратів (комуністів) розпочав формування в Одесі першого румунського революційного батальйону. Румчерод надавав у його розпорядження ка¬ зарми на вулиці Прохорівській (тепер Хворостіна), № _46 34.

Тріумфальна хода Радянської влади у Бсссарабії та підготовка збройного виступу за владу Рад в Одесі зривали агресивні плани уря¬ дів Антанти й США і тому вони кинули румунську вояччину на допо¬ могу білогвардійській і націоналістичній контрреволюції. Це перше вторгнення в Країну Рад було організоване міжнародним імперіаліз¬ мом під приводом забезпечення тилу Румунського фронту. Напередодні інтервенції французький посол у Румунії Сент-Олер у листі від 2(15)_ січня 1918 р. писав французькому консулу Сарре у Кишинів: «Всі мої співтовариші, посланники союзних держав і я, уповноважені у повній згоді заявити, що введення румунських військ є виключно воєнним за¬ ходом з метою забезпечення нормального функціонування тилу росій¬ сько-румунського фронту згідно з правилами і законами, встановлени¬ ми для всіх воюючих держав» 35.

У підготовці інтервенції активну участь взяли військовий аташе Франції у Кишиневі полковник Д’Альбія36, французька та англійська військові місії у Києві. За участю останніх тут ще в кінці грудня 1917 р. було сформовано два батальйони з військовополонених тран¬ сільванських румун, які мали вирушити на боротьбу з російськими військами у Бессарабію. В Одесі були зосереджені формування Цен¬ тральної ради, а також румунський авіапарк (300 солдатів та офі¬ церів) 37.

Інспірована Антантою і США інтервенція королівської Румунії в Бессарабію великими силами розпочалася 5 січня 1918 р. і здійсню¬ валась при підтримці російських білогвардійців, українських і молдав¬ ських буржуазних націоналістів. Буржуазна газета «Одесские ново- сти» 9 січня опублікувала повідомлення свого кореспондента, у якому вказувалося: «Кишинів, б січня. З сьогоднішнього дня Румунія у стані війни з Росією... Вночі перед окупацією Унген румунами прибули удар¬ ний батальйон і сотня гайдамаків, які роззброїли гарнізон і розстріля¬ ли кількох членів Ради робітничих депутатів». Далі відмічалось, що

“ Коновалов В. Красний флаг над Одессой,— Одесса, 1977. — С. 195.

31 Я к у п о в Н. М. Большевики во главе революционних солдатских масс,— Киев, 1967,— С. 227.

32 ЦДАЖР УРСР, ф. 3156, оп. 1, спр. 13, арк. 10; Гражданская война и воєн¬ ная интервенция в СОСР: Знциклопедия,— М., 1982.— С. 517.

33 В. И. Ленин : Биографическая хроника. — Т. 5. — С. 165.

34 Я к у п о в Н. М. Большевики во главе... — С. 227 — 228; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопедичний довідник. — К-, 1987. — С. 500 — 501.

35 Борьба за власть Советов в Молдавии. — С. 270.

38 Там же.— С. 270, 303.

37 Одесская почта. — 1918. — 15 янв.

Укр. іст. журн., 1988, А$ 11 75

П. І. Гарчєв, А. Г. Кожекін

всього в Унгенах було вбито 12 членів Ради робітничих депутатів. Та¬ ким був той «порядок», який наводили маріонетки Антанти і США в Бессарабії під виглядом зміцнення тилу Румунського фронту.

Кілька дивізій буржуазно-поміщицької Румунії розгорнули наступ з Унген на Кишинів. На допомогу їм Центральна рада направила з Києва полк трансільванських румун. 6 січня на ст. Кишинів кишинів¬ ський гарнізон під керівництвом членів фронтового відділу Румчероду роззброїв 800 солдатів цього полку. У наступні дні були відкинуті румунські війська, які наступали від ст. Унгени38. 7 — 8 січня револю¬ ційні військові частини, що відступили з фронту, при підтримці_ двох бессарабських полків молдаван і 2-ї молдавської батареї вели бої біля Кишинева. Вони відігнали десятитисячне військо інтервентів до ст. Страшени, захопили 200 полонених і багато кулеметів39. У наступні дні румунська вояччина знову розгорнула наступ на Кишинів. Разом з революційним гарнізоном активну участь в оборонних боях взяли робітники міста й селяни навколишніх сіл.

Одночасно війська буржуазно-поміщицької Румунії в багатьох міс¬ цях форсували р. Прут і захопили ряд міст і сіл, у тому числі Леово, Кагул, Ганчешти, Карпінени, Вулканешти та багато інших, скрізь роз¬ правлялися з революціонерами. Наступові інтервентів сприяв контр¬ революційний генералітет 6-ї армії у Болграді, який наказав началь¬ никам багатьох гарнізонів Бессарабії не чинити опору румунським вій¬ ськам і навіть сприяти їм40. 8 січня під барабанний бій 250 румунських солдатів на чолі з румунськими і російськими офіцерами-білогвардій- цями вступили в м. Болград. Щойно утворений членами Румчероду ар¬ мійський військово-революційний штаб мобілізував солдатів і в ніч на 9 січня роззброїв інтервентів, арештував командуючого і начальника штабу 6-ї армії генералів Коцебу і Дядюшина. Командуючим цією армією був призначений член армійського комітету і Румчероду лівий есер Л. Г. Дегтярьов41.

Дізнавшись про інтервенцію королівської Румунії великими сила¬ ми, ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу на своєму засіданні 8 січня ухвалив негайно пові¬ домити про це у Петроград, прискорити відведення російських армій з території Румунії, організувати відсіч інтервентам у Бессарабії, діяти при цьому в тісному контакті з Комітетом Румунської соціал-демокра- тичної робітничої партії в Одесі 42. У радіограмі Раднаркому голова Румчероду В. Г. Юдовський повідомив про вторгнення інтервентів в межі Російської республіки та бої з ними радянських військ, про роз¬ зброєння на території Румунії з’єднань російських армій, яким переш¬ кодили відійти з фронту у Бессарабію. Всім арміям і корпусам Румун¬ ського фронту Румчерод наказав відходити з Румунії і оборонятися, не зупиняючись перед застосуванням збройної сили, виконувати тільки накази його фронтового відділу 43.

Румунській та іншим консульським місіям Антанти і США в Одесі Румчерод направив ноту, в якій кваліфікував напад румунських інтер¬ вентів як грубе порушення міжнародних прав і вимагав вжити заходів для негайного виведення іноземних військ. У ноті-відповіді консули Ве¬ ликобританії, Франції, Італії, Греції, Сербії та США заперечували факт агресії румунської вояччини, розцінювали його як «непорозумін-

88 Борьба за власть Советов в Молдавни. — С. 292.

88 Под знаменем Октября: Сб. документов. — М.; София, 1981. — С. 395—396; Дцков И. Г. Румчерод и борьба за установление Советской власти на Руммнском фронте. — Истор. записки. — М., 1956. — № 57. — С. 27.

Там же.— С. 27; Борьба за власть Советов в Молдавии. — С. 284.

81 Борьба за власть Советов в Молдавии. — С. 274 — 284. Згодом у 1918 р. Л. Г. Дегтярьов вступив у більшовицьку партію.

« ЦДАЖР УРСР, ф. 3156, ол. 1, спр. 104, арк. 12.

« Борьба за власть Советов в Молдавии. — С. 282 — 283, 286.

Укр. іст. журн., 1988, №11

76

Румчерод у боротьбі з контрреволюцією та інтервентами

ня» і вимагали звільнити румунських офіцерів і консула королівської Румунії, арештованих у Кишиневі фронтовим відділом Румчероду44.

ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу викрив перед трудящими масами змову внутрішньої контрреволюції з іноземними імперіалістами. 11 січня газета «Известия Одесского Совета рабочих депутатов» опублікувала матеріали Румче- роду з таким висновком: «Існує певний договір між Радою (Централь¬ ною радою. — Авт.), Румунією, Францією і директоратом «Сфатул Це¬ рій». 13 січня більшовицька газета «Голос пролетария» (орган губкому РСДРП(б)) опублікувала відозву Румчероду «До всіх революційно-со¬ ціалістичних організацій», у якій вказувалося: «Товариші! Пролетар¬ ська революція в небезпеці. Київська контрреволюційна Рада і Дон, румунська буржуазія, американські капіталісти і західноєвропейські імперіалісти уклали між собою угоду, щоб задушити Велику Пролетар¬ ську революцію». Наступного дня ця газета опублікувала доповідь фронтового відділу Румчероду, у якому підкреслювалося, що окупація Бессарабії румунською вояччиною «йде під впливом Франції і Англії».

13 січня 1918 р. після триденних боїв переважаючі сили румунської вояччини, білогвардійських офіцерів та українських буржуазних націо¬ налістів захопили Кишинів і розгорнули наступ вздовж залізниці Бен¬ дери — Тирасполь — Одеса. Добре поінформовані «Одесскне новости» повідомили: «Наступ організовано румунським, російським (білогвар¬ дійським) і українським командуванням за угодою з союзниками»45. Одночасно війська інтервентів, білогвардійців та українських буржуаз¬ них націоналістів захопили значну частину півдня Бессарабії і вели наступ на м. Аккерман (тепер Білгород-Дністровський). Під Бендера¬ ми і Аккерманом військові частини фронтового відділу Румчероду при підтримці місцевого населення вели тяжкі бої з переважаючими сила¬ ми ворога.

Раднарком РСФРР у своїй постанові від 13 січня 1918 р. засудив воєнні дії злочинної румунської олігархії проти Російської республіки, роззброєння нею революційних військ, розстріл революційних солдатів. Раднарком ухвалив розірвати дипломатичні відносини з буржуазно- поміщицькою Румунією, оголосив поза законом командуючого Румун¬ ським фронтом генерала Щербачова як ворога народу46. Того ж дня о шостій годині вечора в Одесі відбулося засідання революційного комітету. Склад його було поповнено представниками від Румчероду, заводських комітетів. Червоної гвардії, військових моряків. Ревком було перейменовано у «Тимчасовий робітничий і військово-революцій¬ ний комітет при Румчероді». (Згодом його головою обрано матроса А. Кривошеєва, секретарем — С. С. Сергєєва, заступника голови Цент¬ ральної ради фабзавкомів Одеси, більшовика, члена Румчероду. До президії ВРК увійшов і В. Г. Юдовський). Всього у комітеті на цей час налічувалося 50 членів 47. Президія Румчероду дала згоду розпочати збройне повстання 48. Через 3 — 4 години загони робітників, матросів та солдатів почали захоплювати найважливіші стратегічні пункти. Піс¬ ля триденних вуличних боїв, на світанку 17 січня 1918 р. війська Цен¬ тральної ради, юнкерів і ударний георгіївський батальйон було розгром¬ лено, роззброєно румунський авіапарк, заарештовано румунських офіце¬ рів, які підтримували зв’язок з інтервентами у Бессарабії. Перемогу бу¬ ло здобуто завдяки тому, що Одеська більшовицька організація за допо¬ могою профспілок і фабзавкомів зуміла мобілізувати на боротьбу за владу Рад основну масу робітників міста. В боях за перемогу Радян-

44 Одесскне новости.— 1918.— 9 янв.

45 Одесскне новости. — 1918. — 15 янв.

4,3 Борьба за власть Советов в Молдаван. — С. 313 — 318.

47 Маленький Одесский листок. — 1918. — 15 янв.

«Серебрякова 3. Л. Региональнме Советьі национальньїх районов. Март 1917 — март 1918.— М.. 1984,— С. 151.

Укр. іст. журн., 1988, М 11

77

П. І. Г арчев, А. Г. Кожекін

ської влади в Одесі активну участь взяли війська, викликані Румчеро- дом з фронту49, а також загін румунських інтернаціоналістів50.

20 січня 1918 р. інтервенти й білогвардійці підійшли до Аккермана, Бельц і Бендер, намагалися форсувати Дністер і розгорнути наступ на Одесу. Командуючий групою військ генерал Браштеану заявив: «Ми підтримуємо Київську Раду. Поразка її військ в Одесі, безумовно, ду¬ же неприємний факт, але наші війська вже спрямовані на Одесу. Бен¬ дери повинні сьогодні впасти, за ними — Тирасполь, а потім вже черга за Одесою. І ми її візьмемо»51.

На надзвичайному засіданні ЦВК Рад Румунського фронту. Чорно¬ морського флоту і Одеського військового округу того ж дня делегати селян Аккерманського повіту розповіли про насильства та грабежі, які чинять окупанти, про одчайдушний опір населення, просили зброї і керівників. Член Румчероду Клячко, який прибув з Бендер, доповів про героїчний захист міста революційними військами й населенням, за¬ хоплення його інтервентами, встановлення ними на окупованій території терористичного режиму, запровадження військово-польових судів52. 21 січня Пленум Румчероду ухвалив оголосити стан війни з буржуазно- поміщицькою Румунією, мобілізувати на боротьбу з інтервентами всі армійські добровольчі загони в Одесі, Тираспольському, Бендерському, Аккерманському, Одеському і Херсонському повітах, військову транс¬ портну флотилію в Одесі, послати допомогу радянським військам на Дунай, у Килію53. Найбільше формування Червоної Армії в регіоні було утворене у другій половині січня після боїв під Кишиневом і Бен¬ дерами з частин, що відступили на лівий берег Дністра в район Ти¬ располя. Його назвали Особливою армією Одеського військового окру¬ гу. Фронтовий відділ Румчероду став штабом цієї армії 54. На півночі Бессарабії, в районі станції Окниця оборону тримали революційні за¬ гони солдатів-добровольців, створені більшовиками 8-ї армії.

21 січня виконавче бюро Румчероду ухвалило ввести до складу ЦВК представника румунського ВРК з правом вирішального голосу, всіляко сприяти формуванню революційних батальйонів з вихідців з Румунії, виділити на цю справу 15 тис. крб. 55. Невдовзі з румунських робітників і матросів й були сформовані такі загони: в Одесі чисельні¬ стю до 1800, в Ізмаїлі — близько 500, у Килії — до 300 бійців 55 Матро¬ си одного з моніторів Румунської військової флотилії покидали за борт своїх офіцерів, підняли червоний прапор і перейшли на сторону радян¬ ських військ в Ізмаїлі 67.

22 січня в Одесу прибула частина членів Верховної автономної ко¬ легії Раднаркому у російсько-румунських справах, яку було створено за вказівкою В. І. Леніна. Тут вона була поповнена румунськими інтер¬ націоналістами та членами Румчероду. До складу колегії увійшли ви¬ датні діячі румунського робітничого руху А. Ніколау, М. Бужор, а та¬ кож балтійський матрос А. Г. Желєзняков, члени Румчероду В. Г. Юдовський, О. К. Воронський, Л. І. Рузер, П. І. Кондренко,

49 ЦДВ1А СРСР, ф. 2134, оп. 6, спр. 48, арк. 20; Одесские повести. — 1918. — 15 янв.

м А тіпіїгі сіезрге Магеїе ОсІотЬгіе. — Висиге$1і, 1957. — Р. 59; Конова- лов В. Подвиг «Алмаза».— Одесса, 1963.— С. 144; Гамрецкнй ІО. М., Тим- ч е н к о Ж. П., Щусь О. И. Указ. соч. — С. 326.

51 Конова лов В. Подвиг «Алмаза»,— С. 220.

52 Голос революции. — 1918. — 23 янв.; Под знаменем Октября. — Т. 1. — С. 398—

400.

м Гамреикий Ю. М., Тнмченко Ж. П., Щусь О. И. Указ. соч. — и ЦДАЖР УРСР, ф. 3156, оп. 1, спр. 10, арк. 16.

53 Там же, спр. 104, арк. 17; Гамрецкнй Ю. М., Тнмченко Ж. П., Щусь О. И. Указ. соч. — С. 326.

м Копи лов В. Р. Зарубежіше интернацноналнсти в Октябрьской революции, 1917—1918.— М,— 1 977.— С. 159.

57 Борьба за власть Советов в Молдавнн. — С. 308 — 309.

Укр. іст. журн., 1988, М II

78

Румчерод у боротьбі з контрреволюцією та інтервентами

Д. Гурьєв, М. М. Брашеван та інші. Очолив комісію болгарський інтер¬ націоналіст X. Г. Раковський м.

У лютому всі військові формування, які тримали фронт від Чор¬ ного моря до Дубоссар, були об’єднані в 3-тю революційну армію на чолі з лівим есером П. С. Лазарєвим 59 (перша і друга революційні армії в той час вели боротьбу з військами Центральної ради). У 3-тю революційну армію увійшла й Особлива армія під назвою Тирасполь¬ ського загону.

Зусилля Румчероду та Верховної колегії в останній декаді січня та на початку лютого 1918 р. були спрямовані на відбиття спроб інтер¬ вентів і білогвардійців форсувати Дністер, особливо біля м. Тирасполя, на утриманні Аккерманського повіту та міст, розташованих по Дунаю. Оборона була активною, на основних напрямках радянські війська зав¬ давали контрударів, міста Бендери, Аккерман та інші переходили з рук у руки. У боях за Бендери Румчерод залучив і революційні частини 8-ї армії — бронепоїзд, 657-й Прутський полк і 400 чол. кавалерії на чолі з більшовиком і. Н. Хохловим б0. Вони взяли участь у рішучому наступі загонів Особливої революційної армії на Бендери і визволенні міста від інтервентів 24 січня 1918 р. В цьому наступі пройшли бойове «хрещення» і щойно сформовані в Одесі загони румунських інтернаціо¬ налістів 6І.

На відміну від 4-ї, 6-ї та 9-ї армій Румунського фронту, 8-ма армія не була дезорганізована, менше постраждала від стихійної демобіліза¬ ції62. її ревком 3 лютого 1918 р. ухвалив перевести всю армію на становище добровільної соціалістичної гвардії, послати найбоєздатніші частини у розпорядження Верховної автономної колегії у російсько- румунських справах, підтримувати зв’язок з останньою. Загони солда- тів-добровольців 8-ї армії повели успішні бої з румунською вояччиною на півночі Бессарабії. У наказі по корпусам армійський військово-ре¬ волюційний комітет повідомляв: «Окниця зайнята червоногвардійськи- ми частинами. Без нашого тиску румуни відступили»63.

Члени Румчероду та Верховної колегії, зокрема А. Г. Желєзняков, залучили до боротьби з інтервентами Чорноморський Центрофлот і об¬ ласний Севастопольський ВРК. У Севастополі, Керчі, інших містах Криму, а також у Маріуполі були сформовані загони червоногвардійців і матросів чисельністю близько 3,5 тис. чол. і направлені у Вилково, де перебував штаб Дунайської військової флотилії на чолі з А. Г. Же- лєзняковим. Севастопольський ВРК послав у Вилково міноносці «Дерз¬ кий» і «Керчь», канонерські лодки64. Центральний комітет Чорномор¬ ського флоту передав Верховній колегії конфісковані в Одесі та Сева¬ стополі румунські військові й торгові кораблі, враховуючи бажання їх команд битися з румунською олігархією. Другий з’їзд Чорноморського флоту за участю румунських матросів після виступів членів колегії, зокрема румунського соціал-демократа М. Г. Бужора, схвалив цей за¬ хід як видатний акт братерства і солідарності соціалістів Румунії з ро-

58 Лени н В. И. Воєнная переписна. — М., 1987. — С. 36, 404.

59 В 1918 р. П. С. Лазарєв став більшовиком. В 1920 р. був закатований в застінках денікінської контррозвідки в Одесі (Мельник С. К. Борьба за вдасть Советов в Придунанском крає и воссоединенне с Украинской ССР, 1917 — 1940 гг. — Киев; Одесса, 1978. — С. 97).

60 ЦДВІА ОРОР, ф. 2134, оп. 6, спр. 48, арк. 20; Френкин М. С. Указ, соч.— С. 344.

61 Борьба за вдасть Советов в Молдавии. — С. 308.

82 У січні 4-та, 6-та і 9-та армії Румунського фронту фактично розпалися. ВРК 8-ї армії встановив зв’язок з Верховною колегією, послав до неї двох пред¬ ставників. У свою чергу члени колегії і Румчероду виїжджали у 8-му армію, ви¬ ступали на засіданнях ревному, координували її дії (Френкин М. С. Указ. соч. — С.’ЗЗб, 337, 345, 348).

83 ЦДВІА СРСР, ф. 2134, оп. 6, спр. 48, арк. 6; спр. 51, арк. 8—9.

84 ЦДАВМФ, ф. 182, оп. 1, спр. 1, арк. 77, 90, 92, 98, 112 — 114; Моряки в борьбе за вдасть Советов на Украине: Сб. документов. — Киев, 1963. — С. 89. 592 — 593.

Укр. іст. журн., 1988, № II 79

П. І. Г арчев, А. Г. Кожекін

сійською революцією, дав нові революційні назви кораблям «Импера- тор Траян», «Румьіния», «Дакия», «Принчипесса Мария»65. Газета «Ьиріа» писала з цього приводу: «Весь флот Румунії приєднується до революційної боротьби... За нашими матросами назавжди залишить¬ ся слава людей, які зробили перший крок до нового життя» б6.

Після розгрому буржуазно-націоналістичної Центральної ради у Києві В. І. Ленін дав розпорядження відправити звідти на Румунський фронт першу «північну» революційну армію під командуванням лівого есера М. А. Муравйова, зобов’язавши її діяти енергійно, у контакті з Верховною колегією. Оскільки М. А. Муравйов не зміг налагодити нормальних відносин з місцевими органами Радянської влади, 17 лю¬ того 1918 р. В. 1. Ленін телеграфував голові Румчероду В. Г. Юдов- ському про необхідність передати М. А. Муравйова з його армією у розпорядження Верховної автономної російсько-румунської колегії та висловив упевненість, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов’язок67. Загони першої революційної армії були зосереджені на північ від Кишинева, поблизу Рибниці. Румчерод на своїх засіданнях не раз розглядав питання про допомогу цій армії та взаємовідносини з її головнокомандуючим. М. А. Муравйову були під¬ порядковані всі загони третьої революційної армії у Подністров’ї. Румчерод та місцеві Ради і ревкоми виконували всі його вимоги про формування і відправку на фронт загонів Червоної Армії. 26 лютого ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу прийняв зачитану В. Г. Юдовським резолюцію про формування в українських селах кавалерійських загонів «Червоного козацтва» для захисту соціалістичної революції від румунських інтер¬ вентів, виділив необхідні кошти б8. Штаб «Червоного козацтва» роз¬ містився у приміщенні Румчероду на Миколаївському (тепер Примор¬ ському) бульварі, 9 69. У той же час Одеська більшовицька організація оголосила партійну мобілізацію в армію, почала формування комуні¬ стичного батальйону70.

23 лютого 1918 р. війска інтервентів великими силами розгорнули наступ на Рибницю і захопили плацдарм на лівому березі Дністра. 28 лютого радянські війська відповіли комбінованим ударом. Перша революційна армія після артилерійської підготовки рішучим ударом протягом чотирьох годин розгромила інтервентів біля Рибниці та виз¬ волила це місто, відігнавши ворога за Дністер на 15 км. Радянські бійці захопили 18 гармат, багато кулеметів і військового спорядження. У цьому бою особливо відзначився бронепоїзд під командуванням А. В. Полупанова. Одночасно третя революційна армія під командуван¬ ням П. С. Лазарєва й начальника штабу армії А. Ф. Каменського (член Румчероду) розгорнула наступ на дільниці Бендери — Кіцкани (60 км від Кишинева). У наступі взяв участь бронепоїзд, який артилерійським вогнем активно підтримав атаку радянських загонів. Окупанти змушені були в багатьох місцях відступити71.

Успішні бойові дії радянських військ примусили Антанту і США через своїх представників в Одесі запропонувати Румчероду і Верхов¬ ній колегії своє посередництво в укладенні миру з королівською Руму-

65 Моряки в борьбе за власть Советов на Укранне. — С. 93 — 95.

66 Там же. — С. 595.

67 Лени н В. И. Воєнная переписна. 1917 — 1922. — С. 36, 296. Під час заколоту лівих есерів в липні 1918 р. М. А. Муравйов зрадив Радянську владу: був убитий V збройній сутичці.

ЦДАЖР УРСР. ф. 3156, оп. 2, спр. 2, арк. 25—27.

69 Голос революции. — 1918. — 3 февр. Багато бійців цих загонів Червоного ко¬ зацтва згодом доблесно воювали на фронтах громадянської війни у кінному з’єд¬ нанні В. М. Примакова (Див.: Серебрякова 3. Л. Указ. соч. — С. 154).

70Раковский М. А. Первьіе шаги Одесского Совнаркома // Октябрь н гражданская война в СССР. — М., 1966. — С. 287.

71 Борьба трудящнхся Молдавии против интервентов... — С. 139 — 140.

Укр. іст. журн.. 1988, №11

80

Вплив Великого Жовтня на китайську революцію

нією. 5 березня у м. Ясси і 9 березня 1918 р. в Одесі було підписано угоду про очищення Бессарабії інтервентами протягом двох місяців. Англія, Франція та США нав’язали пункт про участь їх представників у спеціальних комісіях для розв’язування можливих непорозумінь між РСФРР і буржуазно-поміщицькою Румунією. Угоду підписали голова румунського уряду Авереску, з радянської сторони — голова Верховної автономної колегії у російсько-румунських справах X. Г. Раковський, голова Румчероду, член колегії В. Г. Юдовський, члени Румчероду і колегії М. М. Брашеван, О. К. Воронський та головнокомандуючий південними радянськими арміями М. А. Муравйов72.

Підписана в Яссах та Одесі угода засвідчила крах першої інтервен¬ ції в Країну Рад, яку організувала Антанта і С1ІІА у грудні 1917 — січні 1918 років. Героїчна боротьба революційних солдатів, матросів, робітників і селян проти інтервентів і внутрішньої контрреволюції на Румунському фронті, у Бессарабії і Подністров’ї зірвала агресивні плани міжнародного імперіалізму про відторгнення півдня Радянської Росії. Важлива роль в організації цієї боротьби належала ЦВК Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу, який керувався у своїх діях вказівками Радиаркому РСФРР, В. 1. Леніна.

72 Там же. — С. 143 — 144; Ротштейн Зндрю. Указ. соч. — С. 79.

ВПЛИВ ВЕЛИКОГО ЖОВТНЯ НА КИТАЙСЬКУ ПОЧАТКОВУ РЕВОЛЮЦІЮ ВАН ЮНСЯН (КНР)

Великий Жовтень мав значний вплив на китайський початковий комуністичний рух. По-перше, він був ідеологічним, сприяв ідейному розвиткові китайського народу, особливо переходу революційних інтелі¬ гентів з позицій радикальних демократів до марксизму-ленінізму. Зав¬ дяки цьому вони стали першими комуністами в країні. По-друге, цей вплив був організаційним і практичним, оскільки прискорив процес створення Комуністичної партії та єдиного революційного фронту. А це були події першорядного, поворотного значення в найновішій історії Китаю.

Автор повідомлення прагне розглянути такі питання: вплив Вели¬ кої Жовтневої соціалістичної революції на китайську революцію та його наслідки в Китаї.

10 листопада газета «Шеньбао» («Шанхайська газета»), що вида¬ валася в Шанхаї, вмістила на своїх сторінках повідомлення про те. що «в Петрограді революційні солдати й трудящі скинули Тимчасовий уряд» *. Водночас «Міньго Жибао», що видавалася прибічниками Сунь Ятсена, надрукувала інформацію про повалення Тимчасового уряду Керенського й перехід влади до рук більшовицької партії, керованої В. І. Леніним 2. Наступного дня аналогічні матеріали про збройне по¬ встання в Петрограді були опубліковані в багатьох газетах країни. 11 листопада «Шеньбао» писала: «Ради солдатських і робітничих депу¬ татів нині планують: 1) негайно добитися демократичного миру; 2) по¬ ділити між селянами поміщицькі землі; 3) передати всю виконавчу владу в країні Радам робітничих і солдатських депутатів» 3. Трохи піз-

1 Шзньбао,— 1917. — 10 нояб.

3 Лиши Яньцзю (Пекин).— 1954.— >4 4.— С. 52.

3 Шзньбао — 1917. — 11 нояб.

6. Укр. іст. журн., 1988. Лв //

Вам Юнсян

ніше журнал «Дун фан» повідомив про те, що новий уряд Росії «вста¬ новлює контроль над промисловими підприємствами і запроваджує 8-годинний робочий день»4. На початку 1918 р. газета «Шеньбао» зно¬ ву вмістила на своїх шпальтах повідомлення про те, що Радянська вла¬ да вирішила відмовитися від нерівноправних договорів, які були підпи¬ сані колишнім царським урядом5.

Китайські робітники й студенти мали інформацію про становище Радянської Росії. Вони підтримували Жовтневу революцію, хоча це їм зробити було непросто. Японські імперіалісти, які диктували Пекіну свою волю, здійснили ряд заходів для того, щоб втягнути Китай до антирадянської коаліції. Навесні 1918 р. пекінський уряд уклав з ними кілька воєнних угод про спільну боротьбу проти Радянської Росії на Далекому Сході. 24 серпня 1918 р. було оголошено про відправку ки¬ тайських військ до Сибіру.

Передова громадськість країни гнівно протестувала проти анти¬ національних дій уряду. В розпалі японо-китайських переговорів ки¬ тайські студенти, що навчалися в Токіо, на знак протесту почали зали¬ шати Японію. Серед них були Чжоу Еньлай та Пен Пе*. 21 травня вони взяли участь у маніфестації, яку перед резиденцією президента прове¬ ли студенти пекінських вузів. Маніфестанти затаврували й відкинули брехливі твердження реакціонерів, буцімто введення японських військ у Сибір було викликане «загрозою більшовизму, яка нависла над Азі¬ єю». У Шанхаї виникло товариство врятування батьківщини, а в Пе¬ кіні та в усіх провінціях — його відділення, які розгорнули пропаган¬ дистську роботу, спрямовану проти підписання таємних угод з Японією.

У липні 1918 р. Радянський уряд заявив про відмову від усіх до¬ говорів, угод та позик, які царизм свого часу нав’язав Китаю6. Ця зая¬ ва викликала у простих людей найщиріші почуття прихильності та друж¬ би. У важкий для Країни Рад час китайські робітники, які ще до ре¬ волюції приїхали в Росію на роботу, піднялися на захист завоювань Жовтня. Майже 40 тис. чол. боролися за встановлення й зміцнення Ра¬ дянської влади на території Росії, героїчно билися проти білогвардійців та інтервентів на всіх фронтах громадянської війни7. Крім цього, під час першої світової війни з Китаю до Росії була відправлена на ти¬ лові роботи значна кількість робітників.

Після Жовтневої революції вони об’єдналися у спілку, до складу якої входили 40 — 60 тис. чол. У квітні 1919 р. у Петрограді відбулася нарада китайських робітників, які вирішили, що їхня організація мати¬ ме революційну спрямованість. Вони звернулися до китайського народу із закликом продовжувати боротьбу проти пекінського уряду. «Китай¬ ські робітники в Росії, так вирішила їхня доля, опинилися в середови¬ щі авангарду світової революції, — говорилося у відозві, — вони повин¬ ні пам’ятати, що доля революції Китаю тісно пов’язана з долею росій¬ ської робітничої революції. Тільки в тісному єднанні з російським ро¬ бітничим класом можлива перемога революції в пригнобленому Китаї» 8.

В Китаї уважно стежили за розвитком подій в Росії, діяльністю Радянського уряду. Найкращі представники китайського народу поча¬ ли розуміти, що Жовтнева революція докорінним чином відрізняється від класичної буржуазної «французького типу», яка до 1917 р. була ідеалом для багатьох китайських революціонерів.

Жовтень та ідеї марксизму-ленінізму мали глибинний вплив на ки¬ тайську революцію тому, що в країні вже існували об’єктивні передумо-

4 Влияние Октябрьской революції!) на китайскую революцию. — Пекіні. 1957. — С. 42.

8 Шзньбао. — 1918. — 25 февр.

* Пен Пе — один із засновників і керівників КПК.

6 Известия ВЦИК. — 1918. — 5 июля.

7 Шзньбао. — 1919. — 22 мая.

8 Капица М. С. Советско-китайские отношения. — М., 1958. — С. 21.

82 Укр. іст. журн., 1988, №11

Вплив Великого Жовтня на китайську революцію

ви для неї. Це насамперед гострі соціально-економічні й класові супе¬ речності — між імперіалізмом та інтересами самостійного розвитку Ки¬ таю, між трудящими та експлуататорами. Класова боротьба загострю¬ валася, і виникла революційна ситуація. В той час у країні налічувало¬ ся 3 млн. робітників.

Шляхом підписання нерівноправних договорів імперіалісти зміцни¬ ли привілейоване становище зарубіжних комерсантів, добилися встанов¬ лення надзвичайно низьких мит на товари, які ввозилися, права засно¬ вувати в Китаї банки й торговельні фірми тощо.

Використовуючи ці політичні й економічні привілеї, іноземці захо¬ пили великий китайський ринок і почали контролювати зовнішню та внутрішню торгівлю країни. Китай втратив політичну незалежність. Значною мірою він потрапив під владу іноземного капіталу. Наприклад, 93% усіх залізничних шляхів належали останньому або перебували під його контролем. Імперіалісти були зацікавлені у збереженні та викори¬ станні феодальних форм гноблення. Китайський пролетаріат потрапив під подвійне ярмо: капіталістична експлуатація узгоджувалася з фео¬ дальними методами пригнічування. Робочий день тривав 12 — 14 годин, а заробітна плата була у 7 — 10 разів меншою, ніж у французьких, та 15—25 — американських робітників. Протягом 1914 — 1919 р. внаслідок нещасних випадків на виробництві постраждали понад 24 тис. чол., 1396 з них загинули 9.

Трудящі починали розуміти, хто їхній справжній ворог. В і 916 р. у містах країни відбулося 17 страйків. Поступово від економічних ме¬ тодів боротьби вони переходили до політичних виступів. Наприклад, у листопаді 1916 р. у місті Тяньцзіні вибухнув страйк. Майже дві тися¬ чі робітників, які працювали на французьких підприємствах, протесту¬ вали проти спроб капіталістів збільшити територію концесії шляхом захоплення району Лаосікай. Цей страйк тривав понад п’яти місяців. Трудівники відсвяткували перемогу, примусивши імперіалістів відмови¬ тися від їх планів ,0. Загалом у 1917 р. відбувся 21 такий виступ тру¬ дящих, а в 1918 р. — уже ЗО11. Робітничий клас почав здійснювати пе¬ рехід від стихійності до свідомої боротьби за свої права. Можна з пев¬ ністю сказати, що в той період Китай уже був напередодні сильної ре¬ волюційної бурі, і вона здавалася неминучою. В таких умовах перемо¬ га Жовтневої революції в Росії для китайського народу стала показо¬ вим прикладом, надією.

Першою в Китаї історичну роль Жовтня усвідомила передова ча¬ стина інтелігенції, яка шукала шляхи перетворення суспільного ладу у своїй країні. Спочатку її представники перебували на позиціях ради¬ кальної демократії, для якої ідеалом державного устрою були країни Заходу та Японія. Вони мріяли про буржуазну демократичну республі¬ ку і для Китаю. Однак революційні події в Росії відкрили їм інші шляхи суспільного розвитку, мали значний вплив на радикальних демократів, які поступово почали переходити на позиції марксизму, ставали його прибічниками і пропагандистами. Першим ідеологом марксизму в Ки¬ таї став Лі Дачжао, а його прихильниками — Чжоу Еньлай, Чюй Чю- бо, Мао Цзедун, Лю Шаоці та інші.

Коли Лі Дачжао * навчався в Японії, він систематично вивчав тео¬ рію марксизму. У червні 1918 р. Лі Дачжао надрукував статтю «По¬ рівняння французької революції з російською», де вперше в китайській науковій літературі висунув питання про принципову відмінність бур¬ жуазної революції від соціалістичної. У листопаді того ж року він опуб-

и В ьі Хуииун, Гуо Бинвьі, Динь Пушен. История Кнтая в новейшеа время.— Харбин, 1984.— Ч. 1,— С. 15.

10 Там же.— С. 19.

11 Двнжение 4 мая в Шанхае: Документи н матернали. — Шанхай, 1964 — С 39

* Лі Дачжао — професор Пекінського університету, один із засновників і ке¬ рівників КПК.

Укр. іст. журн., 1988 . МІ1 0*

83

Ван Юнсян

лікував ще два матеріали — «Перемога більшовизму» та «Перемога мас» 12, в яких пояснив читачеві, що найголовнішим наслідком подій 1917 р. було не торжество буржуазної «справедливості», а «торжество російського пролетаріату, який переміг під прапором соціалізму, під ке¬ рівництвом більшовицької партії, і перемога соціалізму, перемога біль¬ шовизму... — перемога світового робітничого класу» ,3. Він писав: «Жовтнева революція в XX столітті є першим звуком світової револю¬ ції» и.

Наприкінці 1918 р. з’явилася його стаття, в якій розповідалося про умови праці робітників, їхні виступи. Автор закликав пролетаріат ство¬ рювати організації, об’єднуватися для спільної боротьби проти своїх гнобителів. У статті «Молодь і село» (1919 р., лютий) оцінювалося важ¬ ливе для китайської революції питання про визволення селянства від гніту поміщиків. Лі Дачжао закликав народ до активних виступів. «Справжнє визволення не означає, що про нього треба прохати інших... Тільки спираючись на власні сили, можна знищити пануючі класи» І5, — писав він. Разом з відомим радикальним демократом Чень Дусю:: Лі Дачжао заснував журнал «Сіньціннянь» («Нова молодь») та «Мейч- жоу пінлунь» («Щотижнева рецензія»). У надрукованій в журналі «Но¬ ва молодь» статті «Мій погляд на марксизм» 16 Лі Дачжао виклав ос¬ новні положення марксизму.

Протягом нетривалого часу в цих виданнях було опубліковано понад 100 матеріалів про Жовтневу революцію, марксизм, ленінізм |7, декрети Радянської влади про землю, націоналізацію банків, а також основні пункти першої Конституції РСФРР. Згодом новий щомісячний журнал «Гунчаньдан» («Компартія») вмістив на своїх сторінках ряд праць В. І. Леніна, зокрема «Держава і революція», «Економіка і по¬ літика в епоху диктатури пролетаріату» та інші. Все це дало можли¬ вість Мао Цзедуну пізніше зробити висновок про те, що «Жовтнева революція донесла до нас марксизм-ленінізм» |8.

Під час Великої Жовтневої соціалістичної революції Чюй Чюбо *\ Мао Цзедун ***, Чжоу Еньлай ****, Лю Шаоці ***** були молодими революціонерами, радикальними демократами. Вони на собі відчули вплив Жовтневої революції. Наприклад, Чжоу Еньлай у той час навчався в Японії. З публікацій місцевої преси він довідався про перемогу Ве¬ ликого Жовтня та обстановку, яка склалася в Радянській Росії, і зро¬ зумів, що марксизм-ленінізм відкриває перед людством світлі перспек¬ тиви. Невдовзі він повертається додому, бере участь у русі 4 Травня |9. В Тяньцзіні студенти під його керівництвом почали випускати револю¬ ційну газету «Тяньцзінь Сюєшен Ляньхе-Хуейбао» (газета «Тяньцзін¬ ської студентської спілки»). В ній він опублікував чимало матеріалів, в яких закликав народ «скинути контрреволюційний пекінський уряд мілітаристів та імперіалістів, на яких спирається пекінський уряд»20. В 1919 р. у Тяньцзіні за його активною участю було створене «Цзюєу

12 Синьциннянь (Пекин). — 1918. — № 5. — Т. 5.

13 Там же. — С. 444.

Там же. — С. 438, 448.

15 Мзйчжоу Пинлунь (Пекин). — 1919. — № ЗО. — 13 июля. — С. 3.

* Чень Дусю — професор Пекінського університету, один із засновників КПК. :6 Синьциннянь (ГІекин). — 1919. — № 5. — Т. VI.

7 Движение 4 мая в Шанхае. — С. 451.

18 Мао Цзедун. О диктатуре народной демократии. — М., 1949,— С. 5.

- Чюй Чюбо — в 1927 — 1931 рр. був Генеральним секретарем ЦК КПК.

*** Мао Цзедун — в 1921 — 1945 рр. був керівником ЦК КПК. З 1945 по 1976 рр. — Голова ЦК КПК-

**** Чжоу Еньлай — з 1927 р. був членом політбюро ЦК КПК. Після утворення КНР став прем’єр-міністром державної Ради КНР.

***** Лю Шаоці — один з керівників КПК- До 1969 р. був Головою КНР. .

19 Ван Юнсян. Юность Чжоу Зньлая. — Тяньцзинь, 1980. — С. 64 — 67.

£° Там же.— С. 80—81.

84

Укр. іст. журн., 1988, №11

Вплив Великого Жовтня на китайську революцію

Ше» («Товариство пробудження»), його члени згодом стали діячами Комуністичної партії Китаю21.

Мао Цзедун в той час працював бібліотекарем у Пекінському уні¬ верситеті. Він читав марксистсько-ленінську літературу, зокрема «Ма¬ ніфест Комуністичної партії», «Розвиток соціалізму від утопії до нау¬ ки» та інші, які були перекладені з іноземних мов. У місті Чанше за його ініціативою та під керівництвом почала виходити газета «Сянцян Пінлунь» («Сянцянський огляд»). У надрукованій в ній статті «Велике об’єднання народних мас» він закликав народ об’єднати зусилля для революційного перетворення китайського суспільства за прикладом Ра¬ дянської Росії22. Мао Цзедун писав, що оскільки перемогу Жовтневої революції було здобуто завдяки великій єдності трудящих, то й рух 4 Травня взяв гору внаслідок згуртування народу. Скинути мілітари¬ стів, бюрократів та інші контрреволюційні сили можна буде лише після того, як пригноблені маси об’єднаються і до них приєднаються пере¬ дові представники інтелігенції 23.

У 1920 р. у Чанше з ініціативи Мао Цзедуна засноване книжкове агентство «Веньхуа Шуше» («Книжковий магазин товариства культу¬ ри»), яке займалося розповсюдженням марксистської літератури. Він його очолив. Згодом було створене товариство вивчення Росії для оз¬ найомлення з досвідом Жовтневої революції.

Китайський революціонер Чюй Чюбо почав пропагувати ідеї соціа¬ лізму за допомогою створеного ним у листопаді 1919 р. щорічника «Сінь Шехуй» («Нове товариство»). Ця людина переборола чимало пе¬ решкод, поки 25 січня 1921 р. першою доїхала з Китаю до Москви. Він писав: «Швидше! Швидше! Швидше до мети! Трапилася нагода ви¬ вчити радянський лад» 24. Чюй Чюбо надсилав додому численні репор¬ тажі, в яких розповідав про становище Радянської Росії. За його сло¬ вами, «Росія — перша в світі країна, яка здійснила соціальну револю¬ цію. Вона є центром світової революції...»25. В написаних ним пізніше книжках «Мандрівка по новій Росії» та «Про мислення у Червоній сто¬ лиці» він високо оцінив Жовтневу революцію. Ці два видання, як й ін¬ ші його праці, відіграли помітну роль у поширенні ідей Великого Жовт¬ ня в Китаї. Чюй Чюбо став комуністом. У Москві він зустрівся з В. І. Леніним 2®.

Свого часу до Москви на навчання приїздив і Лю Шаоці, тоді ще молода людина. Всі ці революціонери чимало зробили для розвитку китайської революції, піднесення революційної свідомості робітників і селян.

Під безпосереднім впливом Великого Жовтня в Китаї розгорнувся рух 4 Травня 1919 р. Він виник унаслідок загострення класової бороть¬ би всередині країни. Цей рух мав головну мету — повалення пануван¬ ня іноземних імперіалістів та китайського феодалізму. В ході його ро¬ бітничий клас Китаю перетворився на самостійну політичну силу.

У січні 1919 р. у Парижі відкрилася мирна конференція, яку скли¬ кали держави — переможниці у першій світовій війні. Китам, який воював на боці Антанти, був також запрошений для участі в ній. Але ЗО квіт¬ ня США, Англія та Франція вирішили передати Японії провінцію Шань- дун. Єдине, що було обіцяне Китаю, — це зобов’язання Німеччини по¬ вернути землі, захоплені нею під час придушення повстання китайських селян у 1900 р. Японію ж імперіалісти намагалися використати як

. гі Там же.— С. 100—101.

22 Материальї по истории китайской печаті! в новейшнй период — Шанхай. 1964. — Т. 1.— С. 35.

23 Краткий курс истории Коммунистической партин Китая,— Пекин, 1958. — С. 8.

24 Ч ю й Чюбо. Изб. литературньїе произвед. — Пекин, 1953. — Т. І. — С. 52.

25 П ьі н М и н. Краткая история дружби народов Китая и Советского Союза. — Пекин, 1957. — С. 28.

28 Чюй Чюбо. Указ. соч. — Т. І. — С. 129.

85

Укр. іст. журн., 1938, № 11

Ван Юнсян

ударну силу проти Радянської Росії на Далекому Сході. Це викликало велике обурення трудящих Китаю.

4 травня 1919 р. в Пекіні студенти організували мітинг та багато¬ тисячну демонстрацію під лозунгами «У зовнішній політиці — боротьба за національний суверенітет, у внутрішній — покарання національних зрадників!», «Не підписувати мирного договору!» Цей рух швидко роз¬ горнувся в країні. Але до 5 червня в ньому головним чином брала участь лише патріотично настроєна інтелігенція. Згодом посилення боротьби робітників, які виступали з антиімперіалістичними й антифео¬ дальними лозунгами, стало найбільш примітним явищем. 6 червня в Шанхаї майже 100 тис. чол. припинили роботу й вийшли на демон¬ страцію. Серед них були текстильники, друкарі, працівники міського транспорту та залізниці27.

У Тяньцзіні — одному з великих міст країни — трудящі готували¬ ся провести загальний страйк. Місцевій спілці купців навіть довелося надіслати пекінському урядові термінову телеграму з проханням до¬ помогти їм: «Серед кількох сотень тисяч трудящих Тяньцзіня вже за¬ раз з’явилися ознаки занепокоєння. Якщо своєчасно не здійснити за¬ ходів, то відбудуться страйки й утвориться ще більш загрозлива об¬ становка» 28. Навіть у Парижі 28 червня — в день, коли китайська де¬ легація повинна була підписати Версальський договір, студенти й ро¬ бітники з Китаю, які проживали з цьому місті, оточили будинок, де зупинилася делегація, й не дали їй можливість вийти з нього. Китай відмовився підписати договір.

Можна сказати, що участь трудящих, особливо робітників, і виріши¬ ла долю руху 4 Травня. У ході його виступи пролетаріату запалювали революційних інтелігентів, котрі усвідомили, яку грізну силу являють собою робітничий клас та селянство. Вони прагнули до союзу з ними, відвідували заводи, села, займалися питаннями політичного й еконо¬ мічного становища трудящих, вели серед них пропагандистську роботу.

У 1920 р. народні маси країни вперше відсвяткували 1 Травня. У Шанхаї для підготовки до свята був створений спеціальний комітет, який відправив телеграми в усі великі міста Китаю. У Пекіні робітники й студенти організували й провели спільні ювілейні збори, на яких ви¬ ступив Лі Дачжао 29. У листівці, опублікованій з нагоди цієї дати, го¬ ворилося: «Росія — той маяк та світило, за яким треба йти»30. У спе¬ ціальному випуску журналу «Сінціннянь» було надруковано статтю про трудове законодавство Радянської Росії. Вона завершувалася закли¬ ком: «Прокиньтеся! Повставайте!.. Змучені працею робітники! Сьогодні день вашого пробудження!»31.

У третю річницю Жовтневої революції — 7 листопада 1920 р. — шанхайські інтелігенти випустили перший номер щомісячного теоре¬ тичного журналу «Гунчаньдан» («Компартія»). В ньому зазначалося: «Ми повинні об’єднати всіх трудящих, повалити революційним шляхом свою та іноземну буржуазію і встановити такий спосіб виробництва, який здійснюється в Росії Комуністичною партією»32.

У той час у Китаї налічувалося понад 400 прогресивних органів преси, на сторінках яких широко пропагувалися демократичні визволь¬ ні ідеї33. Для ознайомлення робітників з марксизмом комуністи-інтелі- генти заснували спеціальні газети «Голос праці», «Трудящі» та інші. Чимало було зроблено й для консолідації сил робітничого класу. У 1920 р. у Шанхаї було створено спілку механіків та друкарів, а в

37 X у н Хуаньчунь. Революционнос двнжение в Китае в период «4 мая».— Пекнн. 1956 — С. 105.

5а Тяньдзинь Дагунбао (Тяньцзшіь). — 1919. — 11 июня.

73 Там же.— 1920. — 2 мая.

30 Бюллетень Дальневосточного секретариата Коминтерна. — 1921.— М 2.— С. 20.

31 Синьциннянь. — 1920. — № 6. — Т. VI. — С. 13.

32 Компартня (Шанхай). — 1920,— № 1. — 7 нояб. — С. І.

33 Двнжение 4 мая в Шанхае. — С. 478.

86 , Укр. іст. журн.. 1988, А® II

Вплив Великого Жовтня на китайську революцію

Чансіньдяні (околиця Пекіна) 1 травня 1921 р. — залізничників. У про¬ вінції Хунань організовувалися вечірні школи для робітників, а згодом з’явилася і профспілка.

У Парижі на початку 1921 р. інтелігенти-емігранти, очолювані Чжоу Еньлаєм, заснували 'товариство по вивченню комунізму серед ро¬ бітників, що жили у Франції. Вони говорили про необхідність створен¬ ня єдиної робітничої спілки у цій країні. Вона виникла пізніше34. У червні 1921 р. був організований китайський робітничий секретаріат. Завдання його діяльності полягало в тому, щоб «розвивати робітничі організації, пропагувати серед трудящих ідею і необхідність об’єднан¬ ня, сприяти зростанню класової свідомості робітників, установити міц¬ ний союз китайських пролетарів з іноземними»35. В 1920 — 1921 рр. ро¬ бітничий рух у Китаї активізувався. У 1920 р. відбулося майже 50 ве¬ ликих страйків, у 1921 р. — 46. У 22 з них узяли участь більш як 100 тис. пролетарів 36.

Практика китайської революції свідчила про життєву силу ідей марксизму. На це вказувало й збільшення масштабів робітничого руху в країні, кількості прибічників вчення засновників наукового комуніз¬ му. Протягом травня 1920 р. — червня 1921 р. комуністичні гуртки бу¬ ли організовані в Шанхаї, Пекіні, Ухані, Чанші, Гуанчжоу, Цзінані, а також у Парижі й Токіо. У червні 1921 р. у Шанхаї відбувся перший з’їзд, на якому було створено КПК-

Жовтнева революція і рух 4 Травня сприяли розвиткові відносин між Радянською Росією та Китаєм. В. І. Ленін та створений за його ініціативою Комінтерн приділяли значну увагу китайським революціо¬ нерам. До Китаю для консультацій з керівниками руху 4 Травня були відправлені досвідчені працівники. На початку 1920 р. делегат Комін¬ терну Войтинський приїхав до Пекіна. Він зустрівся з Лі Дачжао та Чень Дусю. Вони обмінялися думками з приводу створення КПК. Вой¬ тинський був ініціатором заснування у Шанхаї школи російської мо¬ ви37, яка готувала й виховувала кадри працівників. Потім вони продов¬ жували навчання у Москві. Наприклад, у ній навчався Лю Шаоці. Посланцем Комінтерну в Китаї був Маринг *. Він подав значну допо¬ могу місцевим товаришам у питанні створення КПК, брав участь у ро¬ боті її І з’їзду38.

Під впливом В. І. Леніна та Комуністичного Інтернаціоналу II з’їзд КПК висунув лозунг: проти імперіалізму, феодалізму, за національно- демократичну революцію. Рішення І з’їзду представників комуністич¬ них партій та національно-революційних організацій країн Далекого Сходу, який відбувся у січні 1922 р., мали значний резонанс серед де¬ легатів II з’їзду КПК. Компартію Китаю на ньому представляли Чюй Чюбо, Чжан Тайлей, Чжан Готао та інші. Вони розмовляли з В. І. Ле¬ ніним, який цікавився завданнями китайської буржуазно-демократич¬ ної революції39. Особливе значення для КПК мали тези з національ¬ ного й колоніального питань, які II конгрес Комінтерну затвердив за доповіддю Володимира Ілліча. Вони допомогли їм правильно оцінити й проаналізувати обстановку, яка склалася в країні. II з’їзд КПК прийняв постанову про вступ Компартії Китаю до Комінтерну.

На початку 1924 р. був офіційно створений єдиний національний фронт, в якому взяли участь робітники, селяни та дрібна буржуазія.

34 Ван Юнсян. Организация Коммунистической партии Кнтая в Европе. — Пекин, 1985.— С. 186—187.

35 Еженедельник труда. — С. 62.

33 Движение 4 ччая в Шанхае. — С. 498.

зг Щ а н Чин. Очерк об отношении Коминтерна к Китайской революции. — Гуандун, 1983. — С. 19.

* Він був секретарем комісії з питань націй та колоній при Комінтерні.

38 Там же. — С. 22.

39 В а н Ш и и др. Краткая нстория Коммунистической партин Китая.— Пекин, 1958.— С. 35.

Укр. Іст. журн., 1988, № II

87

Л. В. Родіна

Отже, Велика Жовтнева соціалістична революція розбудила ки¬ тайський народ, особливо передову революційну інтелігенцію, допомог¬ ла засвоїти нову теорію — марксизм-ленінізм. Під впливом Жовтня в Китаї у 1919 р. розгорнувся рух 4 Травня, який народився як «від¬ повідь на заклик світової революції, заклик російської революції, за¬ клик Леніна». Завдяки йому робітничий клас виступив на сцені історії як самостійна політична сила. Було створено Комуністичну партію Китаю. Комуністи проаналізували й дали належну оцінку важливим соціально-політичним проблемам розвитку країни. Під впливом і за допомогою В. І. Леніна та Комінтерну вони висунули основне завдання китайської революції, організували єдиний, широкий революційний фронт. Після цього почався її новий етап. Розвиток китайської почат¬ кової революції довів, що шлях Великого Жовтня — єдино можливий шлях історичного просування.

К. ЦЕТКІН

ПРО ВЕЛИКУ ЖОВТНЕВУ СОЦІАЛІСТИЧНУ РЕВОЛЮЦІЮ Л. В. РОДІНА (Ворошиловград)

У зверненні цк КПРС «До радянського народу» з нагоди 70-річ- чя Великої Жовтневої соціалістичної революції зазначається: «Наш народ не забуде зарубіжних борців-інтернаціоналістів, які кинули клич «Руки геть від Радянської Росії!», які стали ... на захист завоювань Жовтня» '. До них належить і Клара Цеткін — полум’яний захисник Жовтневої революції і Радянської влади. Зброєю німецької револю¬ ціонерки були її гострі статті у зарубіжній та радянській пресі, її схви¬ льовані виступи на зборах та мітингах на захист Країни Рад, її не¬ втомна діяльність на підтримку більшовиків.

Цей аспект діяльності визначної марксистки привертав значну увагу її соратників і знайшов відображення в їх спогадах 2, а також у біографіях, написаних 3. С. Боярською, І. Р. Гуро3 та ін. Цікавий ма¬ теріал містять стаття Л. Г. Бабиченко і Т. М. Петрової «Клара Цет¬ кін — полум’яна революціонерка та інтернаціоналістка, вірний друг Країни Рад» (Нов. и новейш. история, 1981, № 5 — 6) та книги Я. С. Драбкіна «Четверо стійких» (М., 1985.— 368 с.) і Ю. М. Чернецовсько- го «Революційні марксисти проти центризму» (М., 1983.— 248 с.). В цих працях використані нові джерела та документи. В загальних ри¬ сах ставлення К. Цеткін до перемоги Жовтневої революції розгляда¬ ється у IV томі фундаментальної праці «Міжнародний робітничий рух: Питання історії і теорії» (М., 1980. — 734 с.) та ряді інших праць. Єди¬ ним спеціальним дослідженням, яке присвячене проблемі, що нас ці¬ кавить, є стаття Р. Я- Цирульника «Публіцистична діяльність Клари Цеткін на захист Радянської Росії у 1917 — 1918 рр.» (Вопр. истории, 1957, № 5).

‘До радянського народу:" Звернення Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу // Рад. Україна. — 1987.— 14 берез.

2 Крупская Н. К. Клара Цеткин.— М., 1933.-24 _с.; Революционерка-ин- тернационалистка // Правда. — 1932. — 5 июля; Коллонтай А. М. Из моей жизии и работм.— М.,‘ 1974. — . 410 -с.; Ударница пролетарской революции // Правда — 1933.— 23 июня; К р ж и ж а н о в с к и й Г. Памяти Клари Цеткин // Правда.— 1933.—

3 Боярская 3. С. Клара Цеткин. — М., 1959. — 113 с.; Гуро И. Р. Всем сердцем с вами: Клара Цеткин,— М., 1979.— 174 с.; Ольховая аллея: Повесть о Кла- ре Цеткин. — М., 1973. — 414 с.

Укр. іст. ясурн.. 1988, № 11

К. Цеткін про Жовтневу соціалістичну революцію

Багато уваги ставленню К. Цеткін до Великого Жовтня приділя¬ ють історики та публіцисти з НДР. Це, насамперед, професор Лейпціг- ського педінституту ім. К. Цеткін Ф. Штауде, перу якого належить кілька праць 4. Цікаві дані містяться у його статті «Зв’язки К- Цеткін з російським революційним робітничим рухом» 5. Ряд важливих статей на цю тему написано іншими дослідниками з НДР6. Певну увагу пи¬ танням ставлення К- Цеткін до проблем соціалістичної революції, подій, пов’язаних з нею, приділяє А. Райсберг у книзі «Ленін і німець¬ кий робітничий рух» (перекл. з нім., М., 1974. — 400 с.).

Біографії визначної революціонерки, створені німецькими азто- рами, також не обходять це питання. Відома праця В. Піка «Клара Цеткін: Життя і боротьба» не раз видавалася і в НДР, і у нас (напри¬ клад, М., 1957.— 36 с.). Найбільш детально розглядаються зв’язки К- Цеткін з революційною Росією у найбільшій її біографії, написа¬ ній колишнім її секретарем Л. Дорнеманн «Засідання рейхстагу ого¬ лошую відкритим: Життя і діяльність Клари Цеткін» (перекл. з нім., М., 1980.— 518 с.). Заслуговує на увагу і одна з останніх публі¬ кацій про полум’яну революціонерку, що належить перу Д. Гетце7.

У всій згаданій тут літературі наводяться ті або інші дані, що тор¬ каються оцінок Кларою Цеткін Жовтневої революції, проте праці, яка б висвітлювала проблему в цілому, поки що нема. Автор робить спро¬ бу хоча б деякою мірою заповнити цю прогалину.

Жовтень став подією, яка остаточно і безповоротно поставила Клару Цеткін в ряди послідовників та соратників В. І. Леніна.

Вже 16 листопада 1917 р. у «Жіночому додатку» до «Ляйпцігер фолькецайтунг» з’явилася перша її праця про Жовтень — «Справа миру російської революції». У ній К- Цеткін оцінювала Велику Жовт¬ неву соціалістичну революцію як подію «величезної важливості та все¬ світньо-історичного значення» 8, писала про рушійні сили повстання робітників і селян, які при підтримці солдатів і матросів й під керівни¬ цтвом більшовиків скинули уряд «диктатора Корейського» і передали владу з’їзду Рад. Вона вважала, що Жовтнева революція — це тріумф твердої, послідовної політики більшовиків 9 10.

Опортуністи відразу ополчилися проти Жовтня. Так, К. Каутський вже у першій своїй статті про революцію стверджував, що Росія не дозріла для запровадження соціалістичного виробництва. У зв’язку з цим він зазначав, що у відсталій, аграрній країні, де індустріальні центри віддалені від іншої території, виникне хаос, і це прокладе шлях контрреволюції ’°. . .

Ф. Мерінг, Р. Люксембург, к. Лібкнехт та інші політичні діячі, що належали до лівого крила незалежної соціал-демократії, з енту¬ зіазмом вітали перемогу російських пролетарів. Проти применшення значення Жовтневої революції та передрікань швидкої її загибелі

4 Зіаіміс Р. Оіе ОгоВе ^езсЬісЬІІісЬе Зіипсіе Ьаі іп сіеп ВоІзсЬешікі еіп £говез ОезсЬІссМ веїипсіеп // МіІІеіІипезЬІаІі сіег РогзсКипездєшеіпзсІїаЦ “СезсНі- сШе сіез Катрїез Зег АгЬеіІегкІаззс иш сііе Веігєіипд сіег Ргаи”. — Ьеіргід, 1977. — Н. 3; Вогі катрїеп, \уо баз ЬеЬеп ізі: 2ит 125. ОеЬигІзІае Сіага 2еІкіпз ат 5. Лиіі 1982 // Біе и'апгЬсіі. — 1982,— 3./4. Лиіі, изтл\

5 Ежегодннк. германской исгории, 1976. — М., 1977.— С 156 — 173. вАЬизсЬ А. Сіага 2е1кіп ап. сіег ЇУепсіе сіег АУеІІдезсЬісІНе : 2ит 120. Ое-

Ьигізіац уоп Сі. 2е1кіп'; // ЕіпЬеіі. — 1977. — № 6; Е і пі ке Ь. Сіага 2е1кіп ипсі сііе ОгоВе 502іа1і5ІІ5с1іе ОкІоЬеггсуоІиііоп // ЕіпЬеіі.^— 1957. — Н. 6; Наіегкогп К; Зсітегі ипсі Ріатте без ТУеКргоІеІагіаІз : Сіага 2еікіп йЬег бепіп // Веііг. г. СезсІї, 6. АгЬеіІегЬе\\'Є£ипд (далі — ВгО). — 1977. — Н. 3; Сіага 2е1кіп ипд Во1зсЬе\УІкі // ВгО.— 1982,— Н. 3.

’СбІге О. Сіага 2е1кіп. — І.еіргі£, 1982.— 99 5.

8,2еІкіп С. Рйг 8еп Ргіесіеп // 2еікіп С. Рйг сііе 5о\у]еІтасЬі : -Агііке'1, Ке- сіеп ипсі Вгіеіе. — Вегііп, 1977. — 5. 37.

• ІЬісі. — 5. 33.

10 Див.: КаиІ5ку К. Бег Аиї&ІапсІ 4ег ВоІзсЬеи'ікі // Ьеіргіеег Уоікзгеііипй (далі — 1-У 2).— 1 9! 7. — 11 >іоу.

Укр. ісТ.' журн.. ■ 1-988; Л5 11

89

Л. В. Родіна

виступав Ф. Мерінг п. Р. Люксембург і К- Лібкнехт, перебуваючи в ув’язненні, не мали достатньої інформації про Жовтень. Хоч останній вважав, що соціальне та економічне революціонізування Росії має на¬ багато більші можливості, ніж Велика французька революція, він вис¬ ловлював побоювання за долю соціалістичної революції ,2. Р. Люксем¬ бург оцінила останню як «акт всесвітньо-історичного значення». Проте вона допускала можливість її поразки, якщо цю революцію не підтри¬ мають інші народи іа.

Навіть серед «лівих», справжніх прибічників російської революції, К. Цєткін була одним з найпалкіших її захисників. У статті «Боротьба за владу і мир у Росії» ,4, що була спрямована, як обгрунтовано вва¬ жає Р. Я- Цирульник, проти статті К- Каутського «Більшовицьке пов¬ стання» ,5, вона викривала вигадки опортуністів, підтримувала теоре¬ тичні і тактичні погляди більшовиків, вітала революцію, яка «філософ¬ ствує молотом, щоб викувати ним дещо нове з Росії» 16. Особливо ба¬ гато уваги приділено в ній найболючішим проблемам війни і миру. Вісім разів у своїй статті зверталася К- Цєткін до цих питань. її особ¬ ливою заслугою є те, що вона вказала на тісний зв’язок між боротьбою за мир і боротьбою за соціалізм. «Найважливішою умовою втілення у життя революційної програми є мир»17-18, — підкреслювала К. Цєткін.

Темі війни та миру приділено нею головну увагу і в двох статтях у січні 1918 р.: «Ніяких боязких хитань» і «Нове та старе». У першій з них, яка підбиває підсумки 1917 р., зазначалося, що «тільки росій¬ ський народ ... під керівництвом соціалістів несе вперед прапор ми¬ ру» 19. Революційна Росія закликала всі народи та уряди, які воювали, приступити до переговорів про мир, але не одержала ні від кого від¬ повіді, крім Німеччини. Автор статті ставила запитання: чи не може сепаратний мир з Німеччиною посилити війну, чи не буде він перепо¬ ною для вільного розвитку Європи та всього світу? Питання не без¬ підставне, якщо врахувати, що навіть К- Лібкнехт і Р . Люксембург спочатку негативно ставилися до переговорів у Брест- Литовську. К- Цєткін ще в їх ході всіляко підтримувала зовнішню політику біль¬ шовиків. У статті «Нове та старе» давався детальний аналіз цих пере¬ говорів 20. Новий уряд Росії, зазначалося в ній, проводить зовнішню політику в повній гласності, щоб «найширші маси мали змогу ... брати в ній участь»21. Він опублікував таємні договори царизму, _щоб викри¬ ти імперіалістичну сутність війни. До складу російської делегації увійшли не «державні мужі», дипломати за професією, а відомі учас¬ ники революційного руху, серед яких — одна жінка 22. У центрі пере¬ говорів про мир стояло питання про право народів на самовизначення. «У спокійній, але впертій та умілій боротьбі захищають представники російського народу ... це право» 23„ — писала К- Цєткін.

“ ЬУ2.— 1917.— 19 Цег. . . .

12 Див.: ЬіеЬкпесЬІ К- Вгіеі ап $оПе ЬіеЬкпесЬІ уогп 11.ХІ.1917 // ІлеЬ- к пес НІ К. Оезагшпеїіе Ребеп ипб ЗсЬгіїіеп. — Всі. 9. — 5. 371.

13 Люксембург Р. Письма к Карлу и Луизе Каутским, 1896 — 1918. — М.,

1923.— С. 175—176. , ,, _

14 2 е 4 к і п С. Бег КатрГ ит МасШ иті Ргіегіеп іп КиВІапб // ЬУ2, Ргаиеп- Ьеііаве.— 1917.— ЗО

18 Див.: Цирульник Р. Я. Публицистическая деятельность...— С. 101.

18 Цеткин К. Борьба за свободу и мир в России.— Харьков, 1919. — С. 13. Цю етаттю було перекладено російською мовою. «Правда» від 21 квітня 1918 р. реко¬ мендувала її як одну з найбільш доступних за формою 1 глибоких за змістом праць про війни та революції.

17-18 2еІкіп С. Оег Кашрї...— 5. 41 — 42.

19 2 е і к і п С. Кеіп Ьапбідез 2аееп // 2 е І к і п С. Рйг «ііе 5омг]еІтаеМ,— 5. 51—52.

20 2 е І к і п С. №иез ипб Аііев // 2 е і к і п С. Рйг біе Зо^іеІгпасНі.— 5. 56.

зі ІЬіб.

22 Цією жінкою була Біценко А. А., член ЦК і ВЦВК партії есерів; у Брест» во¬ на дотримувалася ленінської лінії; з 1918 р. — член РКП(б).

2 е І к і л С. №ие$ чпсі АНез. — 5. 57.

90

Укр. іст. журн., 1988, №11

К. Цеткін про Жовтневу соціалістичну революцію

Питання війни і миру були однією з трьох головних проблем (диктатура і демократія та характер Жовтневої революції), з яких К. Цеткін захищала політику більшовиків від критики правих та цент¬ ристів у «Листі до конференції Незалежної соціалістичної партії Ні¬ меччини з питання про ставлення нашої преси до більшовиків». Цей лист — найбільш повний виклад її поглядів на проблеми революційної Росії, міжнародного робітничого руху і СДПН за 1918 р. Він вражає широкою обізнаністю автора з подіями в Росії (незважаючи на брак інформації) і, головне, сміливістю та правильністю оцінок. К. Цеткін викривала у ньому опортуністів, що звинувачували більшовиків у то¬ му, що вони укладенням Брестського миру нібито «зміцнили імперіа¬ лізм у центральних державах». Цілком хибним, вважала вона, є також твердження, що більшовики боролися з абстрактним імперіалізмом. «Вони боролися з дуже суворим ворогом у цілком конкретному образі... і поставили вітчизняний імперіалізм на коліна» 24. Проте, зазначала далі К. Цеткін, всієї революційної сміливості та енергії більшо¬ виків не могло вистачити для перемоги над міжнародним імперіаліз¬ мом. «Цей обов’язок лежав і лежить на плечах соціалістів та пролета¬ ріату цих країн» 25. Проте останні, як зазначається в листі, не викона¬ ли свого інтернаціонального обов’язку, і це зумовило зміст та характер Брест-Литовського договору.

Погляди К. Цеткін з цих питань збігаються з висловлюваннями В. І. Леніна. У статті «Пролетарська революція і ренегат Каутський» Володимир Ілліч викривав «Каутського та його компанію», які були дуже «обурені» укладенням договору і додавав, що більшовики «... ма¬ ли рацію, укладаючи Брестський мир після того, як буржуазія Згоди (Антанти) відхилила відкритий заклик до загального миру, підтри¬ маний публікацією і розривом таємних договорів» 2б.

На захист політики більшовиків стали усі спартакіаді. Відбива¬ ючи їх погляди, В. Пік писав: «Якщо російські революціонери не хо¬ тіли втратити всі завоювання російської революції, то вони повинні були ... прийняти німецькі вимоги...» 27 . Ф. Мерінг критикував мало¬ душність тих, хто «піддається ілюзіям, нібито погоджуючись на мир¬ ний договір, російська революція сама себе губить» 28. Сумніви щодо правильності зовнішньої політики більшовиків висловили Р. Люксем¬ бург і К- Лібкнехт. Проте вони звинувачували у допущенні цього га¬ небного миру насамперед робітників Німеччини та інших європей¬ ських країн та закликали їх своїми революційними виступами підтри¬ мати нову Росію 29.

«Це обвинувачення виражає ясну свідомість того, що німецький пролетаріат зраджував російську (і міжнародну) революцію, коли душив Фінляндію, Україну, Латвію, Естляндію», — писав В. І. Ленін. Проте це обвинувачення було спрямованим «не проти маси ... а проти тих вождів, які ... не виконували свого обов’язку...»30. Цікаво, що К. Цеткін у квітні 1918 р. висловила подібні думки: «Слід рішуче за¬ таврувати ганебну роль, яку відіграли німецькі війська на Україні, Фінляндії і т. д. «Товариші» (праві соціал-демократи. — Л. Р.) вико¬ нують там справу колишніх царських жандармів». І тут же вона дода¬ ла: «В рядах соціалістів їм, справді, не місце» 31.

2< Из жкзни и творчества борца Кларьі Цеткин. — Л, б. г. и. — С. 68 — 69.

* Там же.

26 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 37. — С. 103.

11 Ріеск \У. РгіесіепбЬгіпеег — Ігоіг аііебеш // Оезагптеііе Ксбеп ипб 5еЬгН- Іеп. — Вегііп, 1959.— Всі. 1.— 5. 368.

28 Мейгіпд Р. ОезаттеНе ЗсЬхіїІеп. — Всі. 15. — 5. 759.

24 Див.: Люксембург Р. Письма Карлу и Лукзе Каутским. — С. 182; Рай- сберг А. Ленин н немецкое рабочее движение. Пер. с нем. — М., 1974. — С. 226 — 227.

“Ленін В. 1. Пролетарська революція і ренегат Каутський // Повне зібр. творів. — Т. 37. — С. 289.

31 Из жизни и творчества борца Кларьі Цеткин. — С. 171.

Укр. іст. журн.. 1988. А® 11 91

Л. В. Родіна

К. Цеткін всіма доступними їй засобами підтримувала і захища¬ ла також внутрішню політику більшовиків. Вона писала, що соціалізм надає «смисл і мету ... безприкладно сміливому повстанню більшови¬ ків» 32. Підтвердженням цього є характер глибоко революційних пе¬ ретворень. Ця «революція не може задовольнитися тим, що захоплює у свої руки політичну владу» 33. Вона хоче передати землю селянам, контроль над промисловим виробництвом — робітничому класу, а це такі перетворення, «які надають більшовицькому повстанню щонай¬ більшого історичного значення не тільки російського, а й всесвітнього масштабу» 34.

Перетворення в Росії тільки починалися, але німецька революціо¬ нерка ні секунди не сумнівалася у їх реальності, як і в їхньому вели¬ чезному значенні. У статті «Боротьба за свободу і мир у Росії» К- Цет¬ кін показала себе творчим марксистом. Це яскраво виявилося у пи¬ танні про зрілість умов, необхідних для побудови соціалізму, що було каменем спотикання для багатьох соціалістів і насамперед К. Каут- ського. «Чи не є «відсталість» економічного розвитку Росії та її народ¬ них мас ... смертним вироком, винесеним більшовицькому повстанню... і самій революції?» — запитувала вона і додавала, що подібні погляди поширені не тільки серед соціалістів за рубежем, а й серед «помірко¬ ваних» та «есерів» у Росії 35.

Росія на 3/4 — аграрна країна, промислові центри з революційним пролетаріатом скупо розкидані по ній. Значна частина пролетаріату знаходиться під впливом селянської ідеології. Найширші маси неосві- чені, у них нема сильних організацій з добре наповненими касами, нема політичного досвіду. «Чи не є це авантюрою — у таких умовах бажати диктатуру пролетаріату?» — запитувала К- Цеткін і зазначала далі, що неможливо не враховувати нечувані труднощі, які створю¬ ються цими обставинами. Проте економічний і соціальний розвиток Росії не можна вимірювати мірою, придатною для європейських країн, зазначала вона. Якщо російський народ й не має досвіду Європи, «за¬ те він не придушений усіма дрібнобуржуазними традиціями та зв’язка¬ ми, які у нас гнітом лежать на рішимості мас» 36, — підкреслювала ре¬ волюціонерка.

Виходячи з цього, К. Цеткін доводила, що російські пролетарі та селяни дозріли для революції, для боротьби за завоювання влади, оскільки «вони хочуть цієї революції, хочуть цієї влади і не бояться боротьби» 37. Що ж стосується їх неосвіченості, то, наприклад, прибіч¬ никами Кромвеля були у своїй більшості неосвічені люди, які лише вміли співати псалми, а ті, хто брав штурмом Бастілію, навряд чи могли читати «Пер Дюшен» («Дядечко Дюшен» — газету якобінців, що видавалася під час Великої французької революції. — Л. Р.).

Значний вклад внесла К. Цеткін у справу захисту диктатури про¬ летаріату в Росії. Спростовуючи думку опортуністів про те, що це — диктатура однієї партії, диктатура меншості населення, вона писала( що це — «диктатура всього трудящого народу, бо навколо пролетаріа¬ ту великих промислових центрів ... згуртувалися селяни і дрібна бур¬ жуазія в робітничій блузі та в солдатському мундирі» 38. Це визначен¬ ня німецької марксистки було близьким до того формулювання, яке дав В. І. Ленін на VIII з’їзді РКП(б): «Диктатура пролетаріату є

32 Цит. за: Штауде Ф. Связи Кларьі Цеткии с русскнм рсволюционньіч ра бочим движением // Ежег. германской историн. 1976.— М., 1977. — С. 171.

33Цеткнн К. Борьба за свободу и мир в России. — Харьков, 1919. — С: 13.

'м 2е1к.іп С. Бег КатрІ. 46.

35- ІЬісі. — 5. 44—45.

36 ІЬі4. — 5. 45 — 46.

37 ІЬісІ.

38 ІЬісі. — 5. 43. ; •

92

Укр. іст: журн., 1988. ЛІ- 11

К. Цеткін про Жовтневу соціалістичну революцію

особливою формою класового союзу між пролетаріатом, авангардом трудящих, і численними непролетарськими верствами трудящих (дріб¬ на буржуазія, дрібні хазяйчики, селянство, інтелігенція і т. д.)...»39.

Така здатність розбиратися у найскладніших проблемах маркси¬ стської теорії не була для К. Цеткін випадковістю. Ще в 90-х роках XIX ст. вона і керований нею журнал «Гляйхайт» внесли значний вклад у розуміння цих проблем.

У 1893 р. в СДПН відбулася дискусія з питання про майбутню соціалістичну державу Німеччину 40. Одностайної думки з цих над¬ звичайно важливих проблем марксизму в партії не було. Значну увагу їм приділила К. Цеткін та очолюваний нею журнал. На його сторінках були опубліковані її статті: «Держава майбутнього». «Диктатура про¬ летаріату», «Лозунг — класова боротьба», «Кінець класового пануван¬ ня», «Революційна соціал-демократія». У статті «Держава майбутньо¬ го» вперше викладалося найбільш глибоке в СДПН теоретичне розу¬ міння ряду найважливіших проблем диктатури пролетаріату. З’ясувавши економічні та суспільні передумови соціальної революції, автор підкреслювала, що пролетаріат повинен захопити владу і зроби¬ ти з неї «найважливішу, наймогутнішу зброю» в класовій боротьбі. З усуненням приватної власності на засоби виробництва, зазначалося в статті, назавжди буде ліквідовано причину будь-якого суспільного гноблення та експлуатації 4І.

Вирішальну роль у здійсненні пролетаріатом своєї всесвітньо-істо¬ ричної місії автор відводила його політичній партії, яка повинна під¬ готувати робітничий клас «як революційну суспільну силу», «покликану перетворити суспільство» і повести його «на останню священну війну» 42.

Разом з тим ця стаття в журналі «Гляйхайт», як й інші, викривала буржуазні та опортуністичні погляди на ключові питання марксизму, давала масам правильне їх розуміння. Особливе значення мала й роз¬ робка важливих аспектів диктатури пролетаріату у зв’язку з назріли¬ ми потребами класової боротьби. Саме цим визначається важливість публікації в цьому журналі 7 березня 1894 р. статті «Диктатура про¬ летаріату» 43.

З перемогою Жовтневої революції у К- Цеткін з’явилася можли¬ вість аналізувати сутність цієї диктатури на практиці. Це було зроб¬ лено нею, зокрема, у статті «Права жінки у новій російській Консти¬ туції» (1918 р.) .

І хоча у ній збереглося багато положень, що перегукувалися з ми¬ нулими публікаціями, життя наповнило теоретичні міркування К. Цет¬ кін новим змістом. Вона зрозуміла, що диктатура пролетаріату це не тільки влада робітничого класу, а й селян-бідняків, яка знайшла своє втілення у Республіці Рад. «Метою політичного панування цих най- ширших верств трудящих є здійснення соціалізму» 44, який знищить або значно обмежить владу капіталу над трудовим народом, підкрес¬ лювалося у статті. Це допоможе ліквідувати усі перепони для справж¬ нього демократизму. Щоправда, рівноправність не поширюватиметься на експлуататорів, нетрудові елементи тощо. Однак більшовики виму¬ шені йти на такі обмеження прав певних груп людей, вважала К. Цет¬ кін, якщо вони хочуть гарантувати права величезної більшості насе¬ лення країни. Разом з тим вона зазначала, що ці обмеження — тимча-

39 Л е н і н В. І. Передмова до видання промови «Про обман народу лозунгами свободи і рівності» // Повне зібр. творів. — Т. 38. — С. 365.

'|0 2икипІІ5ІааіІісЬе$ // СІеісЬЬеіІ. — 1893. — № 5.— 8 Магг.

41 ІЬіб.

42 Оіе бікіаіиг без Ргоіеіагіаіз // СІеісЬЬеіІ. — 1894. — № 5. — 7 Магг.

43 ІЬіб.

44 2 е і к і п С. РгаиепгссЬі іп бег пеиеп гиззізсЬеп КопзШиїіоп // 2 е І к і п С. Рйг біс 5оу]ЄІтасМ. — 5. 63.

Укр. іст. журн., 1988, №11

93

Л. В. Родіна

сове явище. Демократія розвиватиметься у напрямі її розширення і більш повного втілення у життя.

Далі у цій статті давався аналіз діяльності Рад як форми дикта¬ тури пролетаріату, детально розповідалося про норми представництва у них, про їх функції. Зокрема, в ній підкреслювалося, що «система Рад — це грандіозна спроба послідовного, всеохоплюючого втілення демократії» 45. За допомогою самих народних мас ця система продов¬ жувала вдосконалюватися. Вся ця величезна робота по зламу старого і створенню нового державного апарату, зазначала автор, проходила під керівництвом більшовиків, які показали себе великомасштабними реалістичними політиками 46. Стаття ця мала велике значення як у справі підтримки перших практичних кроків більшовиків, так й у справі пропаганди в Німеччині їх досвіду, їх досягнень у боротьбі проти опортуністів, насамперед Каутського.

Важливо підкреслити, що будь-який більш або менш значний ви¬ ступ останнього не залишався поза увагою К- Цеткін. 11 листопада 1917 р. з’явилася згадувана вже публікація К. Каутського «Повстання більшовиків», через 4 дні — його передова стаття у «Ляйпцігер фоль- ксцайтунг». К- Цеткін 16 та ЗО листопада у «Жіночому додатку» на¬ друкувала статті «За мир» і «Боротьба за владу та мир у Росії», у яких вона повела боротьбу проти наклепів лідера опортуністів на Ра¬ дянську Росію. Вона завдавала відчутних ударів по «теоріях» ренегата, який вимушений був захищатися. Так було з публікацією К. Цеткін «Права жінок у новій російській Конституції», відповіддю на яку ста¬ ла стаття Каутського «Демократія через диктатуру» (серпень 1918 р. в «Соціалістіше аусландсполітік»). Реагуванням революціонерки на останню став її виступ 20 вересня на сторінках «Жіночого додатку» — «Через диктатуру до демократії».

Найвизначнішою працею К. Цеткін, спрямованою проти поглядів К. Каутського і правих соціал-демократів був уже згадуваний «Лист до конференції...», який, на жаль, тоді не був опублікований. Проте багато положень з цього листа знайшли втілення в її статтях «Ніяких боязких хитань», «Соціальне забезпечення материнства і дитинства в Росії», «Річниця пролетарської революції в Росії», «Нове і старе», «А все-таки воно рухається!» та ін. Дві останні були перекладені і надру¬ ковані в «Правде» 47.

У «Листі до конференції...» давалася рішуча відсіч «критикам» з рядів соціал-демократії з найважливіших проблем діяльності більшо¬ виків. У чому тільки не звинувачували їх: і в замаху на демократію, починаючи з розпуску Установчих зборів, і у проголошенні масового терору й т. п. Увага К- Цеткін до цих проблем не була випадковою, оскільки вони перебували в той час в центрі ідеологічної боротьби і практичної роботи більшовицької партії. Так, В. І. Ленін після пере¬ моги Жовтня і по березень 1918 р. 10 статей і виступів присвятив Уста¬ новчим зборам, а ше в 10 інших — торкався цього питання. Показово, що погляди вождя соціалістичної революції і німецької революціонер¬ ки на дану проблему збігаються.

Розпуск Установчих зборів, на думку К. Цеткін, «не був ... відмо¬ вою від демократії», оскільки вибори до них відбувалися до Жовтня, коли буржуазні лозунги ще не втратили своєї притягальної сили, а панівні класи могли впливати на результати виборів. Тому Установчі збори «не могли претендувати на те, щоб вважатися справжнім вираз¬ ником думок і волі робітничого класу»48. А В. І. Ленін писав: «Скли¬ кання Установчих зборів ... за списками, поданими в половині жовтня

45 ІЬіб. — 8. 69-71.

46 ІЬМ.

47 Див.: Цирульник Р. Я. Публнцистическая дея тельность... — С. 104—105.

45 Из жизіш и творчества борца Кларш Цеткин. — С. 76, 77.

94 Укр. іст. журн., 1988, № 11

А. Цеткін про Жовтневу соціалістичну революцію

1917 року, відбувається при таких умовах, які виключають можливість правильного вияву волі народу взагалі і трудящих мас особливо...*. І далі: «...Вибори до Установчих зборів відбулися тоді, коли переваж¬ на більшість народу не могла ще знати всього обсягу і значення Жовт¬ невої ... революції...» 49.

Більшовики вчинили правильно, писала К. Цеткін, «замінивши Установчі збори Радами і поставивши на їх місце організації ... які здійснюють одночасно законодавчу, адміністративну та виконавчу владу»50. «Більшовизм так грунтовно зламав державну машину ста¬ рої Росії, що її не можна уже більше зібрати» 51, — стверджувала вона і підкреслювала величезне історичне значення даної акції. Ці оцінки також збігаються з ленінськими.

З точки зору правих і центристів, розпуск Установчих зборів, як і встановлення диктатури пролетаріату, було кричущим порушенням демократії. У зв’язку з цим К- Цеткін докладно викладала такого роду погляди і висловлювання К- Каутського та його однодумців, а далі із знанням справи спростовувала їх, розглядаючи підняті питання і з теоретичної, і з практичної точок зору 52.

«Історична сутність диктатури, — зазначала К. Цеткін, — полягає у пануванні і в сильному пануванні, яке неможливе без порушення за¬ повітів ідеальної демократії і прав та інтересів меншості ... Диктатура пролетаріату знаходить своє виправдання у тому, що вона здійсню¬ ється в інтересах великої більшості народу» 53. Порівняємо ці вислов¬ лювання революціонерки з думками В. І. Леніна, викладеними в бро¬ шурі «Пролетарська революція і ренегат Каутський» та у статті під такою ж назвою. Володимир Ілліч, критикуючи визначення лідером опортуністів диктатури пролетаріату, пише, що «диктатура є влада, яка спирається безпосередньо на насильство...», «... вона обов’язково означає знищення ... демократії для того класу, над яким або проти якого здійснюється диктатура» 5і.

В. І. Ленін надавав виняткового значення викриттю опортуністич¬ них поглядів з питання про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. В серпні 1918 р. з’явилася стаття К. Каутського «Демо¬ кратія через диктатуру», в якій він закликав соціал-демократичну партію до боротьби проти більшовиків. Ленін, прочитавши в «Правде» від 20 вересня 1918 р. уривки з цієї статті, написав Я. А. Берзіну, В. В. Воровському і А. А. Иоффе у Стокгольм: «Ганебна нісенітниця, дитячий лепет і найпошліший опортунізм Каутського викликають пи¬ тання: чому ми нічого не робимо для боротьби з теоретичним опошленням марксизму Каутським» 8*.

У цьому ж листі В. І. Ленін зазначав: «Чи можна терпіти, що на¬ віть такі люди, як Мерінг і Цеткіна, відгороджуються від Каутського більш «морально».., ніж теоретично...» 56. Цей лист цікавий з двох точок зору: по-перше, Володимир Ілліч вірив у здатність К- Цеткін та Ф. Мерінга дати теоретичне спростування поглядів Каутського, по-дру¬ ге, він вважав надзвичайно необхідним таке спростування. Далі В. І. Ленін пропонував спонукати «лівих» «... виступити в пресі з принципіальною, теоретичною заявою, що в питанні про диктату¬ ру Каутський дає пошлу бернштейніаду, а не марксизм» 57.

49 Л е н і н В. І. Тези про Установчі збори // Повне зібр. творів.— Т. 35. — С 156, 157.

30 Из жизни и творчества борца Кларьі Цеткин. — С. 77.

51 Там же.— С. 89.

52 Там же. — С. 79 — 80.

53 Там же. — С. 82.

54 Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 37. — С. 234, 233.

55 Ленін В. І. Там же.— Т. 50.— С. 182.

56 Там же.— С. 182, 183.

57 Там же.— С. 183.

Укр. іст. ж урн., 1988. № 11

95

Л. В. Родіна

Чи означає де, що між Леніним та «лівими» соціал-демократами існувала глибока прірва у поглядах, як вважають буржуазні та право- соціалістичні історики? Звернемося хоча б до листування того часу Володимира Ілліча та Клари Цеткін, яке свідчить про їх стосунки. Так, у листі від 27 червня 1918 р. німецька революціонерка повідом¬ ляла: «Те, що я хотіла б Вам написати, поки що залишається не ви¬ словленим. Проте Ви повинні бути переконані в тому, що я залиши¬ лася такою ж, і головою та серцем цілком з Вами, і що глибока прір¬ ва відокремлює мене від критиків типу Каутського та йому подібних. Сердечно вітаю Вас, Вашу дружину та всіх інших...» 58. В. І. Ленін відповів на цей лист найдоброзичливішим чином: «Нас усіх надзвичай¬ но радує, що Ви, товариш Мерінг та інші «товариші спартаківці» в Німеччині «головою і серцем з нами». Це дає нам упевненість, що кращі елементи західноєвропейського робітничого класу ... все ж прийдуть нам на допомогу» 59.

Саме В. І. Ленін доручив перекласти ряд статей К- Цеткін росій¬ ською мовою, надрукувати їх у «Правді» та розповсюдити 60. Незаба¬ ром вони з’явилися у радянській пресі 61. До того ж часу належать виступи В. І. Леніна, в яких він говорив про те, що «за більшовиків висловлюються всі кращі німецькі соціал-демократи», «за більшовиків у відкритій німецькій пресі висловлюється Клара Цеткін...» 62.

Наприкінці серпня 1918 р. К. Цеткін надіслала В. 1. Леніну ще один лист, у якому висловлювалося захоплення революційними пе¬ ретвореннями в Країні Рад. Вона писала: «З пристрасним інтересом, затамувавши подих, я стежу за подіями в Росії. Там йдеться про ве¬ ликі справи людства, там життя варте того, щоб жити. Бажаю Вам, комуністам, одержати перемогу таку ж велику, якими великими є Ваша мужність і самовідданість! Хай пролетарі всіх країн стануть на¬ решті гідними російських пролетарів і народних мас»63.

Чим же пояснити побажання Леніна спонукати «лівих» теоретич¬ но висловитися проти Каутського? Очевидно, недостатньою і несвоєчас¬ ною поінформованістю, на що він постійно скаржився (навіть після приїзду в Берлін А. А. Йоффе як радянського повпреда, який мав зав¬ дання присилати «всі документи про рух лівих у Німеччині й Австрії» 64. Адже вищезгаданий лист Леніна був написаний, а стаття К- Цеткін «Через диктатуру до демократії» опублікована в один і той же день 20 вересня 1918 р. У ленінському листі вказувалися питання, по яких варто було вести боротьбу проти Каутського: «Каутський абсолютно не зрозумів і перекрутив чисто по-опортуністичному і вчення Маркса про державу і « » про диктатуру пролетаріату

« » про буржуазну демократію

« » про парламентаризм

« » про роль і значення Комуни і т. д.» 65.

З наведеного вище аналізу праць К- Цеткін ясно, що саме ці пи¬ тання знайшли у них найдокладніше відображення. Вони викладені з

58 2 е 4 к і п С. Ап ЇУ. І. Ьепіп // 2 е І к і п С. Рйг діє ЗошіеІшасЬі.— 5. 62.

59 Ленін В. І. Кларі Цеткін, 26.УІ1.1918 р. // Повне зібр. творів.— Т. 50.— С. 128.

60 Див.: Райсберг А. Указ. соч. — С. 244.

61 Див.: Брюнин В. Г. В. И. Ленин и германские левмє, 1917—1918 гг. // Вести. Ленингр. ун-та. — 1960. — № 8. — С. 57.

62 Л е н і н В. І. Заключне слово по доповіді про поточний момент 28 черв.: IV конференція професійних спілок і фабрично-заводських комітетів Москви, 27 черв.— 2 лип. 1918 р. // Повне зібр, творів— Т. 36. — С. 433.

63 2 еІкіп С. Ап XV. І. Ьепіп. — 5. 73 — 74. єн і н В. І. А. А. Йоффе, 18 черв. 1918 р. // Повне зібр. творів.— Т. 50.—

С. 103.

Ленін В. І. Я- А. Берзіну, В. В. Воровському і А. А. йоффе, 20.ІХ.1918 //

Там же. — С. 183.

96

Укр, Іст. жури.. 1988, А® 11

К. Цеткін про Жовтневу соціалістичну революцію

марксистських позицій. Важливо те, що дані праці з’являлися на За¬ ході раніше ленінських, даючи відсіч опортуністам по свіжих слідах їх виступів б6.

Отже, Клара Цеткін з марксистських позицій правильно оцінила характер Жовтневої революції, сутність нової форми влади, палко за¬ хищала політику більшовиків від нападок опортуністів, вважала її зразковою і вимагала, щоб її «основні принципи і методи рішуче вті¬ лювалися у практику соціалістичних партій у всіх країнах»67. Ленін високо оцінював інтернаціоналістські позиції К. Цеткін.

Ідеологічна боротьба К. Цеткін проти опортунізму на захист марк¬ сизму та творчого його використання більшовиками мала величезне значення. Ця боротьба значною мірою сприяла ідейно-політичній під¬ готовці робітників Німеччини до революції, що назрівала. І коли ця революція вибухнула у 1918 р., проблеми, що їх розв’язували росій¬ ські революціонери і які були в центрі дискусії між марксистами та опортуністами, стали найпекучішими питаннями практики німець¬ кого пролетаріату: диктатура пролетаріату і демократія, Ради, Уста¬ новчі і Національні збори, злам буржуазного держапарату, викори¬ стання досвіду Паризької комуни і більшовиків тощо. Як відомо, революція в Німеччині зазнала поразки. Трагедія робітничого руху цієї країни полягала в тому, вказував В. І. Ленін, що у нього не було справді марксистської партії. Дійсно, КПН виникла тільки у вогні ре¬ волюції і не встигла одержати підтримку мас. Більшість робітників перебувала під впливом правих і центристів. Для перемоги пролетаріа¬ ту необхідно було звільнитися «від цього розбещуваного впливу» 68.

Незважаючи на поразку революції в Німеччині, самовіддана діяль¬ ність К- Цеткін та її соратників не була даремною. Традиції створеної ними КПН продовжує СЄПН, а праці полум’яної революціонерки за¬ лишаються актуальними й нині.

66 Див. докладніше: Райсберг А. Ухаз. соч.— С. 248—249.

67 ОезсЬісЬіе сіег (іеиізспеп АгЬеііегЬешедипд. — Вегііп, 1968. — Всі. 3. — 8. 51.

6!> Дьердь Лукач. Ленин: Очерк взаимосвязн его ндей // Коммунист - 1987. — № 7. — С. 72.

7. Укр. іст. журн., 1938, Л® 11

97

ТРИБУНА МОЛОДОГО АВТОРА

В. М. НОВАК (Хмельницький)

УДАРНИЦТВО Й СОЦІАЛІСТИЧНЕ ЗМАГАННЯ НА ПІВДЕННО-ЗАХІДНІЙ ЗАЛІЗНИЦІ В РОКИ ПЕРШИХ П'ЯТИРІЧОК

Ідеї ленінської статті «Як організувати змагання?», опублікованої вперше у січні 1929 р., заклик XVI конференції ВКЩб) до всіх трудя¬ щих СРСР розгорнути соцзмагання за успішне виконання першого п’ятирічного плану, за прискорення розв’язання завдань індустріаліза¬ ції, побудови нового суспільства знайшли широкий відгук трудящих СРСР. .. .

Невдовзі після закінчення роботи партконференцп, 9 травня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», якою чітко визначалися його конкретні завдання, а також заходи щодо широкого розвитку і захисту від різного роду бюрократичних викривлень. «Одним з найважливіших методів соціалі¬ стичного виховання пролетаріату і залучення найширших робітничих мас до справи господарського управління, — зазначалося в постано¬ ві— повинно стати дальше й дедалі ширше розгортання соціалістич¬ ного змагання фабрик і заводів, шахт і майстерень, на основі якого повинні набрати всебічного розвитку творча ініціатива мас, залучення більш відсталих верств робітників до соціалістичного будівництва і висування найширших кадрів нових організаторських сил з рядів про¬ летаріату» *. — ,

Практичне втілення ленінських ідей, заклику XVI конференції ВКЩб) і постанови ЦК партії про організацію соціалістичного зма¬ гання на Південно-Західній залізниці (ПЗЗ), в сферу обслуговування якої входила територія сучасних Київської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Чернігівської, Черкаської, Ровенської, Одеської, Мико¬ лаївської, Кіровоградської, Тернопільської областей УРСР і Гомель¬ ської області БРСР, знайшло відображення не тільки в організації нових ударних бригад, а й у проведенні виробничих оглядів, перекли¬ чок, конкурсів тощо, які відіграли значну роль у піднесенні народного господарства країни. Чимало в цій справі було зроблено комсомолом, профспілками, які діяли під керівництвом партійних організацій.

12 травня 1929 р. у Харків з’їхалися представники залізниць Укра¬ їни: Південно-Західної, Катерининської, Південної та Донецької для підписання господарсько-політичного договору і технічних умов соціа¬ лістичного змагання по виконанню виробничих програм, технічних, експлуатаційних показників на 1928—1929 рр.— перший рік п ятиріч- ки До них з привітанням звернувся голова ВЦВК Г. І Петровськии. Залізничники — робітники і службовці, адміністративно-господарські працівники — взяли зобов’язання боротися за підвищення продуктив¬ ності праці, зосередити всі сили та енергію не тільки на виконанні, а и перевиконанні норм, встановлених Наркоматом шляхів.

Підводячи підсумки першого року п’ятирічки, Правління і проф¬ спілка ПЗЗ відмітили, що показники експлуатаційної роботи на ній зросли, вантажні перевезення в комерційних поїздах дещо підвищи¬ лися, були перевиконані планові завдання по пасажирських переве-

1 КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК (далі КПРС в резолюціях...). — К-, 1980. — Т. 4. — С. 252—253.

98 Укр. іст. журн.. 1988, № 1Г

Трибуна молодого автора

зеннях, знижена їх собівартість. Поряд з цим деяких встановлених нормативів досягти не вдалося. Залізниця не виконала завдань по по¬ казниках місячного пробігу кондукторських та паровозних бригад, пробігу паровозів між середнім ремонтом, а також використання по¬ тужностей паровоза і вартості ремонту товарних вагонів.

Недовиконання свідчило про те, що господарські та профспілкові організації не змогли перебудувати свою роботу так, щоб її темпи і особливо якість відповідали тим вимогам, які ставилися перед транс¬ портом у зв’язку із швидким розвитком народного господарства СРСР. Разом з тим виявилося слабке використання внутрішніх резервів з метою поліпшення результатів роботи. Заходи, спрямовані на зростан¬ ня раціоналізаторства, не були виконані. Кількість паровозних удар¬ них бригад продовжувала залишатися невеликою, участь інженерно- технічних працівників у змаганні була недостатньою. Керівництво со¬ ціалістичним змаганням на місцях потребувало значного поліпшення 2.

Правління і профспілка ПЗЗ визнали переможцями змагання за перший рік п’ятирічки Бобринське, Жмеринське і Коростенське відді¬ лення, які зайняли відповідно 1, 2 і 3 місця. Серед станцій на перше місце вийшла Одеса-товарна, на 2-ге — Коростень, на 3-те — Бобрин- ська. Серед кондукторських резервів попереду йшов Коростенський, а далі — Бобринський та Уманський 3.

Велике значення для дальшого розвитку соціалістичного змагання на залізничному транспорті мало утворення спеціальної секції заліз¬ ничників на Першому Всесоюзному з’їзді ударних бригад (Москва, грудень 1929 р.), відкриття якого співпало із завершенням 1-го року першої п’ятирічки. На з’їзд прибули понад 1000 делегатів з усіх ве¬ ликих індустріальних і промислових центрів країни, представників різних професійних спілок. З доповіддю ВРНГ «Про підсумки розвитку промисловості в країні і завдання соціалістичного змагання» виступив В. В. Куйбишев. Були також заслухані й обговорені доповіді ВЦРПС про хід соцзмагання та завдання ударних бригад і ЦК ВЛКСМ про нові форми організації праці.

Виступаючи на засіданні секції залізничників, делегат Київського вузла — ударник В. Алексєєнко розповів про те, що дії окремих пред¬ ставників адміністрації завдають шкоди рухові ударників 4.

У прийнятому на цьому з’їзді зверненні до всіх трудівників краї¬ ни підкреслювалася важливість поставленого партією завдання по ви¬ конанню п’ятирічки за 4 роки 5.

Соціалістичне змагання набирало дедалі ширшого розмаху, у тому числі й на Південно-Західній залізниці, де експлуатаційні райони вдосконалювали справу обліку, відзначали кращих ударників, а спе¬ ціально створені групи виявляли економічний ефект, брали участь у розподілі фондів заохочення. На загальностанційних виробничих нара¬ дах підводилися підсумки трудового суперництва, присуджувалися премії переможцям б.

Одним з найважливіших завдань партії та профспілок XVI з’їзд ВКП(б) визначив піднесення соцзмагання і ударництва на вищий ступінь, перетворення його в школу класового виховання робітничих мас, поліпшення керівництва рухом, поголовне залучення в найкорот- ший строк до соцзмагання та ударництва комуністів й комсомольців, які працюють на підприємствах, підвищення виробничої кваліфікації

2 Информацнонное письмо № 1 Правлення и Дорпрофсожа Юго-Западньїх же- лезньїх дорог: Об итогах работьі дороги за 1928/1929 гг. в условиях социалистиче- ского соревновання,— Киев, 1930.— С. 1 — 2.

3 Там же. — С. 16.

* Первин Всесоюзний сьезд ударних бригад (к тридцатилетию сгьезда): Сб. документов и материалов. — М., 1959. — С. 11.

8 Там же.— С. 174—175.

6 Временное положение об зксплуатацнонном районе Юго-Западной железиой дороги. — Кнев, 1930. — С. 67—68.

Укр. іст. журн., 1988, МИ

7*

Трибуна молодого автора

комуністів, дійсне перенесення центру ваги партійної та профспілкової роботи в цехи і бригади 7.

В середині серпня 1930 р. президія Всеукраїнського комітету за¬ лізничників (ВУКЗ) прийняла рішення про проведення з 15 серпня по 15 вересня масового огляду ударництва, соцзмагання, зміцнення тру¬ дової дисципліни і підготовки до осінньо-зимових перевезень. Було ви¬ рішено розгорнути кампанію «лицем до паровоза», домогтися поліп¬ шення технічного рівня паровозного парку, організувати шефство паровозних бригад і майстерень над окремими локомотивами 8. Для підвищення підсумків цього огляду створювалися спеціальні штаби.

22 жовтня 1930 р. на ст. Основа Південної залізниці відбулося розширене засідання ВУКЗ, на якому обговорювалося питання про ініціативу паровозної бригади депо ст. Лиман. Вона виступила з про¬ позицією водіння поїздів вагою в 2500 т, що було дуже високим по¬ казником на той час. Профспілкам Катерининської і Південно-Захід¬ ної залізниць було запропоновано поставити перед адміністрацією пи¬ тання про організацію дослідних поїздок составів такої ваги 9.

Всеукраїнський комітет профспілки залізничників підтримав іні¬ ціативу профспілок Жовтневої та Мурманської залізниць про укладен¬ ня угоди про соціалістичне змагання у 1930 р., в якій йшлося про охоплення ударництвом до 80% працюючих, про ширше залучення до цієї справи інженерно-технічних працівників (охоплення 50%), дове¬ дення кількості ударних одиниць і цехів з 991 до 1300, виконання й перевиконання промфінплану, заданих нормативів, у тому числі серед¬ ньодобового пробігу пасажирських паровозів по ПЗЗ з 240,66 до 263 км, товарних з 163,51 до 211 км тощо. Ставилося також завдан¬ ня — після переобрання профорганів на залізницях України підготува¬ ти та перепідготувати через різні види навчання не менше 14 тис. профактивістів. йшлося також про те, щоб на організованих коротко¬ термінових курсах підвищення кваліфікації робітників транспорту було охоплено не менше 30% жінок і 25% молоді.

Учасники змагання зобов'язувалися виконати постанову ЦК проф¬ спілки залізничників СРСР про висунення на адміністративно-госпо¬ дарську роботу 100 жінок-робітниць, створити гуртки фізкультури в ЗО колгоспних селах і 10 підшефних неколективізованих селах, вивезти в майбутню оздоровчу кампанію в табори 700 дітей та підлітків10.

26 квітня 1930 р. газета «Гудок» опублікувала прийняті зобов’я¬ зання. А в повідомленні, вміщеному в ній через деякий час, говори¬ лося, що ПЗЗ працює з перевиконанням ряду виробничих показників, очолює червоний список кращих підприємств, складений до XVI з’їзду ВКП(б), що Мурманська та Жовтнева залізниці також ідуть попереду. Тому в гарячу пору хлібних перевезень треба вжити необхідних захо¬ дів для підтягування відстаючих. ВУКЗ вважав за необхідне, щоб кожна з цих залізниць взяла на громадський буксир відповідно — Пів¬ денну, Донецьку і Катерининську залізниці ".

За даними правління профспілки Жмеринського відділення, на 1 червня 1930 р. у змаганні брали участь 3944 чол. (при загальній кіль¬ кості працюючих постійно 5607 чол. і тимчасово — 4570 чол.). З 899 членів партії і 513 комсомольців ударниками були відповідно 826 і 479 ’2.

В 1930 р. середньомісячний процент учасників змагання до кіль¬ кості всієї робочої сили на Південно-Західній залізниці становив 38,6,

7 КПРС в резолюціях...— !. 4. — С. 396.

8 ЦДАЖР УРСР, ф. 2767, оп. 2, спр. 565. арк. 181.

9 Там же, арк. 279—280.

10 Там же, спр. 563, арк. 42—43.

11 Там же, спр. 656, арк. 220а.

12 Там же, арк. 201.

100

Укр. іст. журн., 1988, № II

Трибуна молодого автора

а ударників — 29,1 13. В цілому за той же рік ударників на ПЗЗ було 45,2%, ударних бригад— 1789, цехів— 180, майстерень — 24, відді¬ лень — 18 14.

Безумовно, ці успіхи могли б бути більш відчутними, коли б зма¬ ганням було охоплено всіх робітників-залізничників, подолано форма¬ лізм у його організації тощо. Досить слабким воно було у шляховиків, будівельників, робітників служб руху, зв’язку та деяких інших.

У 1932 р. на Південно-Західній залізниці у соціалістичне змагання включилося вже 78,1% працюючих, в тому числі на лінії — 81,2, інже¬ нерно-технічних працівників — 61,5, службовців — 72,2, молодшого об¬ слуговуючого персоналу — 50,1, учнів — 50,0%. Із загальної кіль¬ кості у змаганні брали участь: членів і кандидатів у члени ВКП(б) — 89,0, членів ВЛКСМ — 97,2, жінок — 50,9% ,5.

Незважаючи на недоліки, а іноді й серйозні упущення у роботі Південно-Західної залізниці, що мали місце в роки першої п’ятирічки, тут виросло багато чудових трудівників, які прославили магістраль самовідданою працею, визначними досягненнями. Вони служили при¬ кладом для тих, хто ще не включився у соціалістичне змагання та рух ударників.

Керівництво змаганням зосереджувалося в руках місцевих пар; тійних організацій та створених на залізничному транспорті у липні 1933 р. політвідділів. ЦК ВКП(б), визначаючи їх завдання, серед ін¬ ших підкреслював кончу необхідність «нового могутнього піднесення соціалістичного змагання і ударництва» 16.

У поширенні передового досвіду, в боротьбі з недоліками в органі¬ зації змагання важлива роль відводилася «Рабочей газете», що почала виходити у жовтні 1933 р. на Південно-Західній залізниці як орган по- літвідділу і профспілки ПЗЗ. Вона стала бойовим помічником партій¬ них, комсомольських та профспілкових організацій, господарських ке¬ рівників в їх повсякденній діяльності. На її сторінках знаходили відо¬ браження злободенні питання з життя залізниці, її відділень, депо, станцій.

Змагання працівників ПЗЗ одержало новий імпульс у період під¬ готовки до XVII з’їзду партії. Політвідділ залізниці заснував спеціаль¬ ну Книгу пошани імені XVII з’їзду ВКП(б). її перший випуск вийшов у січні 1934 р. У її підготовці, крім співробітників політвідділу, брала участь група письменників України, в тому числі А. Шиян, М. Ушаков, С. Скляренко, М. Талалаєвський, Ц. Солодарь та ін.

До книги було занесено Червонопрапорний завод «Транссигнал» ім. Ф. Е. Дзержинського, тисячний колектив якого достроково, 25 груд¬ ня 1933 р. виконав програму другого року п’ятирічки: по товарній продукції — на 100,4, по продуктивності праці — на 106,2, по знижен¬ ню собівартості робіт — на 5,8 замість запланованих 5,3%.

Представники заводу Д. С. Трсгер, удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора, О. Є. Максименко — колишній слюсар, а з 1932 р. начальник заводу, Т. А. Матина — секретар партколективу, учасник січневого (1918 р.) повстання проти Центральної ради, Д. Ф. Шиш- ков — голова завкому, учасник того ж повстання, П. Н. Ступовський — колишній робітник, начальник цеху, слюсар-складальник П. К- Брже- стовський і кухар заводської їдальні П. Н. Голубєва також були за¬ несені до Книги пошани 17. До Книги пошани було занесено й багатьох інших працівників різних ділянок ПЗЗ, які чесно виконували свій обо-

13 Сборник ст. данньїх о состоянии и работе Юго-Западньїх железних дорог в 1930 г.— Киев, 1931.— С. 61.

14 Статистический бюллетень Юго-Западной железной дороги. — 1931.— № 11 — 12.— С. 64.

15 Бюллетень о работе дороги за 1932 г. — Киев, 1934. — С. 146.

18 КПРС в резолюціях... — К-, 1980. — Т. 5. — С. 117.

17 Дорожная книга почета имени XVII сьезда ВКП(б). — Киев, 1934. — С. 11 — 12. Укр. іст. журн., 1988, № 11 101

Трибуна молодого автора

в’язок, працювали творчо і самовіддано, були хорошими організато¬ рами ,8.

11 травня 1935 р. у Києві представники Південно-Західної, Пів¬ денної та Західної залізниць підписали угоду про соціалістичне зма¬ гання строком до 1 січня 1936 р. 19

Вона містила 14 пунктів. Найголовнішими серед них були ті, у яких йшлося про зменшення аварійності на залізниці. Учасники зма¬ гання зобов’язувалися досягти повного використання всіх ресурсів щодо прискорення обігу вагонів, скорочення їх простоїв на під’їзних коліях не менше як на 20% широко втілювати нові методи роботи, до¬ магатися перетворення ряду станцій у зразкові. На Південно-Західній — це Одеса-Сортувальна, Одеса-Застава, Помошна, Київ-1 товарний, Дарниця.

В інших пунктах йшла мова про впровадження в практику роботи методів одного з перших новаторів на залізничному транспорті передо¬ вого диспетчера С. В. Кутафіна, нагородженого в 1934 р. орденом Леніна.

Новим, вищим етапом соціалістичного змагання став стаханов- ський рух, найбільш яскравим виразником якого на залізничному транспорті став відомий новатор П. Ф. Кривонос. Він народився у 1910 р. в м. Феодосія, в 1933 р. закінчив школу ФЗН та курси маши¬ ністів і з листопада того ж року працював на паровозі. Член партії з 1929 р. У III Всесоюзному конкурсі паровозних бригад завоював зван¬ ня кращого машиніста Радянського Союзу. В 1935 р., працюючи в депо Слов’янськ, він зумів досягти небувалих для того часу показни¬ ків використання потужності паровоза. В наступні роки Герою Соціа¬ лістичної Праці П. Ф. Кривоносу доручалися високі господарські по¬ сади на залізничному транспорті. Протягом 1953 — 1970 рр. він очолю¬ вав ПЗЗ.

Десятки передових виробничників наслідували приклад П. Ф. Кри¬ воноса. В числі нагороджених у серпні 1935 р. орденами 56 залізнич¬ ників були й представники Південно-Західної. Орденом Леніна було відзначено О. Г. Свірікова — начальника паровозної служби, орденом Трудового Червоного Прапора — Н. А. Новицького — машиніста депо ст. Жмеринка. Самовіддано працювали тоді ж сотні інших передовиків змагання, поповнюючи ряди стахановців на ПЗЗ. Тільки у листопа¬ ді — грудні 1935 р. «Рабочая газета» повідомляла, що машиніст Лу- ценко привів на ст. Яготин поїзд, який на 510 т перевищував встанов¬ лену норму, наводила приклади трудового героїзму багатьох інших працівників 20.

Розглядаючи в грудні 1935 р. питання промисловості і транспорту в зв’язку із стахановським рухом. Пленум ЦК ВКП(б) відмітив, що залізничний транспорт, який раніше відставав від зростаючих потреб народного господарства, швидко піднімається вгору і технічно пере¬ озброюється. На Пленумі було висунуто завдання розгорнути стаха- новський рух на транспорті, насамперед серед працівників по ремонту паровозів, вагонів, колії та експлуатаційників, які відставали від ма¬ шиністів, добитися поліпшення роботи станцій, дальшого збільшення середньодобового пробігу паровозів та вагонів. «Першочерговою вимо¬ гою, обов’язковою для всіх служб залізничного транспорту, для всіх професій, — вказувалося у рішенні Пленуму ЦК ВКП (б) , — є безава¬ рійна робота. Робота без аварій і катастроф — вирішальний показник стахановсько-кривоносівської роботи на транспорті» 21.

18 Див. докладніше: Там же — С. 15 — 16.

19 Социалистнческий договор рабочнх, инженеров и техников Южной. Юго-За- падной и Западной железннх дорог. — Харьков. — 1935.

20 Див.: Рабочая газета. — 1935. — 27 листоп; 2, 6, 11, 14, 18 груд.

21 КПРС в резолюціях... — Т. 5. — С. 236.

102

Укр. іст. журн., 1988, № 11

Трибуна молодого автора

Творча думка стахановців-залізничників постійно шукала і знахо¬ дила все нові й нові форми організації праці. Від одиничних рекорд¬ них показників пролягав шлях до стахановських бригад, змін, цехів станцій. В основі дружної і злагодженої роботи залізничників лежала постійно зростаюча їх громадсько-політична активність, нерозривно зв’язана з трудовими досягненнями. «Стахановець», «по-стахановсько- му», — говорив М. С. Горбачов на зустрічі у ЦК КПРС з ветеранами стахановського руху, передовиками і новаторами виробництва 20 ве¬ ресня 1985 р., — це символ ініціативи, символ боротьби за все передове, проти застарілого, віджилого... Піонери цього руху стали справжніми героями країни. На них рівнялись, у них вчилися жити, за ними йшли робітники, колгоспники, інтелігенція, молодь» 22.

15 квітня 1936 р. велика група стахановців, керівників, політпра- цівників, профспілкових працівників-залізничників зібралася у Кремлі, де з участю керівників Комуністичної партії і Радянського уряду об¬ говорила питання про шляхи дальшого поліпшення роботи транспорту. На нараді було вирішено укласти угоду про соціалістичне змагання між близькими та спорідненими галузями залізничного транспорту. Звернення до всіх робітників і робітниць, керівників, профпрацівників і політпрацівників підписали найбільш відомі в країні новатори-заліз- ничники. Серед них — П. Ф. Кривонос, М. Т. Закорко, О. О. Огнев, М. М. Кожухар, О. Ф. Чміль, нагороджені орденами Леніна.

У цьому зверненні говорилося: «Найважливішою основою соціалі¬ стичного змагання є взаємодопомога і підтягання відстаючих до рівня передових. Тепер, коли транспорт піднявся і йде вгору, завойовуючи нові висоти, коли розгорнувся могутній стахаиовсько-кривоносівський рух, — соціалістичний принцип взаємодопомоги і підтягання відстаю¬ чих до рівня передовиків повинен увійти у свідомість кожного...» 23.

Розгортання соціалістичного змагання, у тому числі стахановсько¬ го руху, на Південно-Західній залізниці в роки перших двох п’ятирі¬ чок переконливо показало, яким справді невичерпним потенціалом во¬ лодіють люди, які будують нове життя, соціалізм.

22 Горбачов М. С. Немеркнучі традиції трудового подвигу. — К., 1985. — С. 4.

23 Поднимем могучее соревнование между огдельннми отраслями транспорта: Обращение... — Артемовск, 1936. — С. 3.

О. В. ЛЕВЕНЕЦЬ (Київ)

ВІДНОСИНИ СХІД — ЗАХІД І ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Сучасний світ характеризується багатоманітністю політичних струк¬ тур, складністю їх взаємодії та суперечливістю розвитку. Існування гло¬ бальних проблем та неможливість їх розв'язання національними засоба¬ ми підтверджує концепцію про його цілісність та взаємозалежність. Ос¬ танні десятиріччя історії людства свідчать, що процеси інтернаціоналіза¬ ції суспільного життя дедалі посилюються. «Зростає взаємопов'язаність держав і народів. Усе це ставить до кожної держави особливо жорст¬ кі вимоги — чи то йдеться про зовнішню політику, економічну і соціаль¬ ну дієздатність, духовне обличчя суспільства» !.

У сучасних умовах військового протистояння справжня безпека всіх країн може бути досягнута не на основі воєнної сили, а лише на ос¬ нові переговорів, спільних узгоджених політичних дій. У питаннях збе-

1 Матеріали XXVII з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. — К., 1986. —

Укр. іст. журн., 1988, №11

103

Трибуна молодого автора

реження миру на планеті та досягнення справжньої безпеки, а також нормального функціонування світових господарських зв'язків особлива міра відповідальності лягає на держави, які володіють ядерною зброєю та мають великий політичний і економічний потенціал. У зв'язку з цим особливе місце в сучасних міжнародних процесах належить Великобри¬ танії, її позиції щодо розвитку всього комплексу відносин з соціалістич¬ ними країнами.

Будучи найбільш близьким і відданим союзником США, Великобри¬ танія сьогодні — це розвинута у всіх відношеннях капіталістична держа¬ ва, яка має широке представництво у міжнародних справах, здатна ефек¬ тивно впливати на розвиток тієї чи іншої ситуації в світі. Зовнішньополі¬ тична активність Великобританії помітно зросла з приходом у 1979 р. до влади уряду консерваторів на чолі з М. Тетчер. Ще яскравіше це виявилося після її обрання вдруге на пост прем'єр-міністра. Присвятив¬ ши перші чотири роки свого правління в основному здійсненню вели¬ кої програми денаціоналізації та збільшення сфери впливу приватного капіталу 2, тобто вирішенню внутрішніх проблем, консерватори в наступ¬ не чотириріччя приділили більше уваги зміцненню міжнародних позицій та зростанню авторитету своєї країни як одного з лідерів західно¬ го світу.

Серед багатьох напрямів діяльності британської дипломатії акти¬ візувалася і східноєвропейська політика країни. Практично з самого по¬ чатку другого терміну правління кабінету торі у лондонських диплома¬ тичних колах сформувалася думка про необхідність розширення сфери можливих контактів з соціалістичною частиною Європи. При цьому під¬ креслювалося, що європейське співтовариство здатне усунути загрозу ядерної війни лише за допомогою зламу бар'єрів на шляхах вільної тор¬ гівлі та контактів між простими людьми 3.

Роль Східної Європи як складової частини європейської та світової політичної структури, важливість її господарського організму для пов¬ нокровного функціонування всієї системи міжнародних економічних від¬ носин нині постійно зростає. Ігнорувати ці факти — значить не бачити об'єктивних процесів сучасного світового розвитку, свідомо відмовляти¬ ся від можливості нормалізації міжнародного клімату.

Активізація Лондона у сфері зовнішньої політики, прагнення бра¬ ти дедалі помітнішу й вагомішу участь у діалозі Схід — Захід певною мірою пояснюється необхідністю перегляду місця й ролі самої Велико¬ британії у сучасному світі, розумінням того, що без активної «східної дипломатії» претендувати на лідерство у західному світі сьогодні просто неможливо. Що ж стосується визначення справжньої ваги цієї країни у міжнародних відносинах, а також можливостей реалізації нею своїх зовнішньополітичних цілей в умовах світу, що постійно змінюється, то слід відзначити існування широкого спектра думок з цього приводу як у її політичних, так і в наукових колах. Лідер ліберальної партії Велико¬ британії Д. Стіл вважає, що найсерйознішою проблемою нинішнього керівництва країни у галузі зовнішніх зв'язків та дипломатії у найближ¬ чі роки буде відшукування справжнього її місця в світі. «Неспроможність наших політичних лідерів правильно оцінити зміни, що відбулися у сві¬ ті після 1945 р., призвела до вироблення хибної політики як щодо на¬ ших європейських сусідів, так і США. Точно так було допущено помил¬ ку при формуванні політики у галузі оборони і роззброєння» 4, — пише він.

Важка адаптація консервативного уряду Великобританії до реалій сучасного світу знаходить своє безпосереднє відображення у його став-

2 Див.: ЇУаИегз А. Вгііаіп’з Есопошіс Кепаіззапсе: Маг^агеї ТЬеаІсЬег’з ГСе- їогтз 1979 — 1984. — №у/-¥огк, Охіогф ОхГогсЗ Шіуегзііу Ргезз, 1986. — 200 р.

3 Зигуеу о! Сиггепі Аііаігз.— 1985 — Уоі. 15.— № 1, .Іап.— Р. 10.

4 8 і е е 1 Б. Рагіпегз іп Опе ИаНоп. А Ие'у уізіоп о! Вгііаіп 2000. — Ьопсіоп, 1985.— Р. 125.

104

Укр. Іст. журн., 1988, № II

Трибуна молодого автора

ленні до соціалістичних країн, що виявляється в солідаризації з найкон- сервативнішими колами США на грунті антирадянщини і антикомунізму.

Однією з найбільш характерних рис «східної політики» Лондона у 80-ті роки є її крайня непослідовність. Через тиждень після свого об¬ рання у 1979 р. на пост прем'єр-міністра М. Тетчер приєдналася до за¬ клику федерального канцлера ФРН, зверненому до політичного керів¬ ництва Сполучених Штатів, про найшвидшу ратифікацію радянсько-аме¬ риканського договору ОСО-2. На практиці ж уряд торі поряд з цим проводив політику нарощування озброєнь, проводячи «жорстку» лінію щодо Радянського Союзу 5. Розглядаючи перспективи розвитку політич¬ них контактів із східноєвропейськими соціалістичними країнами як мож¬ ливий варіант привнесення ускладнень в процес соціалістичної інтегра¬ ції та розширення сфери співробітництва з СРСР, уряд консерваторів на початку 80-х років вдався до політики «наведення мостів» 6. В основу такої політики було покладено ідею про Східну Європу як про «немо- нолітний блок» соціалістичних держав 7.

Початком її практичного проведення стала серія візитів М. Тетчер, а також лорда Каррінгтона, який був тоді міністром закордонних справ, та його заступника П. Блейкера до УНР, ПНР, ЧССР, НДР, СРР та СФРЮ восени 1980 р. Під час таких візитів представники Великобританії, як правило, закликали уряди соціалістичних країн розширювати контакти у різних сферах, заявляли про необхідність внести певний вклад у спра¬ ву нормалізації відносин Схід — Захід та ослаблення міжнародної напру¬ женості 8. Поряд з цим вони робили спроби впливати на внутрішню по¬ літику цих країн, по можливості, добиватися її змін відповідно до захід¬ них ідеалів та критеріїв 9.

В цілому ж перспективи розвитку контактів і зв'язків Великобрита¬ нії з соціалістичними країнами залежать від загального міжнародного політичного клімату, який багато у чому визначається рівнем стану ра¬ дянсько-американських та радянсько-англійських відносин. На початку 80-х років складності практичного втілення розрядки на Європейському континенті, зумовлені антирадянською сутністю зовнішньої політики Ва- шінгтона та його союзників по НАТО, різко загальмували тенденцію до нормалізації загальноєвропейського процесу, що намітилася раніше. У той період відбувалося зростання агресивності військово-політичних доктрин провідних західних країн, що відбилося і на зростанні їх вій¬ ськових витрат. Помітну роль відіграла у цьому Великобританія, яка прийняла рішення про щорічне збільшення останніх на 8% протягом трьох років 10. Лондон активно підтримав американську адміністрацію і в нав'язуванні іншим партнерам по Північноатлантичному союзу рі¬ шень, що торкаються збільшення витрат на озброєння, розміщення до¬ даткових американських ракет на Європейському континенті, а також інших, покликаних порушити баланс сил, що склався. Практично у всіх випадках висування Сполученими Штатами ініціатив — чи то в сфері політики, чи оборони — ■ Великобританія займала якщо не ідентичну, то схожу позицію.

У чому ж полягають причини, які спонукають Лондон діяти таким чином? Можна відзначити ряд факторів, що помітно впливають на фор¬ мування зовнішньої політики уряду консерваторів, а також безпосеред¬ ньо на реалізацію його цілей на міжнародній арені. Серед них слід ви¬ ділити: класові мотиви, тобто те, що визначає вороже ставлення до со-

8 С г і і с Ь 1 е у 3. ТЬе ЛогЙі Аііапііс АНіапсе апсі іЬе Зоуієі ІІпіоп іп ІЬе 1980’б. — Ьопгїоп, 1982.— Р. 119.

6 Оиагсііап. — 1980. — ЗО Осі.

7 ІЬі<і.

8 Ріпапсіаі Тітез. — 1980. — ЗО N07.

9 Баііу ТеїедгарЬ. — 1980. — ЗО Осі.

10 Шііесі Зіаіез Кеіаііопз \уііЬ Еигоре ап<1 ІЬе Зоуієі ІІпіоп. — 1981 // 113 Ооуєг- птепі Ргіпііпд Оііісе іУазЬіпдіоп, 1982.— Р. 221.

Укр. іст. журн., 1988, Л® 11

105

Трибуна молодого автора

ціалізму як системи; економічні, фінансові та культурні зв'язки з США; державно-монополістичні, традиційно історичні зв'язки із своїм заоке¬ анським союзником.

Важливим є і той момент, що відносини Великобританії з Сполуче¬ ними Штатами складалися протягом тривалого періоду, тобто відбува¬ лося поступове вдосконалення механізму їх розвитку. Тому відносини між Лондоном та Вашінгтоном одержали назву «особливих». Найтісні¬ шим чином зв'язані обидві країни і у військовій галузі. На середину 80-х років, за підрахунками відомого британського політичного огляда¬ ча Д. Кемпбелла, на території Великобританії було 130 військових баз та інших об'єктів, а також 160 військових установ Сполучених Штатів п. Крім цього, співробітництво у даній галузі поширюється і на сферу ядерної політики Лондона. З 1983 р. на Британських островах, як і в ін¬ ших західноєвропейських державах, що погодилися прийняти американ¬ ські ракети, було розміщено ядерну зброю США середньої дальності. З американською допомогою уряд країни здійснює модернізацію свого ударного арсеналу. Все це, включаючи активну участь Уайтхолу в ядер¬ ному плануванні НАТО, не тільки не забезпечує міжнародної безпеки та безпеки самих британців, а навпаки, як вважає відомий державний і політичний діяч Д. Хілі, підриває суверенітет держави 12. І все ж уряд консерваторів продовжував проводити політику, спрямовану на збіль¬ шення військової могутності як самої Великобританії, так і всього за¬ хідного союзу.

М. Тетчер була першим політичним діячем за межами американ¬ ського континенту, хто підтримав американські плани по створенню си¬ стеми СОІ 13. Відвідавши Вашінгтон у лютому 1985 р., вона схвалила пер¬ спективу підписання так званого «меморандуму про взаєморозуміння», згідно з яким американський уряд брав на себе зобов'язання надати англійським військово-промисловим корпораціям замовлення в рам¬ ках СОІ на 1,5 млрд. доларів*. Проте вже у 1986 р. президент США Р. Рейган прийняв рішення про збільшення суми контракту ще на 7 млн. доларів. Незважаючи на те, що Лондон бере участь лише у дослідни¬ цькому розділі програми, як це обумовлено меморандумом, це не зменшує його відповідальності за дії, що заохочують перенесення гонки ядерних озброєнь у космос, надають їй якісно нових характеристик, зо¬ крема, ведуть до непередбачуваних наслідків.

Незважаючи на зростаючу міць британських ядерних сил и, СРСР, враховуючи складність міжнародного становища, виявив добру волю і прийняв рішення про те, щоб тимчасово виключити із загального стра¬ тегічного рівняння атомний потенціал Англії та Франції. Однак і ця ми¬ ролюбна акція Радянського уряду не викликала належної реакції з бо¬ ку офіційного Лондона. Це підтвердило його тривале мовчання щодо численних закликів Союзу РСР припинити підземні ядерні випробування і почати реальне втілення у життя програми ліквідації всієї ядерної зброї до кінця нинішнього століття. Лише майже через два місяці після офі¬ ційного вручення англійському уряду радянських пропозицій про роз¬ зброєння Уайтхол перервав мовчання, яке затягнулося. Силкуючись об¬ грунтувати фактично відмову від прийняття даних пропозицій Союзу РСР, проте, не маючи для цього якихось переконливих доказів, міністр закордонних справ Великобританії Дж. Хау у своїй заяві перед акре¬ дитованими у Лондоні зарубіжними кореспондентами намагався спотво¬ рити зміст радянської мирної програми. Говорячи про Радянський Со-

11 СатрЬеП О. ТЬе ІІпзіпкаЬІе Аігсгаїі Саггіег: Ашегісап МіШагу Рочмег іп Вгііаіп — Ьопйоп, 1984 — Р. 16.

12 Неаіеу О. ВеуопсІ йисіеаг Цеіеггепсе. — Ьогкіоп, 1986. — Р. 5.

13 Сиггепі Нізіогу.— 1986, ЬІоу.— Р. 387.

* Цей меморандум було підписано 6 грудня 1985 р.

м Зеідпіоиз II О. М., Уаіез 3. Р. Еигоре’з Цисіеаг Зирегрошегз // Ро- геідп Роїісу. — 1984, Зишшег. — Р. 44.

106

Укр. іст. журн., 1988, № 11

Трибуна молодого автора

юз як про «потенційного агресора», всупереч суті заяви радянської сто¬ рони від 15 січня 1986 р., глава британського зовнішньополітичного ві¬ домства стверджував, що нібито, пропонуючи ліквідувати ядерну зброю до кінця нинішнього століття, уряд СРСР «нехтує одночасною необхідні¬ стю роззброєння в інших сферах». Таким чином, без уваги залишилася радянська ініціатива, висунута 18 квітня 1986 р., про значне зниження військового протистояння у Європі по звичайних озброєннях 15.

Неабияке значення для вироблення єдиного урядового курсу краї¬ ни щодо перспективи ліквідації ядерної зброї має особливий погляд британського прем'єра на цю проблему. У своїй заяві з даного питання М. Тетчер відзначила, що не уявляє собі світ без ядерної зброї. На її думку, мир у Європі і на землі в цілому зберігається вже понад 40 ро¬ ків саме завдяки наявності в обох сторін руйнівної термоядерної зброї. Глава англійського уряду вважає, що рівновага «страху» — єдиний гарант миру в глобальному масштабі ,6.

Щоправда, слід зазначити, що в англійських політичних та наукових колах не всі поділяють такі судження 17. Так, на думку членів Альтерна¬ тивної неурядової комісії з питань оборони, створеної у 1980 р., не¬ безпека світового воєнного конфлікту значно зменшиться, якщо Брита¬ нія ліквідує свою ядерну зброю. Відмова уряду торі від ставки на ос¬ танню, вважають члени комісії, дасть йому змогу внести конструктивний вклад у створення сприятливих умов для початку реального процесу роззброєння |8.

Основна опозиційна політична сила країни, якою є партія лейбори¬ стів, вбачає безпеку Великобританії у зміні суті її нинішньої військової доктрини та власне оборонної політики. Незважаючи на деякі зміни, які відбулися у розумінні лейбористами проблем роззброєння, їх програма в галузі оборони являє собою альтернативу політиці британських кон¬ серваторів, вона є ближчою до вимог часу і специфіки військово-полі¬ тичної ситуації на континенті 19.

На початку 1988 р. з альянсу лібералів та соціал-демократів виникла Соціал-ліберальна демократична партія Великобританії. Не маючи ще на той момент чіткої структури, активісти цієї партії, проте, поспішили погодитися з програмою консерваторів по переобладнанню королів¬ ського підводного флоту ракетно-ядерною системою «Трайдент-2», а також з необхідністю збереження і модернізації ядерного потенціалу країни, що, на їх думку, забезпечує «ефективне стримування» 20.

Глибоку стурбованість викликає політика нарощування озброєнь й серед широких верств британської громадськості. Причина невдово¬ лення полягає в тому, що політика, заснована на так званому ядерному стримуванні, несе у собі постійну загрозу світовій цивілізації. У 80-ті роки в країні відбулося значне зростання чисельності прихильників роз¬ зброєння, зросла активність численних антивоєнних організацій, най¬ більш діяльною з яких є Рух за ядерне роззброєння. Розширюється со¬ ціальна база антивоєнного руху. В ньому беруть участь багато політич¬ них, державних і церковних діячів.

Дедалі більшим авторитетом на британських островах користується миролюбна політика Радянського Союзу. Поступово на зміну образу «вічного ворога», що тривалий час насаджувався буржуазними засобами масової інформації Великобританії, приходить інший образ Союзу РСР — партнера. Це відбувається не тому, що магнати преси, власники

15 Правда,— 1986.— ЗО апр.

І6Лебедев А. Очерки британской внешней политики. 60 — 80-е годи,— М., 1988,— С. 222.

17 Див.: Вгіїаіп ВеІ\\'ееп Базі апсі \Уез(. А Сопсегпеб Іпсіерепсіепсе. А Сепіег Іог Апаїузіз ої СопПісІ РиЬІІсаііоп. — СиіШогсі, Зиггеу. — 1984. — 155 р.

18 Див.: БеГепсе \УШюиі Ше ВогпЬ. ТЬе Керогі ої іЬе Оерепсе АНегпаііуе Сош- тіззіоп. Ьопсіоп апсі №\у-¥огк, 1983. — 311 р.

19 Могпіпд Зіаг. — 1987. — ЗО Зері.

20 Извєстия. — 1988. — 24 янв.; 5 марта.

Укр. Іст. журн.. 1988, А* 11

107

Трибуна молодого автора

теле- і радіокорпорацій Великобританії раптом усі разом змінили своє ставлення до СРСР. Причина полягає в іншому. Консервативний уряд М. Тетчер не може більше ігнорувати мирні ініціативи, які йдуть з Мо¬ скви, не може більше не помічати багатотисячні демонстрації на їх під¬ тримку. Прагнення не залишитися осторонь від дедалі очевиднішого процесу нормалізації відносин Схід — Захід, побоювання, що пасивність у цьому напрямі може підірвати авторитет Великобританії як однієї з провідних держав західного союзу і негативно відбитися на позиції уряду всередині країни, переконали кабінет М. Тетчер у необхідності активізувати свою діяльність у відносинах з СРСР.

У березні 1987 р. на запрошення Радянського уряду прем'єр-міністр Великобританії відвідала Радянський Союз з офіційним візитом. У ході бесід з керівництвом СРСР вона мала змогу детально ознайомитися з суттю радянських мирних ініціатив. Відбувся серйозний обмін думка¬ ми з найширшого кола питань міжнародної безпеки, роззброєння та розвитку двосторонніх відносин. У процесі переговорів з проблем лік¬ відації ядерної зброї радянська сторона відзначила неспроможність ар¬ гументації британських стратегів щодо необхідності її збереження як єдиної умови підтримання миру.

В результаті бесід та поглибленого обміну думками було відзна¬ чено взаєморозуміння і навіть певну близькість позицій обох сторін з проблеми ліквідації ракет середньої і меншої дальності (РСД і РМД) у Європі, а також готовність довести до кінця переговори про знищення хімічної зброї, розв'язати всі проблеми, зв'язані з необхідністю скоро¬ чення звичайних озброєнь і збройних сил у Центральній Європі. Разом з тим М. Тетчер не залишила сумнівів з приводу її бачення європей¬ ської безпеки. Вона заявила, що не вірить у можливість повної ліквіда¬ ції ядерної зброї у Європі. «Мир без ядерної зброї був би більш не¬ безпечним і менш стабільним для всіх», — зазначила прем'єр-міністр21. Під час її зустрічі з М. С. Горбачовим відбулася також грунтовна диску¬ сія з глобальних проблем, які стоять перед людством, були висловлені погляди на можливі шляхи їх розв'язання.

Московська зустріч радянського і англійського керівників поклика¬ на була стати певним імпульсом для розширення радянсько-британських зв'язків. Проте навіть після цієї, в цілому результативної зустрічі *, бри¬ танське політичне керівництво проявляло двоїстість своєї позиції у від¬ носинах Схід — Захід. Це насамперед торкалось підходу Великобританії до проблем роззброєння. Основуючи свою концепцію оборони на докт¬ рині «ядерного стримування», правлячі кола цієї країни не бажають розпрощатися з програмами доозброєння у цій сфері, побоюючись втратити свій статус ядерної держави. Як стверджують американські по¬ літичні коментатори, жоден із західноєвропейських лідерів не чинить опору ядерному роззброєнню у Європі так, як це робить М. Тетчер 22.

Ведення радянсько-англійського діалогу є непростою справою, на його шляху існує багато проблем. Колишні стереотипи мислення бри¬ танських політичних, фінансових і торговельних кіл долаються з вели¬ кими труднощами. Існують й об'єктивні причини, що ускладнюють роз¬ виток двосторонніх відносин. До них насамперед належать ті, що поля¬ гають у природі відмінностей у суспільно-економічному устрої обох країн. Відмінність у. цьому, а також у суті процесів, що відбуваються всередині суспільств, визначає відмінності у підходах до одних і тих же проблем, оцінки подій у світі, поведінки у міжнародних відносинах. У міру зростання контактів, розширення різних зв'язків між СРСР та Ве-

11 Тіше.— 1987.— 13 Арг.— Р. 5.

* За час триденного офіційного візиту М. Тетчер в СРСР були підписані два документи, що торкаються питань розвитку відносин в галузі інформації, культури та освіти, а також у справі вивчення, дослідження та використання космічного про¬ стору у мирних цілях.

22 Тіше.— 1987.— 14 Мау.— Р. 23.

108

Укр. Іст. журн., 1988, №11

Трибуна молодого автора

ликобританією неминуче будуть виявлятися нові розходження, що ви¬ магають від сторін готовності до взаєморозуміння та поступок. Це не відкидають ні Радянський Союз, ні Англія. Проте, незважаючи на їх існування, діалог продовжується. На користь обох країн з'являються ве¬ ликі можливості його активізації за рахунок відкриття нових сфер спів¬ робітництва23, у тому числі у питаннях політики та контролю над озб¬ роєннями.

Розуміючи, що не можна з порога відкидати ідею ядерного роз¬ зброєння, керівництво Великобританії заявляє, що бажає мати надійну оборону при меншій кількості озброєнь. Однак і в цьому уряд британ¬ ських консерваторів вдається до вивертів. Надійна оборона, на їх по¬ гляд, повинна бути заснована на доктрині «гнучкого реагування», тобто, коли військовий арсенал країни складався б із звичайної, атомної і хі¬ мічної зброї.

і все ж позитивне на нинішньому етапі розвитку радянсько-англій¬ ських відносин полягає у тому, що при цілком відмінних часом підходах до оцінки міжнародної ситуації продовжується дуже важливий дво¬ сторонній обмін думками, мають місце взаємні консультації з різних проблем, які становлять обопільний інтерес. Це сприятливо впливає й на характер зв'язків Схід — Захід. За словами міністра закордонних справ Великобританії, уряд країни робить все від нього залежне, щоб просунути вперед справу миру, справу поліпшення взаємовідносин між країнами, які представляють різні ідеології. Найближчою метою кабі¬ нету М. Тетчер, як вказує він, є досягнення міжнародної безпеки на більш низькому рівні озброєнь. Великобританія намагається визначити своє місце та роль у сучасній системі відносин Схід — Захід, намагаєть¬ ся знайти відповідність між своїм бажанням відігравати у них дедалі вагомішу роль та своїми реальними можливостями. Так, в інтерв'ю ко¬ респонденту «Правдьі», яке дав глава британського міністерства закор¬ донних справ напередодні зупинки М. С. Горбачова в Лондоні на шля¬ ху його слідування у Вашінгтон, зокрема, зазначалося: «Наша країна хоче виступати не як якийсь посередник у справах між Сходом і Захо¬ дом, а як член західного союзу, прихильний до поліпшення відносин» 24. Говорячи про участь своєї країни у багатосторонньому діалозі, Дж. Хау відзначив: «...Англія залишається країною, відданою НАТО, і яка є од¬ ним з найбільш надійних членів цього союзу. Разом з тим Англія — один з провідних членів Європейського співтовариства, член Ради Без¬ пеки ООН, держава, яка має у своєму розпорядженні ядерну зброю» 25.

Друга офіційна зустріч М. С. Горбачова і М. Тетчер, яка відбулася в грудні 1987 р., стала продовженням дискусії, початої у Москві. Ха¬ рактеризуючи стан радянсько-англійських відносин, Генеральний секре¬ тар ЦК КПРС відзначав їх хороший динамізм, що був наданий розвит¬ ком політичних контактів на різних рівнях. Одним з найбільш важливих моментів у бесіді було обговорення очікуваного підписання угоди по РСД і РМД. Глава британського уряду зазначила, що вона повністю під¬ тримує готовність СРСР і США ліквідувати даний клас ядерної зброї і виступає за розвиток діалогу між Москвою та Вашінгтоном. Обидві сторони підкреслили значну роль у роботі над договором союзних дер¬ жав, які внесли свій вклад у загальну справу зменшення небезпеки гло¬ бального конфлікту. Було продовжено дискусію про концепцію «ядер¬ ного стримування», під час якої сторони виклали свої позиції. М. Тетчер і М. С. Горбачов торкнулися також проблеми звичайних озброєнь і збройних сил у Центральній Європі. Генеральний секретар ЦК КПРС відзначив, що вже назріла необхідність переведення переговорів з цих питань із сфери пропаганди у практичне русло, в сферу політики. На зу¬ стрічі було також приділено увагу перспективі скорочення на 50% стра-

23 Правда.— 1987.— 12 дек.

Там же.— 7 дек.

25 Там же.

Укр. іст. ж урн., 1988, №11

109

Трибуна молодого автора

тегічних наступальних озброєнь. Обидві сторони виступили при цьому за створення чітко налагодженої системи контролю. По закінченні пе¬ реговорів лідери обох країн зробили заяви для преси, в яких відзначи¬ ли значне поліпшення характеру радянсько-англійських відносин, їх кон¬ структивність та діловитість, а також обопільну готовність далі діяти у такому ж дусі, розширювати співробітництво і поглиблювати взаємо¬ розуміння При цьому глава британського уряду підкреслила, що Дого¬ вір про ліквідацію РСД і РМД є історичною угодою, покликаною стати джерелом додаткової безпеки для народів усього світу26.

Після того, як М. С. Горбачов відбув у Вашінгтон, у Брайз-Нортоні відбулася прес-конференція для британських та іноземних журналістів, на якій М. Тетчер дала оцінку радянським ініціативам, назвавши їх смі¬ ливими, і такими, що визначають нове політичне мислення. «Там, де є в наявності воля, шлях буде знайдено», — заявила вона 27 . Однак, поряд з цими безумовно оптимістичними заявами, британський прем'єр-міністр знову висловилася про те, що ядерна зброя є єдиним засобом стриму¬ вання можливого агресора та забезпечення миру.

Очевидним є те, що Лондон знову виступає з позицій подвійного стандарту. Одночасно з переговорами про перспективу скорочення стратегічних наступальних озброєнь СРСР та США наполовину Велико¬ британія продовжує модернізацію свого ядерного потенціалу. Підпи¬ сання у Вашінгтоні Договору про РСМД викликало не тільки схвалення та палку реакцію серед британських політиків та військових. Реалізація планів закуплення Лондоном ракетно-ядерної системи «Трайдент» для королівського підводного флоту має замінити «Першінги», які підляга¬ ють ліквідації 28. Більше того, на зустрічі керівників держав НАТО, що відбулася 2 — 3 березня 1988 р. у Брюсселі, прем'єр-міністр Великобри¬ танії виступила з промовою, центральною у якій була спроба переко¬ нати керівництво блоку в необхідності модернізації ядерних засобів, які неохоплені Вашінгтонським договором. Усвідомлюючи, проте, що ос¬ танній користується масовою підтримкою у світі, учасники сесії не на¬ важилися відкрито включити у прийняту ними декларацію ідею про «компенсацію» ракет, що ліквідуються, та модернізацію ядерних озб¬ роєнь, які залишаються. Було використане туманне формулювання про необхідність підтримання на найсучаснішому рівні ядерні та звичайні си¬ ли країн НАТО 29.

Перспектива можливого скорочення наполовину запасів стратегіч¬ них наступальних озброєнь СРСР та США неминуче поставить на порядок денний питання про атомну зброю Великобританії і Франції. Очевидно, що вже найближчим часом його необхідно буде поставити на рейки практичного розв'язання, оскільки Радянський Союз та його союзники не можуть назавжди відмовитися від урахування ядерних потенціалів цих країн, кожний з яких здатний зруйнувати практично усі великі міс¬ та СРСР 30.

Негативна позиція Великобританії щодо перспектив ядерного роз¬ зброєння (при твердій переконаності її уряду в необхідності вдоскона¬ лення та модернізації звичайних озброєнь і військової техніки як до¬ даткової гарантії «стримування») стає гальмом не тільки на шляху прак¬ тичного втілення ідеї без'ядерного світу, а й заважає утвердженню но¬ вого політичного мислення. Незважаючи на те, що Лондон сприяв роз¬ витку діалогу між Вашінгтоном та Москвою, у своїй східноєвропейській політиці він, як і раніше, використовує вже застарілі стереотипи сприй¬ няття соціалізму, його місця в сучасних міжнародних відносинах. Пози¬ тивно оцінивши результати радянсько-американських переговорів на

26 Там же. — 8 дек.

27 Там же. — 9 дек.

28 ТЬе Оиагсііап.— 1988.— 18 ,їап.

29 Правда. — 1988.— 12 марта.

80 $ е і § п і о и з II 0. М., ¥ а І е з Л. Р. Ор. сії. — Р. 44.

Укр. іст. ж урн.. 1988. А5 11'

ПО

Трибуна молодого автора

найвищому рівні в Москві, уряд М. Тетчер висловився за дальший розви¬ ток відносин Схід — Захід на основі принципів рівної безпеки та миро- любства, вважаючи, що четверта зустріч лідерів США і СРСР наблизи¬ ла їх до більш стабільної взаємодії ЗІ.

Заклики до усунення напруженості у відносинах держав з різним соціальним ладом та конкретний вклад у справу їх реального втілення — не одне й те ж саме. У столицях країн Заходу лунає немало заяв, у яких йдеться про мир та взаємну безпеку. Однак не всі вони підкріплені конк¬ ретними акціями. Лондон після підписання у Вашінгтоні радянсько-аме¬ риканського договору про РСМД дещо знизив свою активність у напря¬ мі розвитку діалогу Схід — Захід на багатосторонній основі.

Із вступом даного договору в силу рух у напрямі реального скоро¬ чення ядерних озброєнь не зупинився. Як визнали політичні керівники СРСР і США, зупинки на шляху процесу, що почався, як і гальмування його неприпустимі ні з яких позицій 32.

У розв'язанні питання про нормалізацію міжнародних відносин по лінії Схід — Захід, незважаючи на їх значну складність та багатоманіт¬ ність, особливо важливими є характер і ступінь взаємозв'язків між Сою¬ зом РСР і Сполученими Штатами. Хоча перспективи розрядки залежать не тільки від цих двох держав. Нинішній рівень інтернаціоналізації полі¬ тичних, економічних та інших процесів у світі створює умови для рівно¬ правної й рівновеликої за обсягом участі усіх країн, незалежно від їх політичного устрою, розміру території тощо. Великобританія здатна внести свій вклад у справу пом'якшення міжнародної напруженості, нор¬ малізацію відносин з соціалістичними країнами. Це відповідає інтере¬ сам загальної безпеки, інтересам всіх народів, у тому числі й самої цієї країни.

Роль «голосу» Західної Європи 33, на яку претендує Британія часів кабінету М. Тетчер, залежить тепер більшою мірою від політико-еконо- мічного розвитку держави, ніж від її військової могутності. Звичайно, при оцінюванні ваги будь-якої країни у міжнародних справах, її можли¬ востей у досягненні намічених цілей військовий фактор враховується не в останню чергу. Проте нині керівники дедалі більшої кількості держав доходять висновку про неможливість розв'язання суперечливих проблем, а також реалізації своїх інтересів за допомогою сили.

Великобританія в особі прем'єр-міністра М. Тетчер виступає за збе¬ реження атомної зброї. Причому, очолюваний нею уряд переконаний в неможливості повернення до без'ядерних збройних сил і вважає, що ситуація в світі у такому випадку стане менш стабільною і більш небез¬ печною 34. Тверде наполягання Лондона на тому, що діалог про ядерне роззброєння до певного моменту * мають вести лише Москва і Вашінг- тон, свідчить про те, що нинішній уряд консерваторів навряд чи істотно змінить свій підхід до проблеми ліквідації всієї атомної зброї. Разом з тим Великобританія не може відмовитися від участі в процесі норма¬ лізації відносин між Сходом і Заходом.

Проте, при залишеному без уваги військовому аспекті його участь у процесі зміцнення заходів довір'я між Сходом і Заходом не може розглядатися як повноцінний вклад у справу розрядки, встановлення нормальних цивілізованих відносин між державами з різними соціаль¬ ними системами.

31 Правда. — 1988. — 5 июня.

32 Там же. — 1 июня.

33 Оаііу Міггог. — 1988. — 15 РеЬ.

** Тіше,— 1987.— 13 Арг.— Р. 5.

* Тобто до тих пір, доки розміри ядерних потенціалів СРСР і США в резуль¬ таті скорочень не зрівняються з потенціалами інших ядерних держав.

Укр. іст. журн., 1988, № 11

111

НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧУ ІСТОРІЇ

Тема 6. БОРОТЬБА ПАРТІЇ ЗА ПОБУДОВУ СОЦІАЛІЗМУ В СРСР (1926—1941 рр.)

Період з середини 20-х до кінця 30-х років посідає особливе місце в історії Комуністичної партії й Радянської держави. І не тільки тому, що в ті роки розв'язувалися соціально-економічні завдання небаченого раніше масштабу, а й з причин надзвичайної суперечливості процесів та явищ суспільного розвитку і, відповідно, сучасних оцінок. У зв'язку з цим вивчення даної теми неможливе без врахування нових знань, оцінок і висновків партійних документів останнього часу, а також без глибокого аналізу художньої літератури, особливо публіцистичної.

Тому при визначенні цільових установок до вивчення теми на лек¬ ції, семінарському занятті чи в процесі самостійної роботи студентів викладач повинен звернути їх увагу на минуле, що допоможе їм зро¬ зуміти джерела трудового ентузіазму, патріотичного натхнення радян¬ ських людей, які яскраво виявилися в процесі соціалістичного будів¬ ництва в нашій країні. Разом з тим необхідно вказати і на труднощі, втрати, що не тільки супроводжували цей процес, а й перейшли в со¬ ціально-економічні і політичні структури наступних періодів, поклали початок механізму гальмування, який слід зламати в ході революційної перебудови. Командно-адміністративні методи управління, що склались у роки всевладдя Сталіна, відзначалося на XIX Всесоюзній партконфе- ренції, справили згубний вплив на різні сторони розвитку нашого суспіль¬ ства. У цю систему сягають своїми коренями багато труднощів, які ми переживаємо і тепер *.

Мета вивчення теми повинна також визначатися необхідністю усві¬ домлення причинно-наслідкових зв'язків у діяльності партії по здійснен¬ ню програми соціалістичного будівництва, співвідносячи її (діяльність) з ленінською концепцією соціалізму, ленінським баченням шляхів і ме¬ тодів його побудови. Обов'язковою умовою цього є врахування реаль¬ них суперечностей перехідного періоду, які значною мірою зумовлюва¬ ли конкретні форми і методи, темпи соціалістичних перетворень і не могли не відбитися на конкретних рисах радянського суспільства 20 — 30-х років.

Вивчення теми пропонується провести за таким планом:

1. Партія в політичній системі радянського суспільства 20 — 30-х років.

2. Боротьба партії за соціально-економічні перетворення суспільст¬ ва в умовах перехідного періоду.

3. Побудова в основному соціалізму в СРСР. Заходи партії по від¬ верненню воєнної небезпеки, зміцненню обороноздатності країни.

Названі питання можуть бути розглянуті на трьох лекціях, конкрет¬ ну структуру яких викладач визначає з урахуванням того, які проблеми будуть ним винесені на семінарські заняття чи на самостійну підготов¬ ку студентів.

Приступаючи до вивчення теми, викладачу необхідно коротко оха¬ рактеризувати суть і масштабність завдань, що постали перед партією у зв'язку з переходом країни на рейки соціалістичної реконструкції на¬ родного господарства. Усвідомлення глибини й складності цих завдань, їх новаторського характеру допоможе студентам зрозуміти, чому очо-

1 Див.: Матеріали XIX Всесоюзної конференції Комуністичної партії Радян¬ ського Союзу, 28 червня — І липня 1988 р. — К., 1988. — С. 35 — 36.

П2 Укр. іст. журн., 1988, А? 11

На допомогу викладачу історії

лити маси в боротьбі за соціалізм могла тільки партія, яка сама була втіленням політичної зрілості, організованості, згуртованості своїх рядів. Разом з тим аналіз головних тенденцій внутріпартійного розвитку, в яких відображено складність політичної ситуації в країні того періоду, буде проливати світло на ті обставини, за яких стали можливими деформації в практиці соціально-економічних перетворень.

Насамперед слід охарактеризувати тенденції кількісного й якісного зростання партійних рядів у досліджуваний період. Якщо дана пробле¬ ма буде винесена на семінарське заняття, доцільно попередньо дати завдання студентам підготувати відповідні діаграми, використовуючи при цьому справочні партійні видання. Одне з можливих узагальнень такого аналізу полягає в обгрунтуванні того, що високі темпи соціалі¬ стичних перетворень, зокрема індустріального розвитку, з одного боку, забезпечували можливість зростання партійних рядів переважно за ра¬ хунок робітників, з іншого, — диктували необхідність зростання партій¬ ного прошарку в робітничому середовищі, яке поповнювалося в тих умовах переважно за рахунок непролетарських верств суспільства. Си¬ стема заходів (це не важко помітити з партійних документів того періо¬ ду) спрямовувалася на те, щоб забезпечити насамперед зростання пар¬ тійного прошарку в тих галузях промисловості, серед тих загонів робіт¬ ників, які відігравали вирішальну роль у здійсненні політики соціалістич¬ ної реконструкції народного господарства.

Доречно звернути увагу й на те, що в міру соціалістичних пере¬ творень у партійній структурі помітно зростала також доля інтелігенції, особливо інженерно-технічної. В 1936 р. майже чверть інженерів і тех¬ ніків фабрично-заводської промисловості були членами та кандидатами в члени ВКП(б).

Названі тенденції в цілому мали позитивний характер. Зростання партійних рядів переважно за рахунок робітників відповідало соціалі¬ стичній природі нашого суспільства. Проте слід мати на увазі й інші аспекти даної проблеми. Йдеться про те, що, намагаючись утвердити режим особистої влади, Сталін свідомо сприяв «розчиненню» того тонкого прошарку в партії — старої гвардії, про який так піклувався В. І. Ленін. У цьому плані не можуть розцінюватися однозначно як за¬ ходи по форсованому зростанню партійних рядів у другій половині 20-х — на початку 30-х років, так і масові чистки партії.

Свій організуючий потенціал партія посилювала також через постій¬ не вдосконалення організаційних структур, усієї системи роботи в ма¬ сах. Так, на основі рішень XIV з'їзду ВКП(б) почалося створення й зміц¬ нення цехових парторганізацій. Поступово на виробництві склалася три¬ ступінчаста структура партійної організації (завод — цех — бригада). Це давало можливість охопити партійним впливом усі ділянки вироб¬ ництва. Вдосконалювалася структура партійних організацій також і на селі.

По-новому необхідно підійти до висвітлення такої складної проб¬ леми, як ідейна боротьба в партії в умовах переходу до соціалістичної реконструкції народного господарства, оскільки її трактування в ми¬ нулому було пов'язане із стереотипно-догматичними уявленнями, од¬ нобічними підходами й оцінками. Із сучасних позицій має даватися по¬ яснення причин, суті ідейної боротьби в партії та її наслідків під кутом зору формування культу особи Сталіна. Ідейна боротьба, зазначається в доповіді на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю Великого Жовтня, що відображала всю гаму інтересів класів, соціальних груп і прошарків, вимог і завдань часу, а також умови ворожого капіталі¬ стичного оточення, нерозривно спліталася з подіями і процесами в еко¬ номіці, політиці, в усіх сферах життя радянських людей2.

2 Див.: Горбачов М. С. Жовтень і перебудова: революція продовжується. — К-, 1987.— С. 14.

8. Укр. Іст. журн., 1988, № II

113

На допомогу викладачу Історії

У центрі політичних дискусій, які знову загострилися всередині пар¬ тії з переходом країни до соціалістичної реконструкції народного гос¬ подарства, знаходилися корінні проблеми розвитку радянського суспіль¬ ства, насамперед питання про можливість будівництва соціалізму в на¬ шій країні, про конкретні форми соціально-економічних перетворень. Гострота цих дискусій зумовлювалася не тільки складністю пошуків єдино правильних шляхів революційного творення, а й тим, що не всі керівники партії поділяли ленінські погляди з ряду принципових питань соціалістичного будівництва.

Загостренню дискусій сприяло також привнесення в суперечки еле¬ ментів боротьби за владу. Логіка такої боротьби неминуче надавала їй фракційного характеру, що лихоманило партійні організації, відволікало їх від живої справи. Звичайно, офіційно дискусії велися не про особисту владу. В суперечках про можливість побудови соціалізму в одній краї¬ ні, про шляхи такого будівництва, про неп і перспективи світової ре¬ волюції кожний із суперників намагався відстояти свою позицію, що мала вивести його у лідери. Сталін, який відповідно своєму становищу в партії зобов’язаний був протистояти таким пагубним тенденціям, ще більше загострював їх, використовуючи ситуацію для насадження і зміц¬ нення режиму своєї особистої влади.

Оскільки суть антиленінської позиції Троцького студентам відома з попередніх тем курсу, тут досить підкреслити, що на своїх позиціях він залишався аж до повного ідейного й організаційного розгрому троцькізму в рядах партії. З ряду принципових питань соціалістичного будівництва відійшли від ленінізму також Г. Є. Зінов'єв і Л. Б. Каме- нєв, лідери так званої «нової опозиції». Зблокувавшись з троцькістами, вони стали на шлях опозиційної боротьби проти партії. Абсолютна більшість комуністів засудила їх фракційну боротьбу, рішуче відмежу¬ валася від опозиції.

Позитивно належить оцінити політичні виступи проти троцькізму Й. В. Сталіна, який у той час в даному питанні виражав позицію біль¬ шості членів Центрального Комітету. Важливу роль в ідейному розвін¬ чуванні троцькізму відіграли також теоретичні праці і виступи М. І. Бу- харіна, Ф. Е. Дзержинського, С. М. Кірова, Г. К. Орджонікідзе, Я. Е. Руд- зутака, О. І. Рикова та інших. Зокрема, вони активно виступали проти троцькістської теорії «зверхіндустріалізації», методів, які пропонувалися ними для її здійснення.

В політичних дискусіях кінця 20-х років найважливіше місце посі¬ дали питання вибору шляхів і темпів соціалістичних перетворень. По-різ¬ ному ставилися до цих питань більшість членів Політбюро ЦК ВКП(б) і групи М. І. Бухаріна (О. І. Риков, М. П. Томський та ін.). Тоді, як і в на¬ ступні роки, вважалося, що форсовані темпи соціалістичних перетво¬ рень були єдино правильними, а всі підпорядковані їм заходи — ви¬ правданими. Альтернативний же варіант, носіями якого в партії висту¬ пали Бухарін і його прихильники, вважався «капітулянтським», таким, що веде до реставрації капіталізму.

Дійсно, з ряду питань соціалістичного будівництва члени групи Бу¬ харіна стояли на помилкових позиціях, що і самі вони пізніше визнали. Зокрема, їх позиція щодо темпів соціалістичного будівництва базува¬ лася на поглядах про те, що наша країна мала можливість довгостро¬ кового мирного розвитку. Це виключало необхідність об'єктивно зу¬ мовлених високих темпів її розвитку. Проте твердити, що їх помилки мали антипартійний, тим більше антисоціалістичний характер — значить продовжувати ототожнювати соціалізм з іменем Сталіна, а боротьбу проти його політики — з боротьбою проти соціалізму. Сьогодні є не¬ обхідні підстави твердити, що з ряду принципових питань господарської політики, законів розвитку економіки М. І. Бухарін і його прихильники виступали з обгрунтованих позицій проти вольових методів керівництва 114 Укр. іст. журн., 1988, № 11

На допомогу викладачу історії

Сталіна і його оточення, проти надзвичайних заходів при розв'язанні тих чи інших проблем суспільного розвитку. В цьому також була одна з при¬ чин розходження Бухаріна не тільки із Сталіним, а й значною частиною партійців, які стояли на позиціях «революційних» методів соціалістичних перетворень.

Викладач повинен враховувати ту зацікавленість, що проявляють студенти до проблеми альтернативних варіантів побудови соціалізму в СРСР. Вона зумовлена як широкою хвилею безкомпромісної критики так званої сталінської моделі соціалізму, уособленням якої стали адмі¬ ністративно-командні методи керівництва, так і тим, що ряд концепцій М. І. Бухаріна співзвучні сучасним підходам до управління економікою — госпрозрахунку, товарно-грошових відносин та ін.

Звичайно, варто заохочувати студентів до аналітичних роздумів, самостійних творчих пошуків відповіді на складні й неоднозначні проб¬ леми історичного розвитку. Завдання викладача — допомогти студен¬ там в методологічному плані зрозуміти, що історичний процес — це не абстрактний вибір альтернативних варіантів соціалістичного будівництва. Історія розвивається не шляхом боротьби за вибір альтернатив, а че¬ рез загострення і розв'язання об'єктивних суперечностей, зовнішнім відображенням чого виступає теоретична й політична боротьба за той чи інший напрям суспільного розвитку. Отже, проблема полягає не тільки в тому, щоб визначити, який варіант був кращим чи гіршим, а в тому, щоб зрозуміти, які об’єктивні тенденції вони відображали, чому перемогла саме та, а не інша тенденція. Необхідно виходити також і з того, що наші сьогоднішні знання дають змогу відмовитися від догма¬ тичних уявлень про «єдино правильний» шлях будівництва соціалізму за сталінською моделлю, проте недостатні для всебічного доказового обгрунтування того чи іншого альтернативного варіанту. Гіпотетичні альтернативи залишаються в сфері гаданих можливостей.

Ідейна боротьба в партії періоду 20 — 30-х років висвітлює супереч¬ ливу особистість Й. В. Сталіна як політичного діяча. В цілому він ви¬ ступав з ленінських позицій у питанні про можливість побудови соціа¬ лізму в СРСР, яке займало центральне місце в політичних дискусіях того періоду. Проте дане ленінське положення Сталін відстоював да¬ леко не ленінськими методами ведення політичних дискусій. Він відки¬ дав можливість пошуку альтернативних шляхів, критичні зауваження на свою адресу розцінював як ревізію генеральної лінії партії, вдаючись до адміністративних методів розв'язання дискусій, включаючи й репре¬ сії. Його невміння та небажання використовувати творчий потенціал дискусій позбавляли партію можливостей прийняття альтернативних рі¬ шень, усували від керівництва реально мислячих політиків, загрожували розколу партійних рядів, негативно впливали на розвиток усіх політичних структур. Варто зауважити, зокрема, що партія, і насамперед партійний апарат, були перетворені Сталіним фактично в складову частину адмі¬ ністративно-бюрократичної системи.

Розвінчуючи сталінське свавілля, радимо навести конкретні при¬ клади з протиправних судових процесів 30-х років проти відомих дія¬ чів Комуністичної партії. Рекомендуємо також використати повідомлен¬ ня комісії Політбюро ЦК КПРС по додатковому вивченню матеріалів, пов'язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО — 40-х і початку 50-х років. Як відомо, велика група партійних діячів, які проходили по сфабрикованих справах так званих «антирадянського об'єднаного троць- кістсько-зінов'євського центру», «паралельного антирадянського троць- кістського центру» та ін. останнім часом реабілітована в судовому по¬ рядку, оскільки вони антирадянською діяльністю не займались і були засуджені необгрунтовано. Комітет партійного контролю при ЦК КПРС відновив членство в партії М. І. Бухаріна, О. І. Рикова, X. Г. Раковського та ряду інших відомих партійних діячів.

Укр. іст. журк., 1988, № 11 8* 115

На допомогу викладачу історії

Було б не об'єктивно за негативними явищами не бачити позитив¬ них тенденцій, пов'язаних з поступальним розвитком партії, зумовлених тими змінами, які відбулися в соціально-політичній структурі нашого суспільства у зв'язку з побудовою основ соціалізму. Роблячи загальний висновок, слід підкреслити, що командно-адміністративні методи керів¬ ництва, які склалися на той час в партії, суперечили ленінським принци¬ пам партійного життя, паралізували активність та ініціативу комуністів, плодили бюрократизм, боязнь брати на себе відповідальність при вирі¬ шенні тих чи інших питань. Партійні організації значною мірою втратили реальні можливості впливати на зміст діяльності партії. Серйозно пору¬ шувалася надзвичайно важлива ленінська вимога, згідно з якою всі пар¬ тійні органи, їх кадри повинні бути під постійним контролем партійних мас. Атмосфера партійної товариськості поступово поступалася місцем відносинам, що грунтувалися на наказах і виконанні, на порушенні прин¬ ципу рівності комуністів. Все це, відзначалося на XIX Всесоюзній конфе¬ ренції КПРС, стало причиною того, що партія не зуміла перешкодити процесам деформації соціалізму, пов'язаним з культом особи Сталіна 3.

Однак, незважаючи на всі труднощі, партія зберегла єдність своїх рядів, авангардну роль у радянському суспільстві, не звернула з шляху, відкритого в 1917 році Великим Жовтнем.

У складних умовах, зумовлених деформаціями політичної системи радянського суспільства, гострої ідейної боротьби всередині партії ве¬ лася розробка соціально-економічної програми суспільного розвитку, здійснювалась її практична реалізація. В основі революційних перетво¬ рень, що розпочалися, лежали ленінські орієнтири на соціалістичну ін¬ дустріалізацію країни, соціалістичне перетворення сільського господар¬ ства на основі кооперації, здійснення культурної революції, зміцнення багатонаціональної держави, її міжнародних позицій. Уважне, неуперед- жене прочитання партійних документів 1926 — 1927 рр., зокрема резо¬ люції XV з'їзду ВКП(б) «Про директиви по складанню п'ятирічного пла¬ ну народного господарства», свідчить саме про це.

Ключовим завданням у здійсненні стратегічного курсу партії на по¬ будову соціалізму в СРСР була індустріалізація країни. Ленінське засте¬ реження про те, що, не розв'язавши завдання створення важкої інду¬ стрії, ми загинемо не тільки як соціалістична, а й як самостійна держава взагалі, мало глибокий соціально-політичний зміст 4. Здійснення соціалі¬ стичної індустріалізації у відповідності з ленінським розумінням суті проблеми партія розглядала як необхідну умову забезпечення стратегії виживання першої в світі соціалістичної держави в умовах капіталістич¬ ного оточення, корінних соціально-економічних і політичних перетворень всередині країни.

Розкриваючи зміст поняття «соціалістична індустріалізація», слід виходити з того, що вона була історично закономірним явищем у роз¬ витку виробничих сил країни, являла собою глибокий, всеосяжний про¬ цес перебудови економіки, зумовлений переходом від домашинних технологічних методів праці до переважно машинної техніки й індуст¬ ріальної технології в усіх галузях народного господарства. В процесі діалога з'ясовується, чи усвідомлюють студенти, чому саме XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію країни.

Діяльність партії по здійсненню політики соціалістичної індустріалі¬ зації необхідно розглядати в контексті ленінської концепції соціалізму. Такий підхід дасть можливість студентам предметніше уявити, наскіль¬ ки здійснювана в 20 — 30-ті роки модель індустріалізації відповідала (чи, навпаки, в чому не відповідала) ленінському плану побудови соціа¬ лізму в СРСР.

3 Див.: Матеріали XIX Всесоюзної конференції Комуністичної партії Радян¬ ського Союзу. — С. 72.

1 Див.: Ленін В. І. IV конгрес Комуністичного Інтернаціоналу, 5 листоп.— 5 груд. 1922 р. // Повне зібр. творів. — Т. 45. — С. 275.

П6 ■ Укр. іст. журн., 1988, № 11

На допомогу викладачу історії

Аналізуючи аспекти теми, пов'язані з розробкою партією політики соціалістичної індустріалізації, викладач має враховувати необгрунтова¬ ність стереотипів старих підручників, які «замикали» дану проблему головним чином на рішеннях XIV з'їзду партії і квітневого (1926 р.) Пле¬ нуму ЦК ВКП(б). Розглядаючи дане питання з більш широких позицій, потрібно зазначити, що вже у плані ГОЕЛРО були закладені кон¬ кретні завдання, які випливали з ленінських ідей радикальної перебудо¬ ви народного господарства країни на основі промислового розвитку. Впритул до проголошення курсу на індустріалізацію партія підійшла уже на XIV конференції РКП(б). Характерно, що питання про можли¬ вість побудови соціалізму в одній країні і про розвиток провідної галузі важкої індустрії — металопромисловості — розглядалися одночасно.

Виходячи із завдань соціалістичного будівництва і враховуючи умо¬ ви капіталістичного оточення, XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на пе¬ ретворення країни в могутню індустріальну державу. Ленінська наста¬ нова про соціалістичну індустріалізацію набувала, таким чином, сили партійного закону, перетворювалась у невідкладне практичне завдання.

Питання про особливості соціалістичної індустріалізації, причини, що їх зумовлювали, доцільно розглянути на семінарському занятті че¬ рез реферативну форму вивчення. При цьому важливо звернути го¬ ловну увагу на її соціально-політичні наслідки. Варто також порівняти радянський метод індустріалізації із соціалістичною індустріалізацією в братніх країнах.

У розробку теорії соціалістичної індустріалізації, планів її практич¬ ного здійснення великий вклад внесли відомі партійні і державні діячі, талановиті організатори промислового виробництва Ф. Е. Дзержинський, С. М. Кіров, В. В. Куйбишев, В. І. Межлаук, Г. К. Орджонікідзе, О. І. Ри- ков та ін. їх діяльність у вирішенні господарських й управлінських пи¬ тань — це конкретизація ленінських принципів господарювання, вияв великого політичного й організаторського досвіду нашої партії. Звер¬ таючись до їх надбання, можна більш предметніше підійти до висвіт¬ лення тих складних питань економічної політики партії, які залишають¬ ся ще дискусійними. Зокрема, за яких умов почався відхід від нової економічної політики, яким було співвідношення об'єктивних і суб'єк¬ тивних факторів формування так званої командної економіки. Слід та¬ кож відзначити, що їх діяльність на вищих поверхах влади, як і їх одно¬ думців на всіх інших рівнях управління економікою, протидіяла волюн¬ таристському тиску, пом'якшувала наслідки адміністративно-командних методів керівництва.

Незаперечні успіхи партії в розробці та здійсненні політики соціа¬ лістичної індустріалізації не позбавляють необхідності обгрунтованого аналізу допущених при цьому помилок і прорахунків, насамперед тих, що були пов'язані з відходом від ленінської концепції соціалізму. їх ви¬ сока ціна була зумовлена не тільки необхідністю подолання об'єктивно існуючих труднощів, а й помилками та волюнтаризмом тих, хто приймав конкретні рішення, недосконалістю господарського механізму, політич¬ ної системи суспільства в цілому. З кінця 20-х років у теорії і практиці соціалістичної індустріалізації все помітніше почали наростати негатив¬ ні тенденції. Сталінські методи індустріалізації, що проводилися ним з кінця 1928 р., були явним протиставленням курсу XV з'їзду партії. Зокрема, почала ігноруватися головна ідея з'їзду — паралельне розв'я¬ зання трьох фактично рівнозначних завдань — індустріалізації, добро¬ вільного, поступового кооперування селянства та підвищення життєвого й культурного рівня народу. Сталін і його оточення почали виходити з того, що паралельне розв'язання цих завдань неможливе, вони під¬ порядковували індустріалізації всі інші завдання. Форсована індустріалі¬ зація, на їх думку, диктувалася необхідністю створення передумов для колективізації, без чого неминуче загострення класової боротьби на основі розростання дрібнотоварного виробництва і куркульства.

Укр. іст. журн., 1988, М 11

117

На допомогу викладачу Історії

Увірувавши в універсальну ефективність централізації, командних методів керівництва, Сталін відмовився поступово від непу як моделі будівництва соціалізму, основаній на економічних методах управління, протипоказаній адміністративному втручанню. Госпрозрахунок набував обмеженого характеру, звужувалася сфера впливу товарно-грошових відносин, наростали волюнтаристські підходи до планування. Внаслідок цього почав розростатися адміністративно-бюрократичний апарат, ос¬ кільки спрацьовували важелі тиску, а не економічні стимули. Демокра¬ тичний централізм, таким чином, був підмінений бюрократичним цент¬ ралізмом.

Серйозні відхилення від ленінської концепції соціалістичного будів¬ ництва були допущені у визначенні джерел нагромадження для інду¬ стріалізації. В. І. Ленін бачив можливість одержання коштів насамперед за рахунок самої промисловості на основі її госпрозрахункової діяль¬ ності, скорочення непродуктивних витрат, розглядав цю проблему з точки зору збереження й зміцнення союзу робітничого класу і се¬ лянства. Сталін і його однодумці вбачали можливість розв'язання проб¬ леми коштів для індустріалізації в адміністративно-командних методах, як і в роки «воєнного комунізму», що особливо хворобливо відбилося на становищі селянства. З середини 20-х років фактично почали діяти принципи продрозверстки — обов'язковий понадплановий продаж хлі¬ ба, здача його в рахунок майбутнього року чи державної позики.

Було б антиісторично, якби в запалі критики культу особи і пов'я¬ заних з ним методів розв'язання соціально-економічних проблем су¬ спільного розвитку не враховувалися й об'єктивні труднощі практичного здійснення першої в світі соціалістичної індустріалізації. Тиск об'єктив¬ них факторів залишав мало можливостей для практичної реалізації альтернативних варіантів її здійснення. В цьому не тільки особливості, а й біди соціалізму, який робив свої історично перші кроки.

Викладачу слід 'розкрити значення соціалістичної індустріалізації у розв'язанні завдань ліквідації соціально-економічної і культурної від¬ сталості народів колишніх напівколоніальних окраїн, вирівнювання рів¬ нів економічного розвитку на основі співробітництва і взаємодопомоги, формування єдиного народногосподарського комплексу країни. Проб¬ лему інтернаціоналізації господарського, суспільного життя країни в ці¬ лому, кожної республіки зокрема, необхідно розглядати як одну з важ¬ ливих закономірностей соціалістичного будівництва в умовах багатона¬ ціональної держави. Дане положення доцільно проілюструвати на прикладі своєї республіки, з відповідними виходами на сучасну практи¬ ку міжнаціональних відносин.

Так, навівши конкретні приклади, які наглядно свідчать про досяг¬ нення індустріального розвитку України (обсяг промислового виробни¬ цтва в республіці збільшився за перші два десятиріччя Радянської вла¬ ди більш як у 5 разів), слід наголосити, що ці успіхи вирішальною мі¬ рою були зумовлені тим, що Компартія України активно втілювала в життя курс на консолідацію виробничих сил республіки в єдиному народногосподарському організмі країни. Вона вела непримиренну бо¬ ротьбу (не без помилок і перегинів) проти всіляких викривлень націо¬ нальної політики в питаннях господарського будівництва, проти місницт¬ ва і сепаратизму, забезпечуючи тим самим об'єднання матеріальних і людських ресурсів Української РСР з ресурсами інших радянських рес¬ публік з метою якнайшвидшого створення матеріально-технічної бази першої в світі соціалістичної держави. Викладач, безумовно, знайде можливість проілюструвати співробітництво братніх народів на при¬ кладах спорудження гігантів індустрії на Україні чи у східних районах країни, в Середній Азії чи Закавказзі.

Сьогодні часто можна почути запитання: яким повинно бути наше ставлення до індустріалізації? Як оцінювати її наслідки? Обгрунтована відповідь на них дається в доповіді М. С. Горбачова «Жовтень і пере- 118 Укр. іст. журн., 1988, №11

На допомогу викладачу історії

будова: революція продовжується». До неї можна лише додати, що індустріалізація стоїть у ряду тих досягнень, які демонструють можли¬ вості соціалізму розв'язувати найскладніші соціально-економічні зав¬ дання за відносно короткі історичні строки.

З відомих причин чи не найскладнішими питаннями теми є ті, що стосуються проблем колективізації сільського господарства. Викладач повинен насамперед дати обгрунтовану відповідь на питання, чи була колективізація об'єктивно необхідною в системі соціально-економічних заходів, які супроводжували процес соціалістичного будівництва в на¬ шій країні? .

Колективізація сільського господарства, проведена в кінці 20-х — першій половині 30-х років, була поворотом принципового значення, глибоким революційним перетворенням соціально-економічних відносин на селі. Перехід багатомільйонного селянства на шлях колективного господарювання зміцнював соціально-політичні позиції соціалізму, оз¬ начав корінні зміни всього укладу життя основної маси населен¬ ня країни.

Розкриваючи суть названого питання, необхідно виходити з того, що в основі курсу партії на колективізацію сільського господарства лежали ідеї кооперування селянських господарств, обгрунтовані К. Марксом і Ф. Енгельсом, розвинуті й конкретизовані пізніше В. І. Ле¬ ніним. При цьому варто нагадати студентам основні положення ле¬ нінського кооперативного плану, що допоможе їм предметніше зро¬ зуміти суть тих порушень, які були допущені в ході практичного здійс¬ нення колективізації. Насамперед слід підкреслити, що В. І. Ленін пе¬ редбачав розраховане на тривалий час, поступове, поетапне — по мірі готовності самих селян, від нижчих форм до вищих — кооперування. Не випадково він не називав визначених строків його здійснення. Навпа¬ ки, неодноразово говорив про «невизначений строк», про «цілу істо¬ ричну епоху», в кращому разі — одно-два десятиріччя 5. Ленінський кооперативний план передбачав також здійснення соціальних перетво¬ рень на основі корінної технічної реконструкції сільського господар¬ ства, піднесення загальної культури селянських мас до рівня, який мог¬ ла забезпечити справжня культурна революція. Нарешті, слід наголо¬ сити, що ленінський план соціалістичних перетворень на селі чітко ви¬ значав ставлення партії до тих чи інших соціальних груп сільського на¬ селення, враховував, як у процесі кооперування обмежувати куркуль¬ ство, не перешкоджаючи зростанню виробничих сил.

Отже, аналіз історичної ситуації має допомогти студентам зрозу¬ міти, що правильною була не тільки ленінська ідея кооперування. Істо¬ рично виправданим був і курс партії на колективізацію сільського гос¬ подарства, передбачений партією. У зв'язку з цим слід підкреслити, що XV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на колективізацію, ні строків, ні темпів, ні тим більше єдиних форм кооперування не визначав. У його рішеннях підкреслювалося значення всіх форм кооперування і намі¬ чався їх широкий розвиток. Тобто, визначений з'їздом курс орієнтував саме на соціалістичний характер кооперування селянства, яке, як мі¬ німум, передбачало добровільність і забезпечення реальних економіч¬ них переваг у порівнянні з одноосібним господарюванням, а значить, і піднесення життєвого рівня трудового селянства. Добровільний пере¬ хід основних мас селянства до колективного господарювання мав від¬ крити перспективу спочатку відносного скорочення ролі куркульства в товарному виробництві сільськогосподарської продукції, підірвати його експлуататорські тенденції, а потім привести й до їх повного ви¬ тіснення.

На жаль, такий підхід до проблем соціалістичного перетворення сільського господарства, зафіксований у партійних документах 20-х ро-

5 Див.: Ленін В. І. Про кооперацію // Там же. — С. 354. Укр. іст. журн., 1988. №11

119

На допомогу викладачу історії

ків, почав відверто ігноруватися з 1929 р. Звичайно, потребують пояс¬ нення причини, що зумовили такий поворот у політиці партії. Одна з них полягала в тому, що хлібозаготівельна криза 1927 — 1928 рр. поставила під загрозу виконання планів промислового будівництва. За цих умов якнайшвидший перехід на шлях колективізації почав розглядатися як засіб розв'язання хлібної проблеми в найкоротші строки, а отже, й одержання коштів для форсованої індустріалізації. Кооперування сільського господарства розглядалося не як самостійне завдання соціа¬ лістичного перетворення суспільства, яке має свою внутрішню логіку, а як засіб розв'язання інших завдань, зокрема індустріалізації. В цьому полягало одне з принципових порушень ленінського кооперативного плану, що спричинило й інші його порушення.

Сталінські методи індустріалізації з самого початку передбачали заходи економічного примусу щодо селянства. З кінця 1929 р. ця полі¬ тика вилилась у різке форсування колективізації. Здійснювана під ад¬ міністративним натиском, у суперечності з принципами добровільності, поступовості, без належної підготовки (в т. ч. і в плані ідеологічного забезпечення), суцільна колективізація супроводжувалася грубими по¬ рушеннями всіх основних ленінських принципів кооперування сільського населення. Зокрема, був штучно перерваний розвиток докслгоспних форм сільськогосподарської кооперації, хоч вони далеко не вичерпали своїх можливостей, про що красномовно свідчить і сучасна практика.

До студентів треба донести розуміння тбго, що проведення колек¬ тивізації такими методами суперечило не тільки інтересам селянства, а й було необгрунтованим з точки зору загальнодержавних інтересів будівництва соціалізму. Адже без підвищення життєвого рівня народу, без дотримання добровільності і принципу економічної доцільності ко¬ оперування селянства втрачалися головні цінності соціалізму, зокрема ставились під загрозу основи радянського ладу — союзу робітничого класу і селянства.

Примусова колективізація позбавляла селян переконання в пере¬ вагах колективної праці. Звідси — втрата почуття господаря, байдуже ставлення до результатів праці, знеосібка, зрівнялівка. Самі ж колгоспи були поставлені по відношенню до держави в таке становище, яке різ¬ ко обмежувало їх самодіяльність та ініціативу, сприяло безгоспо¬ дарності.

Складною й неоднозначною в своїх судженнях постає сьогодні проблема ставлення партії до заможної частини селянства і зокрема до куркульства. Останнє не було міфічною фігурою, як це дехто твердить сьогодні в полемічному запалі. Куркульство як клас вело себе далеко не мирно, його експлуататорська природа суперечила характеру соціалі¬ стичних перетворень, що відбувалися в країні. З цього приводу є чіткі судження В. І. Леніна, які підтверджують об'єктивну необхідність лікві¬ дації куркульства як класу соціалістичного суспільства. Інша річ — яки¬ ми методами.

Політика експропріації куркульства, яка проводилася у відповід¬ ності із сталінською концепцією будівництва соціалізму і яка охопила значну частину середняків, з цілого ряду принципових питань не відпо¬ відала марксистсько-ленінським ідеям, суті соціалізму. Звертаючись до ленінської спадщини з цього приводу, радимо враховувати час і обста¬ новку, в якій давалися ті чи інші оцінки, ставилися конкретні завдання. Як і те, що на обгрунтування політики «ліквідації куркульства як кла¬ су» Сталін взяв ленінські висловлювання періоду найбільшого загост¬ рення класової боротьби в країні — 1918 — 1919 рр., а не більш пізніші, періоду непу.

Розкуркулення, що місцями охоплювало до 15% господарств, фак¬ тично було формою політичного натиску на все селянство, причиною штучного загострення класової боротьби. Воно спричиняло до необ¬ грунтованих втрат, підривало розвиток виробничих сил на селі. Колек- 120 Укр. іст. журн., 1988, МИ

На допомогу викладачу історії

тивізація, вся справа соціалізму на селі були поставлені на грань дис¬ кредитації.

Трагічним наслідком примусової колективізації, інших порушень у процесі її здійснення був масовий голод 1933 р. Дана проблема по¬ требує серйозного аналізу, грунтовної аргументації причин. З цією ме¬ тою радимо звернутися до статей В. М. Курицина «1937 год в истории Советского государства» (Советское госуд. и право, 1987, № 2), С. В. Кульчицького «До оцінки становища в сільському господарстві УСРР у 1933 — 1934 рр.» (Укр. іст. журн., 1988, № 3) та інших.

Зосереджуючи увагу на грубих порушеннях соціалістичних принци¬ пів кооперування та їх тяжких наслідках, викладач не повинен обмежу¬ ватися завданням засудити тих, хто найбільшою мірою був до цього причетний. Тх констатація необхідна також для того, щоб краще зро¬ зуміти, звідки беруть початок труднощі сьогоднішнього розвитку аг¬ рарного сектора нашої економіки. При цьому слід підкреслити, що по¬ яснення причин ні в якому разі не може розглядатися як привід для відмовлення з такими труднощами створених соціалістичних форм ко¬ лективного господарювання.

Складовою частиною ленінського плану побудови соціалізму в СРСР є культурна революція. Це багатогранне питання в рамках уч¬ бової теми можна обмежити двома основними проблемами: ленінська концепція культурної революції і друга — практична діяльність партії в боротьбі за здійснення культурної революції.

Орієнтуючи студентів на можливе самостійне вивчення питання, слід допомогти їм усвідомити ленінську аргументацію закономірного харак¬ теру культурної революції, її мети, місця в розв'язанні завдань соціа¬ лістичного будівництва, основних принципів практичного здійснення. Звертається увага на ленінське ставлення до культурної спадщини, на механізм взаємодії культурних перетворень з проблемами економіки й політики. Практичної спрямованості повинен набути розгляд ленінських принципів організації народної освіти через співвідношення їх із сучас¬ ною практикою здійснюваної реформи народної освіти.

Вивчення партійних документів 20 — 30-х років свідчить, що в ціло¬ му партія керувалася ленінськими настановами про велике значення культурних перетворень у країні, яка стала на шлях соціалістичного бу¬ дівництва. Як правило, простежується розуміння тісного зв'язку і вза¬ ємодії культури, політики й економіки. Завдання культурних перетво¬ рень ставляться у відповідності з планами індустріалізації, соціалістич¬ них перетворень на селі, як умова вдосконалення роботи держапарату, залучення мас до управління державою, боротьби з бюрократиз¬ мом тощо.

Необхідно допомогти студентам зрозуміти історичне значення тих досягнень, які пов'язані з результатами здійснення культурної револю¬ ції в нашій країні. Особливу увагу при цьому потрібно звернути на пи¬ тання національно-культурного будівництва — як на реальні здобутки, так і необгрунтовані втрати.

Простежити головні тенденції цього процесу доцільно на прикладі УРСР, партійної організації республіки. Причому, не вдаючись до за¬ гальновідомих фактів, в яких знайшли відображення історичні завою¬ вання ленінської національної політики, радимо звернутися до питань, що раніше не знаходили належного висвітлення в історико-партійній лі¬ тературі. Так, у світлі сучасних процесів певної актуальності набуває питання про утвердження в республіці російсько-національної двомов¬ ності. Процес, як відомо, проходив не без труднощів і помилок, суть яких викладач має розкрити в лекції чи на семінарському занятті.

Використовуючи місцевий матеріал, можна, наприклад, розглянути питання здійснення ленінської національної політики щодо некорінних національних груп населення, які проживали на території України. Про позитивні тенденції в даному питанні свідчать, наприклад, такі факти, Укр. іст. журн., 1988, №11 121

На допомогу викладачу Історії

як існування на території республіки національних адміністративних оди¬ ниць у 20 — 30-х роках. Так, у 1929 р. на території України було 24 район¬ ні, 106 селищних і 1087 сільських національних Рад6. У республіці функ¬ ціонувало близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання, кілька технікумів, два педінститути, в ряді вузів були створені національні сек¬ тори. Діяли національні театри, клуби, бібліотеки та інші заклади куль¬ тури. Разом з тим велася боротьба проти спроб механічного, примусо¬ вого насадження національних мов у тих сферах національних меншо¬ стей, які перейшли на іншу мову, тяжіли до іншої національної культури.

Така політика партії щодо некорінних груп населення відіграла свою позитивну роль на певному етапі розвитку нашого суспільства. Це не означає, що названі форми національно-культурного будівництва до¬ цільно було консервувати на всі наступні етапи суспільного розвитку. Одні з них втратили свою практичну значимість, інші потребували пев¬ них структурних трансформацій у відповідності з процесами соціально- економічного розвитку, чого, на жаль, не було зроблено. Тому прийня¬ ті в 1938 — 1939 рр. рішення про реорганізацію національних шкіл, лік¬ відацію національних районних і сільських Рад не можна оцінювати од¬ нозначно. До того ж при цьому допускалися серйозні порушення етики міжнаціональних відносин, що мало негативні наслідки в майбутньому.

На жаль, не обійшлося без помилок, грубих порушень і в інших сферах культурного будівництва. Значна частина їх була зумовлена ме¬ тодами керівництва, пов'язаними з адміністративним тиском, що особ¬ ливо шкідливо в сфері культурного будівництва, невиправданою поспіш¬ ністю, проти якої попереджав В. І. Ленін. В реальній практиці неважко помітити тенденції підганяння темпів культурно-освітньої роботи під форсовані темпи індустріалізації і колективізації. Необгрунтованим бу¬ ло, зокрема, форсування підготовки не тільки робітничих кадрів, а й спе¬ ціалістів середньої та вищої кваліфікації. Дострокові випуски (в поряд¬ ку ударництва і соцзмагання) вели до значних втрат як у професійному, так і загальноосвітньому рівні кадрів.

В атмосфері культу особи спрощувалися і викривлялися завдання літератури й мистецтва, спотворювалися соціалістичний ідеал, гумані¬ стичні цінності. Відмовилися від багатьох цінностей культури минулого. Великих втрат зазнали культура і наука внаслідок грубого адміністру¬ вання, офіційної підтримки удаваних авторитетів, недбайливого ставлен¬ ня до справжнього таланту. Суб'єктивні оцінки Сталіна, нерідко помил¬ кові, ставали, як правило, єдиним критерієм і часто визначали долю тих чи інших письменників, діячів мистецтва і науки. Більше того, порушен¬ ня соціалістичної законності, необгрунтовані репресії вирвали з рядів радянської інтелігенції її видатних представників.

Таким чином, пройшовши через випробування, в рамках тих форм соціалізму, які реально склалися в перехідний період, радянський народ розв'язав найважливіші соціально-економічні завдання, які мали вели¬ чезне значення для нашої країни. Завершення в основному соціалістич¬ ної реконструкції народного господарства означало, що в 30-х роках у Радянському Союзі був побудований в основному соціалізм.

У конкретній ситуації, яка нині склалася в історико-партійній науці, грунтовного розв'язання на основі діалектичного підходу потребує ха¬ рактер тих змін, що відбулися в економічній, соціально-політичній, ду¬ ховній та інших сферах життя радянського суспільства. При цьому не можна виходити тільки з гіпотетичних міркувань типу того, що могло б бути, але чого не сталося. В даному разі завдання полягає в тому, щоб дати конкретне порівняння досягнутого з тим, що було на старті пере¬ хідного періоду. Звичайно, мова повинна йти не стільки про якісь аб¬ солютні показники, скільки про зміни принципового в соціально-полі¬ тичному плані значення. Конкретний аналіз історичної ситуації вимагає

6 XI Всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських та червоноармінських депута¬ тів: Стеногр. звіт,— X., 1929,— С. 142.

122

Укр. іст. журн., 1988, Л§ 11

На допомогу викладачу історії

розглядати досягнення і втрати в діалектичній єдності. В реальній дійс¬ ності вони були тісно пов'язані одні з одними, успіхи досягалися ціною великих втрат. Це ні в якій мірі не може виправдовувати їх причин і конкретних винуватців.

Отже, один з головних висновків, який студенти повинні творчо за¬ своїти, полягає в тому, що за перші два десятиріччя Радянської влади соціалізм як система довів свою життєздатність. Імпульс соціалістичного творення, наданий Великим Жовтнем, не був припинений тим негатив¬ ним переломом у методах соціалістичного будівництва, який відбувся в кінці 20-х років. Було б антиісторично, посилаючись на грубі порушен¬ ня ленінської концепції соціалістичного будівництва, перекреслювати величезну творчу роботу радянського народу, який під керівництвом Комуністичної партії забезпечив перетворення в суспільстві на шляху до соціалізму, побудову його основ. Здійснені на кінець 30-х років со¬ ціально-економічні і політичні перетворення не залишали надій на реставрацію капіталізму в нашій країні з точки зору внутрішніх умов.

На жаль, досягнутий на той час рівень суспільного розвитку не дає підстав говорити про зрілі форми соціалізму, тим більше, про втілення ленінського його ідеалу. У зв'язку з тим, що сьогодні партія ставить завдання по відновленню ленінського ідеалу соціалізму, очищення його від нашарувань і деформацій, чужих його природі, актуального значен¬ ня набувають відповіді на питання, пов'язані як з суттю ленінської кон¬ цепції соціалізму (воно, звичайно, виходить за рамки однієї учбової те¬ ми), так і з характером деформацій, притаманних тому типу соціалістич¬ них відносин, який склався на кінець 30-х років.

Щодо останнього радимо дати розгорнуте пояснення з таких пози¬ цій. По-перше, з побудовою в основному соціалізму соціалістична влас¬ ність на засоби виробництва стала беззастережною, але з причин жор¬ стокої централізації, втрати матеріальних стимулів вона стала фактично знеосібленою. По-друге, була створена політична система, яка об'єктив¬ но відкривала можливості для залучення мас до безпосереднього уп¬ равління державними справами. Проте реально демократія набула фор¬ мального характеру, управління велося не народом, а від імені народу. До того ж допускалися грубі порушення соціалістичної законності, зло¬ чинності як наслідку тієї системи, що склалася в умовах культу особи. По-третє, марксистсько-ленінська ідеологія стала панівною в радянсько¬ му суспільстві. Разом з тим у масову свідомість укорінювалася анти- марксистська концепція культу особи, дрібнобуржуазна за своєю природою.

Оскільки названі деформації, як і цілий ряд проблем перших двох лекцій даної теми, пов'язані насамперед з культом особи Сталіна, ви¬ никає потреба в рамках можливого (маються на увазі як можливості учбового часу, так і сьогоднішній рівень осмислення проблеми) охарак¬ теризувати в загальних рисах механізм формування даного явища. При цьому необхідно враховувати як конкретні історичні умови, за яких від¬ бувалося будівництво соціалізму в 20-х — 30-х роках, а значить, і зу¬ мовлені ними об'єктивні фактори, що сприяли формуванню культу осо¬ би, так і суб'єктивні фактори, пов'язані з особистістю Сталіна як полі¬ тичного діяча. Такий підхід дасть змогу студентам зрозуміти причини, за яких формувалась адміністративно-бюрократична система (не без свідомої зацікавленості Сталіна), яка, в свою чергу, формувала культ його особи.

Нові факти, що сьогодні з різноманітних джерел збагачують суспіль¬ но-історичну думку, висвітлюють складність і неоднозначність оцінок міжнародної діяльності Комуністичної партії і Радянської держави, зміц¬ нення обороноздатності країни в передвоєнні роки. Враховуючи багато¬ гранність названих питань, доцільно виділити пріоритетну проблему, що стоїть в епіцентрі загальнонародного інтересу — про можливість від¬ вернення другої світової війни.

■Укр. іст. журн .. 1988. №11

123

На допомогу викладачу історії

Було б антиісторично в пошуках відповіді не враховувати реальну загрозу, яка постійно супроводжувала першу в світі соціалістичну дер¬ жаву в умовах капіталістичного оточення. Як і те, що головним винуват¬ цем війни був міжнародний імперіалізм, антирадянська направленість його політики. Саме ця політика принесла мир і безпеку народів у жерт¬ ву вузькокласових інтересів правлячих кіл Заходу. Несправедливо також применшувати зусилля Радянського Союзу, спрямовані на збереження миру, створення системи колективної безпеки в Європі. Доречно заува¬ жити, що ідею її створення Політбюро ЦК ВКП(б) обгрунтувало ще в грудні 1933 р., враховуючи ту небезпеку, яка нависла над Європою з приходом до влади в Німеччині фашистів. Викладач на конкретних прикладах має показати, що лінія на збереження миру, підтримки ми¬ ролюбних сил, дотримання міжнародних договорів була домінуючою в зовнішньополітичній діяльності партії, в радянській дипломатії, при¬ наймні, до серпня 1939 р.

Об'єктивного аналізу потребує радянсько-німецький договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. З одного боку, студентам слід донести розуміння того становища, яке загрожувало СРСР міжнародною ізоля¬ цією, реальною можливістю бути втягненими у війну на два фронти, тобто показати фактично вимушений характер названого договору. З іншого боку, не можна замовчувати того, що з підписанням договору під впливом сталінських доктрин радянська політика щодо антифашист¬ ського фронту стала непослідовною, необгрунтовано змішувалися ак¬ центи в оцінці вогнищ конкретної небезпеки для нашої країни, що не тільки дезорієнтувало антифашистські сили на Заході, а й ослабляло моральну підготовку радянського народу до відсічі фашистській агресії. Тяжкі наслідки в міжнародній політиці мала концепція Сталіна, згідно з якою соціал-демократія розглядалася як ліве крило фашизму, спро¬ вокований ним розкол у рядах Комінтерну, фізичне знищення ряду його керівних працівників. Міжнародні позиції СРСР підривалися не¬ виправданими репресіями всередині країни, в тому числі проти пред¬ ставників радянського дипломатичного корпусу. Більш грунтовний ана¬ ліз названого договору, як і ряду інших питань в радянсько-німецьких відносинах кінця 30-х років, викладач знайде в статті «Так починалася війна» («Правда», 1988, 1 сентября).

Таким чином, оцінюючи зовнішньополітичну діяльність партії й уря¬ ду того періоду, доводиться констатувати, що далеко не всі її можли¬ вості були використані, щоб запобігти трагедії другої світової війни. Проте не мають підстав звинувачення на адресу Радянського Союзу, нібито підписанням договору з Німеччиною він дав старт другій світо¬ вій війні. Війна стала трагічною реальністю не 1 вересня 1939 р., її вог¬ нища розгоралися задовго до цієї дати на просторах від Китаю й Ефіо¬ пії до Іспанії, Австрії, Чехословаччини...

Звертаючись до питань, пов'язаних з розширенням братньої сім'ї народів СРСР у 1939 — 1940 рр. (Західна Україна і Західна Білорусія, республіки Прибалтики, Бессарабія, Буковина), необхідно враховувати їх багатопроблемність. Виходячи з можливостей учбових програм, до¬ цільно розглянути проблеми, які дають змогу зрозуміти те, що названі події були насамперед актом відновлення історичної справедливості, свідченням загострення загальної кризи капіталізму, що вела до зву¬ ження сфери його впливу, на певний час відвертали фашистську окупа¬ цію названих територій, зривали плани імперіалістичних кіл використати їх як плацдарм агресії проти СРСР.

В умовах наростання воєнної небезпеки радянський народ нарощу¬ вав зусилля по створенню оборонного потенціалу, здатного протидіяти фашистській агресії. Витрати на оборону тільки за період з 1933 р. по 1939 р. збільшилися більше ніж у 29 разів. За темпами розвитку, зро¬ стання валової продукції оборонна промисловість значно випереджала інші галузі промисловості. В результаті до літа 1941 р. країна мала во-

124 укр . іст. журн., 1988, № 11

На допомогу викладачу історії

єнно-промислову основу, яка забезпечила при необхідності перебудо¬ ву всього народного господарства на воєнний лад.

В цьому зверхнапруженні сил були і невиправдані жертви як наслі¬ док волюнтаристських методів керівництва економікою, політичних по¬ милок і зловживань. Негативно впливало на роботу оборонної промис¬ ловості зниження рівня господарсько-технічного керівництва, конструк¬ торських розробок, викликане репресіями проти кадрів досвідчених господарників, спеціалістів, конструкторів. Репресії кінця 30-х років про¬ ти вищого командного, офіцерського і політичного складу Червоної Армії і Флоту завдали непоправної шкоди зміцненню обороноздатності країни. Крім прямих втрат, вони загальмували зростання і вдосконален¬ ня кадрів, розвиток воєнної думки, які були характерні до середини 30-х років.

Занадто дорогою ціною радянський народ закладав основи тієї могутності, що дала можливість відстояти свою свободу і незалежність, врятувати світ від фашистського поневолення.

Відомі труднощі, з якими сьогодні доводиться зустрічатися при роз¬ вінчуванні фальсифікацій тих чи інших проблем соціалістичного будів¬ ництва в нашій країні. Не вдаючись до конкретного аналізу, зауважимо, що в умовах нинішнього інформаційного буму необхідно критично пе¬ реосмислити застарілі уявлення, позбутися догматичних стереотипів, характерних для відповідної літератури попередніх років. Викладач по¬ винен враховувати, що концепції буржуазних ідеологів, як правило, не виникають з нічого і на пустому місці. Часто вони хоч і викривлено, але відображають факти й процеси реальної дійсності. До того ж фальси¬ фікатори не без упередження використовують об'єктивно зрозумілий інтерес у нашому суспільстві до діалектики історії, раніше замовчува¬ них, або недостатньо висвітлених її сторінок. Особливе значення при цьому надається тим публікаціям, в яких даються однобічні, поверхові оцінки подій 20— 30-х років, а в ряді випадків надумані мотивування і нездорова сенсаційність. Тому необхідно глибоко вникати в ту реаль¬ ність, на основі якої, вдаючись до її однобічної гіпертрофікації, фаль¬ сифікатори будують свої спекулятивні концепції. Адже переконливою може бути тільки така критика фальсифікацій, яка спирається на міцну основу фактів та їх об'єктивний аналіз, на розуміння реальних проблем соціально-економічного і політичного розвитку радянського суспільства в умовах перехідного періоду.

Отже, на чолі трудящих мас Комуністична партія пройшла важкий, повний суперечностей, але великий і героїчний шлях. На цьому шляху було і героїчне, і трагічне, великі перемоги і гіркі невдачі. Разом з на¬ родом вона долала труднощі, зумовлені не тільки факторами соціально- економічної відсталості та ворожого капіталістичного оточення країни, а й господарськими і суспільно-політичними деформаціями як наслідку культу особи. Разом з народом партія забезпечила перетворення країни із середнім рівнем капіталістичного розвитку, обтяженої пережитками кріпосництва, в могутню соціалістичну державу. За всіма мірками це був результат історичного значення, і навіть усвідомлення тієї дорогої ціни, яку заплатив за це радянський народ, не ставить під сумнів цю істину. Сама можливість сучасного розвитку зумовлена результатами соціалістичних перетворень, досягнутих поколінням, на долю якого ви¬ пали героїчні і трагічні 20 — 30-ті роки.

Ю. А. ГОРБАНЬ (КиТв)

Укр. іст. журн., 1988, №11

125

ДОНУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

Матеріали до біографій визначних діячів Жовтневої революції й громадянської війни на Україні

В. О. АНТОНОВ-ОВСІЄНКО

До редакції «Українського історичного журналу» надходять листи читачів з проханням приділяти більш значну, ніж раніше, увагу жит¬ тю та діяльності активних учасників революційних подій, героїв гро¬ мадянської війни, тим, хто стояв біля джерел створення Країни Рад. Інтерес до них зріс останнім часом, коли почали повертатися із забут¬ тя несправедливо викреслені з історії імена.

Не обмежуючись існуючими в журналі рубриками «Борці за ща¬ стя народу» та «Наш календар», де вміщуються подібного роду публі¬ кації, редколегія планує ознайомити читачів з важливим і малодоступ¬ ним джерелом — автобіографіями відомих революційних діячів. Такі матеріали, написані у 20-х роках цими борцями за щастя народне, їхніми рідними або соратниками, охоплюють період до 1925 — 1927 рр. Вони розміщені за алфавітом у трьох випусках 41-го тому енциклопе¬ дичного словника Гранат — досить авторитетного видання.

Тривалий час доступ до нього був обмежений. Він, по суті, став бібліографічною рідкістю. В цих випусках надруковано 243 подібних нариси. У майже тридцяти з них розповідається про життєвий шлях тих людей, революційна діяльність яких була пов’язана з подіями на Україні. їх редакційна колегія і має намір надрукувати. Ці невеличкі за обсягом публікації надзвичайно важливі, оскільки належать тим, хто перебував у самій гущавині героїчних подій, нерідко відігравав у них вирішальну роль.

В них також містяться досить цінні відомості й оцінки. Звичайно, ці людські свідчення мають і певний наліт суб’єктивності. Тому до них слід поставитися критично як до своєрідного історичного джерела.

Редколегія публікуватиме їх повністю, без будь-яких купюр, змін та уточнень, у тому вигляді, як їх написали самі автори.

Пропонуємо увазі читачів автобіографію В. О. Антонова-Овсієнка (1883 — 1939 рр.) — професіонального революціонера, одного з військо¬ вих керівників Жовтневого збройного повстання у Петрограді, коман¬ дуючого радянськими військами, які діяли проти Каледіна та Цент¬ ральної ради. Він узяв активну участь у визволенні України від внут¬ рішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у роки громадянської війни. Автобіографія є першою у циклі цих виключно важливих і цін¬ них матеріалів.

126

Укр. іст. журн., 1988. М 11

Документи та матеріали

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ Автобіографія *

Народився 9 березня 1884 р. у Чернігові в родині поручика резервного піхотно¬ го полку1. Батько — зубожілий дворянин, помер у чині капітана у 1902 р. У 1901 р. Антонов-Овсієнко закінчив Воронезький кадетський корпус і вступив до Миколаїв¬ ського військового інженерного училища. Через місяць за відмову від присяги «на вірність царю н батьківщині» просидів 11 днів під арештом і був відданий батьку на поруки. Свою відмову він мотивував «органічною відразою до воєнщини». Взимку 1901 р. став членом соціал-демократичного студентського гуртка у Варшаві 2. (До цього ніяких революційних знайомств Антонов-Овсієнко не мав, до протесту проти воєнщини дійшов «своїм розумом», під впливом підлої, образливої обстановки, що склалася у корпусі й військовому училищі). Навесні 1902 р. покинув батьківську покрівлю, працював у Пітері в Олександрівському порту чорноробом, а згодом ку¬ чером у «Товаристві покров, тварин». Восени 1902 р., прагнуючи зайнятися певною революційною роботою, вступив до Петроградського юнкерського училища. Мав зв’язок з організацією соціал-революціонерів і одержував від неї революційну літе ратуру. В училищі вів широку агітацію серед юнкерів. У 1903 р. законтактував за¬ вдяки посередництву т. Стомонякова (партійна кличка Кузнецов, нині член колегії Зовнішторгу) 3 з більшовицькою організацією. У середині 1904 р. був захоплений з нелегальними виданнями, відсидів 10 днів і випущений за особистим розпорядженням к. в. к. Костянтина Костянтиновича, що хизувався своїм лібералізмом. Вийшов у чині офіцера і призначений у 40 піхотний Коливанськнй полк, що стояв у Варшаві. В училищі залишив після себе сильний соціал-демократичний гурток. Восени 1904 р. за дорученням Петроградської організації більшовиків відвідав Москву, Катеринослав, Одесу, Київ, Вільно, зв'язуючи з партією офіцерів — членів його гуртка, які закін¬ чили разом з ним училище. У Вільно встановив контакти з тамтешньою військовою організацією, у Варшаві — із соціал-демократами, п. п. с., пролетаріатцями та «Бундом» 4. Заснував Варшавський військовий комітет РСДРП (до складу якого входили згодом т. Суріц 5, наш турецький посол, та т. Богодський — наш представ¬ ник у Швейцарії), вів агітаційну роботу серед офіцерів і солдатів. Весною 1905 р. одержав призначення поза чергою на Далекий Схід г\ Перейшовши на нелегальне становище, в чому йому допомогли соціал-демократи, зокрема т. Микола (Фюрстенберг) г, поїхав до Кракова, Львова, 8 зберігаючи зв’язок з польськими соціал-демократами. Через два тижні повернувся до Польщі для керівництва повстанням двох піхотних полків та артилерійської бригади, яке готувалося в Ново-Александрії. Воно не вда¬ лося (його Антонов-Овсієнко описав у № 100 «Искрьі» за підписом «Штик»).

Повернувшись до Австрії, він поїхав у Відень, де знісся з т. зв. «Радою партії» (меншовиц.). Одержав від неї призначення у Петроград, куди прибув наприкінці травня. Працював у меншовицькій воєнці та агітаційній групі. У кінці червня був заарештований у Кронштадті на зборах матросів і солдатів (провокація «Миколи — золоті окуляри», він же Доброскок). Був випущений під чужим прізвищем згідно із жовтневою амністією. Ввійшов до складу об’єднаної воєнки, якою керував т. Ногін (Макар) 9. Від воєнки пройшов у Петроградський комітет (об'єднаний). Редагував підпільну «Казарму», яка користувалася великим успіхом |0. На початку квітня 1906 р. на з’їзді військових організацій у Москві разом з Омеляном Ярославським, Землячкою та ін. був заарештований “. Через 5 днів Антонов-Овсієнко, а також т. Омелян та ще 3 товариші втекли із Сущевської поліцейської дільниці, проломив¬ ши стіну. Через місяць за призначенням ЦК Антонов-Овсієнко — у Севастополі для підготовки збройного повстання. Воно вибухнуло раптово у червні. Антонов-Овсієн¬ ко був заарештований на вулиці, коли вибирався з оточеного поліцією та патрулем будинку, де відбувалися збори представників від військових частин. Відстрілювався без успіху. Просидів рік у в’язниці. Залишився не упізнаним і як невідомий, який називав себе Кабановим, був засуджений до смертної кари. Через 8 днів її замінили 20-річною каторгою. Ще через місяць, у червні 1907 р., напередодні відправки на

* Текст до друку підготував та склав примітки доктор історичних наук, про¬ фесор Ю. М. Г а м р е ц ь к и й.

Укр. іст. я еурн., 1988, №11

127

Документи та матеріали

каторгу із Севастополя, втік разом з 20-ма іншими під час прогулянки. Вони підір¬ вали стіну й обстріляли наглядачів та вартового. Втечу організував т. Костянтин, більшовик |2, який приїхав з Москви. Через тиждень, відсидівши у горах, Антонов- Овсієнко виїхав до Москви. По дорозі, рятуючись від сшциків, зістрибнув з поїзда і після тривалих митарств, добрався до Москви, де розшукав явку бюро ЦК. Воно на¬ правило його у Фінляндію, звідки він через два місяці із «залізним» паспортом при¬ був до Петрограда. Там почав працювати серед матросів яхти «Штандарт», але звід¬ ти був змушений через посилене стеження повернутися до Москви.

Там працює у Сущевсько-Мар’їнському районі у робітничих більшовицьких гуртках, невдовзі — відкритих організаціях. Підтримував зв’язок з «ліквідаторами» ,3. Взимку 1908 р. організував робітничі кооперативи: «Життя» у Лефортовському ра¬ йоні (Благуші), «Праця» (на Прєсні), «Об’єднання» (у Сокольннчеському районі). Водночас співробітничав у спілці друкарів (редагував разом з т. Любимовим — біль¬ шовиком 14 — щотижневий журнал). Сприяв захопленню робітниками-більшовиками Лефортовського «Товариства тверезості», заснував «Клуб розумних розваг», який розгорнув широку революційну роботу, але невдовзі був закритий. Навесні 1909 р. узяв участь у нелегальній конференції у Нижньому (на ній були представлені соціал- демократичні нелегальні організації Нижнього, Сормова, Москви та Богородська) , на якій було вирішено видавати в Москві під редакцією Антонова-Овсієнка нелегальну газету плехаиовського напряму. Як учасник з’їзду фабричних лікарів (обраний віл робітничих кооперативів) був заарештований разом з іншими на соціал-демократич- ннх зборах (внаслідок провокації Малиновського) 15, але через три дні випущений на свободу. Виїхав до Києва, звідки через провали повернувся до Москви, де його знову заарештували. Просидів шість місяців у в’язницях. Після «встановлення особи» у міст. Креславка Двінського повіту (за «упізнання» сплачено 400 крб., зібраних б. ч. робітничими організаціями) був у лютому 1910 р. випущений під тим же прізвищем Антона Гука. Провали в Москві, неможливість знайти надійний паспорт, постійне стеження змусили Антонова-Овсієнка перейти кордон (липень 1910 р.). Під час його переходу був заарештований прусськими жандармами, але не виданий Росії через втручання німецької соціал-демократії. У Парижі до війни 1914 р. був у складі мен¬ шовицької групи, водночас працював з більшовиками (Владимировим, Лозовським, Сокольниковим) 16 у гуртку сприяння соціал-демократичній думській фракції та в різних виданнях. Був секретарем Паризького бюро праці, до якого входили представ¬ ники від російських осередків робітничих синдикатів. З вересня 1914 р. разом з Д. Мануїльським (тоді впередівцем) 17 почав видавати, редагувати щоденну інтерна¬ ціональну газету «Голос» |8. Вона швидко зміцнила свої позиції, до роботи в ній було залучено ряд найвидніших інтернаціоналістів різних мастей — Мартова, Троцького, Луначарського, М. Покровського, Волонтера, Лозовського, Владнмирова та ін. !* Газета під різними назвами за активною участю Антонова-Овсієнка проіснувала до квітня 1917 р. У кінці 1914 р. він вийшов з групи меншовиків через її угодовство із соціал-патріотами. Працював у групі «нашесловців» 20, входив спільно з більшовика¬ ми (Гриша Бєленький та ін.) 21 до клубу с. д. інтернаціоналістів і займав у редакції «Голоса» («Нашего слова») і т. д. лівий фланг, який в усьому основному примикав до більшовиків. У травні 1917 р. Антонов-Овсієнко виїхав у зв’язку з амністією до Росії. Відразу ж після свого прибуття пішов до ЦК більшовиків і вступив формаль¬ но до партії и, публічно заявивши про розрив з «міжрайонцями» и. Працював у Гельсінгфорсі, редагував газету «Водна»2' і, входячи до складу комітету партії та міськради, був також агітатором у Пітері. 15 липня за розпорядженням Керенського заарештований у Гельсінгфорсі, відсидів місяць у «Крестах» №. Був членом обласної комісії Фінляндії26, обраний до Установчих зборів від Північфронту за партійним списком. Був секретарем комітету Північ. Рад27 і секретарем В. Р. комітету Пітера. 25 жовтня керував захопленням Зимового палацу та арештом Тимчасового уряду. Обраний до Ради Наркомів — Наркомвійськсправ 28. Призначений головнокоманду¬ ючим Петроградським військовим округом. 6 грудня відбув на Україну головкомом по боротьбі з Каледіннм 28 та «його пособниками». Керував боротьбою проти кале- дінців, корніловців, радовців ®°. З березня по травень 1918 р. був головковерхом військсил Південних Радреспублік м. Був членом військрадн та Р. В. Ради Респуб¬ ліки 32 і членом колегії Наркомвійськ. Вересень — жовтень — командував 2 та 3 ар¬ міями, з 11 листопада — ком. Курською групою33, а із січня по червень 19 р. — укра-

128

Укр. іст. журн., 1988, №11

Документи та матеріали

їнським фронтом34. У серпні, вересні 19 р. — уповноважений ВЦВК по продрозверст- ці Вітебської губернії. З листопада 19 р. до квітня — уповноважений ВЦВК по Там¬ бовській губернії, голова губному та губвиконкому, квітень 1920 р. — заст. голови Головкомпраці, член колегії Наркомпраці. Листопад, січень — член колегії Нарком- внутсправ 33 та заст. голови Малого Раднаркому 36. Із середини січня до початку лютого 1921 р. — уповноважений ВЦВК у Пермській губернії (головради, посівком, губком, губполітосвіта) 37. Із середини лютого до середини липня 1921 р. — голов- повком38 ВЦВК по ліквідації бандитизму у Тамбовській губернії. Із жовтня 1921 р. — голова губвиконкому Самарської губернії, де керував боротьбою з голодом. З осені 22 року по лютий 24 р. — начальник Політуправління Республіки 39 та член Реввійськ- ради. З лютого 1924 р.— у розпорядженні Наркомзаксправ 40.

ПРИМІТКИ

1 Згідно з метричною книгою, точна дата народження В. О. Овсієнка — 9(21) березня 1883 р.

2 Родина В. О. Овсієнка з 1897 р. проживала у Варшаві, де в одному з полків служив батько — капітан Олександр Онисимович.

3 Стомоняков Б. С. (1882 — 1941) — член РСДРП з 1902 р., більшовик. У 1904 р. висланий з Росії. Після Жовтневої революції — на дипломатичній роботі.

4 Він установив зв’язок з варшавськими організаціями РСДРП, ППС — Поль¬ ською соціалістичною партією (створена в 1892 р.), СДКПіЛ — Соціал-демократією Королівства Польщі і Литви (виникла в 1893 р. унаслідок об’єднання Спілки поль¬ ських робітників та робітників — членів партії «Пролетаріат» (партія польського ро¬ бітничого класу, яка перебувала на революційних позиціях і була зв'язана з діючими в Польщі організаціями РСДРП). У 1906 р. через розкол ППС було створено ППС- лівицю, яка об’єдналася 16 грудня 1918 р. із СДКПіЛ. Так було покладено початок Компартії Польщі. Бунд — Загальний єврейський робітничий союз в Литві, Польщі та Росії (заснований у 1897 р.) — дрібнобуржуазна націоналістична органі¬ зація, що згуртувала переважно напівпролетарські прошарки єврейських ремісників західних областей імперії.

5 Суріц Я- 3. (1882 — 1952). У 1902 — 1903 рр. був членом Бунду. З 1903 по 1914 рр. — меншовик. У роки першої світової війни займав інтернаціоналіст¬ ську позицію. З 1917 р. — більшовик. Після Жовтневої революції — на дипломатич¬ ній роботі.

6 Командування в умовах воєнного часу подбало про те, щоб позбавитися В. О. Овсієнка, направивши його до діючої армії.

7 Ганецький Я- С. (Фюрстенберг) — (1879 — 1937). Відомий діяч польського й російського революційного руху. Член РСДРП з 1896 р. На V з'їзді РСДРП обраний членом ЦК. У 1917 р,— член Закордонного бюро ЦК РСДРП (б). Після Великого Жовтня працював у Наркомфіні, згодом — на дипломатичній роботі.

8 Львів та Краків до 1918 р. входили до складу Австро-Угорщини.

9 Ногін В. П. (1878 — 1924) — член РСДРП з 1898 р. Агент ленінської «Искрьі». Після II з’їзду партії приєднався до більшовиків. У 1917 р. — голова Московської Ради робітничих депутатів. У 1918 — 1924 рр. — член президії ВРНГ, голова Головно¬ го правління текстильних підприємств.

10 «Казарма» — орган військової організації об’єднаного Петербурзького комі¬ тету РСДРП. У 1906 — 1907 рр. вийшло тринадцять номерів.

11 Ярославський О. М. (Губельман М. І.) — (1878 — 1943). Член РСДРП з 1898 р. У 1906 р. — член Московського комітету РСДРП та військової організації більшовиків. Після Великого Жовтня — на відповідальних партійних та державних постах. Історик, академік.

Землячка (Самойлова-Залкінд) Р. С. — (1876 — 1947). Член РСДРП з 1896 р. Агент ленінської «Искрьі», делегат II з’їзду партії. В 1905 — 1907 рр. — секретар Мос¬ ковського комітету РСДРП. Після Жовтневої революції — на політроботі в армії та керівній партійній роботі.

17 Цитович К. — член РСДРП (б).

13 Ліквідатори — представники опортуністичного напрямку в РСДРП. який виник у 1907 — 1910 рр. Намагалися ліквідувати революційну партію і створити ре¬ формістську.

14 Любимов І. Є. (1882 — 1937)— член РСДРП з 1902 р. Делегат V (Лондон¬ ського) з’їзду РСДРП. У 1907 — 1910 рр.— член Московського комітету партії. Після Великого Жовтня — на відповідальних партійних та державних постах.

15 Малиновський Р. В. (1876— 1918) — провокатор, таємний агент царської ох¬ ранки у робітничому русі. Викритий, засуджений та згодом розстріляний.

16 Владимиров М. К. (Шейнфінкель) — (1879—1925). Більшовик з 1903 р. У 1911 р. відійшов від них. Був «міжрайонцем» і на VI з’їзді прийнятий до лав біль- 9. Укр. іст. журн., 1988 , № 11

129

Документи та матеріали

шовицької партії. Після Жовтневої революції займав ряд відповідальних постів у наркоматах продовольства та фінансів.

Лозовський (Дрідзо) С. А. — (1878—1952). Після II з’їзду РСДРП— більшовик, у 1909 — 1917 рр. — в еміграції. Після Великого Жовтня — на відповідальній партій¬ ній та державній роботі.

Сокольников Г. Я. (Брилліант) — (1888—1939). У більшовицькій партії з 1905 р. Після Жовтневої революції перебував на радянській та партійній роботі.

17 Мануїльський Д. 3. (1883—1959) — член партії більшовиків з 1903 р. У роки реакції входив до складу антипартійної групи «Вперед». До серпня 1917 р. примикав до «міжрайонців». Після Великого Жовтня — на відповідальній партійній, радянській та дипломатичній роботі.

18 «Голос» — меншовицька газета, займала центристську позицію (1914— 1915 рр.).

ю Мартов Л. (Цедербаум Ю. Й.) — (1873— 1923). Один з лідерів меншовизму.

Троцький (Бронштейн) Л. Д. (1879 — 1940) — член РСДРП з 1897 р., меншовик. На VI з’їзді був прийнятий до більшовицької партії, але вів боротьбу проти її полі¬ тики та ленінізму.

Луначарський А. В. (1875 — 1933). Після II з'їзду РСДРП — більшовик. У

1917 р. входив до складу групи «міжрайонців». На VI з’їзді прийнятий до лав біль¬ шовиків. Після Великого Жовтня — відомий радянський державний діяч.

Покровський М. М. (1868— 1932) —член більшовицької партії з 1905 р. У 1908 — 1917 рр. жив в еміграції, співробітничав з центристськими газетами «Голос» та «Наше слово». Після Великого Жовтня — заступник наркома освіти РСФРР. Істо¬ рик, академік.

Павлович М. П. (Вельтман М. Л., Волонтер) — (1871 — 1927). Меншовик. У

1918 р. вступив до РДП(б). Після Жовтневої революції — заст. наркома освіти Ук¬ раїни, ректор Інституту сходознавства.

20 «Наше слово» — меншовицько-троцькістська газета. Виходила в Парижі протягом січня 1915 — вересня 1916 рр. Замінила газету «Голос».

21 Бєленький Г. Я- (1885 — 1938) — член більшовицької партії з 1903 р. У 1914— 1917 рр. був секретарем Паризької секції більшовиків. Після Жовтневої революції — на партійній роботі.

22 24 травня (6 червня) 1917 р. у «Правде» було опубліковано його заяву про прийом до лав партії більшовиків.

23 «Міжрайонці» — організація об’єднаних соціал-демократів, яка мала на меті створити єдину РСДРП. У липні 1917 р. її члени прийняли рішення про об’єднання з більшовиками.

24 «Волна» — більшовицька газета. Протягом березня — липня 1917 р. вийшло 88 номерів.

25 «Крестн» — в’язниця у Петрограді. Побудована у вигляді двох хрестоподіб¬ них корпусів.

26 Мається на увазі Фінляндське обласне бюро РСДРП (б), створене на облас¬ ній конференції військових і робітничих організацій Фінляндії 28 — ЗО вересня (11— 13 жовтня) 1917 р. його членом був обраний В. О. Антонов-Овсієнко.

27 З’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Північної області відбувся у Петрограді 11 — 13 (24 — 26) жовтня 1917 р. У його рішеннях містився заклик до збройного повстання. Секретарем обраного на ньому виконкому став В. О. Антонов- Овсієнко.

28 Народний комісаріат у військових справах РСФРР був створений 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. у складі Раднаркому у вигляді Комітету у військових і мор¬ ських справах. До його складу входили В. О. Антонов-Овсієнко, М. В. Криленко, П. Ю. Дибенко.

29 Каледін О. М. (1861— 1918) —керівник козачої контрреволюції на Дону у 1917—1918 рр.

30 Корнілов Л. Г. (1870— 1918) —один з лідерів російської контрреволюції.

«Радовці» — українські буржуазні націоналісти, які підтримували контрреволю¬ ційну Центральну раду.

31 До південних радянських республік відносилися — Українська, Донська, До¬ нецько-Криворізька та республіка Тавріди.

32 Реввійськрада Республіки — Революційна військова рада Республіки. Здійс¬ нювала в роки громадянської війни безпосереднє керівництво армією та флотом

33 Група військ Курського напрямку створена 17 листопада 1918 р. для подан¬ ня допомоги трудящим України в боротьбі проти німецько-австрійських окупантів та гетьманщини. Згодом становила основне ядро Українського фронту.

34 Український фронт організований Реввійськрадою Республіки 4 січня 1919 р. з метою подання допомоги трудящим України у визволенні її території від іно¬ земних інтервентів та внутрішньої контрреволюції. Розформований 15 червня

1919 р.

35 Головкомпраця — Головний комітет по проведенню загальної трудової повин¬ ності. Утворений 29 січня 1920 р., ліквідований 24 березня 1921 р.

Наркомпраці — Наркомат праці РСФРР. Центральний орган державного управ¬ ління у сфері праці та регулювання її умов.

Наркомат внутрішніх справ РСФРР — центральний державний орган для орга-

130 Укр. іст. журн., 1988, № 11

Документи та матеріали

нізації внутрішнього адміністративного управління та охорони громадського порядку.

35 Малий Раднарком — спеціальний орган для вирішення оперативних питань, які вносилися на розгляд Раднаркому (листопад 1917 — грудень 1922 рр.).

37 Він займав такі посади: голова Ради, посівного комітету, губкому партії, губполітосвітнього комітету.

38 Голова повноважної комісії ВЦВК по боротьбі з бандитизмом у Тамбовській губернії.

39 Політуправління Реввійськради Республіки — орган, який з 1919 р. очолив партійно-політичну роботу у Червоній Армії та на флоті.

40 Наркомат закордонних справ РСФРР — центральний державний орган, який займався питаннями зовнішньої політики Радянської держави.

До уваги авторів!

«Український історичний журнал» приймає рукописи в двох примірниках у такому обсязі: статті — до 1 авт. арк., повідомлення — 20 сторінок, замітки — 12 — 15, матеріали в розділ «Наш календар» — 8 — 10, рецен¬ зії — 6 — 7, хроніка та інформація — 2 — 3 сторінки машинопису. Мате¬ ріали мають бути надруковані через два інтервали (включаючи науко¬ вий апарат).

Рецензії приймаються разом з рецензованою книгою.

9*

Укр. іст. журн.. 1988, №11

131

НАШ НАЛЕНДАР

60-РІЧЧЯ МТС В піднесенні продуктивних сил сільського

господарства, перебудові села на колек¬ тивістських засадах величезну роль відіграла сільськогосподарська техніка. На таку важливу закономірність суспільного прогресу, як постій¬ не технічне переозброєння народного господарства, зокрема його аг¬ рарного сектора, не раз вказував В. І. Ленін. «Єдиною матеріальною основою соціалізму, — наголошував він, — може бути машинна промис¬ ловість, здатна реорганізувати і землеробство» '. Реальне виконання цих ленінських настанов активно розгорнулося із запровадженням пла¬ нових основ господарювання в нашій країні, коли були споруджені такі гіганти тракторобудування, як Харківський, Сталінградський, Челябін¬ ський заводи, підприємства по випуску сільськогосподарських машин у багатьох інших містах. Восени 1929 р. на селі вже налічувалося близь¬ ко 35 тис. тракторів. У тому ж році було організовано виробництво пер¬ ших вітчизняних комбайнів 2. В кінці 20-х — на початку 30-х років лише на Україні діяло 33 підприємства сільськогосподарського машинобу¬ дування.

Поява на селі трактора внесла колосальні зміни у виробничі відно¬ сини, психологію селянства, мала грандіозне значення для розвитку сільського господарства на соціалістичних засадах.

Нинішнім поколінням навіть важко уявити собі, якою значущою по¬ дією була перша поява «сталевого коня» в тому чи іншому населеному пункті. В одних, насамперед бідняків та переважної частини середняків, вона викликала щире захоплення, породжувала надії на майбутнє, в ін¬ ших — куркулів — викликала лють, заздрість, страх та ненависть. Адже останні розуміли, що насправді принесе більшості селянства використан¬ ня такої потужної техніки. Тому вони всіляко протидіяли «тракторному наступу» на село 3. Однак не їм випало впливати на суспільний прогрес та технічне переозброєння села.

Однією з перших форм подання допомоги селянству в обробітку землі тракторами стали прокатні пункти, які за доступну плату обслуго¬ вували окремі селянські господарства. Невдовзі виявилося, що трактор¬ на техніка таких пунктів використовується нераціонально, малопродук¬ тивно, бо нею оброблялися невеликі земельні ділянки. При цьому вар¬ тість польових робіт була у 2 — 3 рази вищою, ніж в існуючих на той час колгоспах і радгоспах, де трактори обробляли досить значні земель¬ ні масиви.

Життя спонукало до пошуків таких якісно нових форм організації використання складних механізмів, за яких найбільш раціонально і оп¬ тимально поєднувалися б інтереси держави, робітничого класу і тру¬ дящого селянства у здійсненні завдань соціалістичного будівництва. Перший такий досвід було набуто у 1927 р. у радгоспі ім. Шевченка Березівського району на Одещині. По сусідству з цим радгоспом на хуторах жили переселенці з Київщини, Поділля, інших регіонів респуб¬ ліки. В цих населених пунктах було близько 85% безкінних господарств, багато з яких не мали навіть найпростішого сільськогосподарського ін¬ вентаря. Все це обумовлювало значно нижчу, у порівнянні з радгос-

1 Ленін В. І. Тези доповіді про тактику РКП:ІІІ конгрес Комуністичного Ін¬ тернаціоналу. 22 черв.— 12 лип. 1921 р. // Повне зібр. творів — Т. 44.— С. 9. 1 СССР за 15 лет: Статистич. матерна.ім по нар. хозяйству,— М.. 1932. — С. 115. 3 Днв. докладніше: Історія селянства Української РСР. У 2-х т. — К.. 1967 — Т. 2.— С. 143.

132

Укр. іст. журн., 1988, М 11

Наш календар

пом, віддачу землі. З великою зацікавленістю селяни придивлялися до роботи тракторів на громадських землях і згодом порушили клопотання перед радгоспом, щоб він допоміг Тм обробити землю* виконати тру¬ домісткі польові роботи, передусім оранку. Прохання селян розгляда¬ лося керівництвом Укррадгоспоб'єднання, колегією Наркомзему УСРР. Вирішено було піти селянам назустріч. У зв'язку з тим, що обробляти тракторами невеликі земельні ділянки було нераціонально, переселенці згодилися на те, щоб об'єднати свої наділи в суцільний масив. Між 250 селянськими дворами і радгоспом був підписаний договір про спільний тракторний обробіток земельної площі в 3 тис. та 4. З цією метою рад¬ госп організував колону з десяти тракторів і в період осінніх польових робіт успішно виконав взяті на себе зобов'язання. Наслідки переверши¬ ли всі сподівання. Десяті роковини Великого Жовтня хуторяни-пересе- ленці відзначили організацією великого багатогалузевого колективного господарства.

Селяни-переселенці з хуторів ім. Шевченка, Красіна, Калініна, «Чер¬ вона зірка» і «Восходящее солнце» в листі до правління Укррадгосп¬ об'єднання висловили глибоку вдячність Радянській владі за ту велику допомогу, що була їм подана в справі налагоджування господарства. В листі, зокрема, зазначалося: «Після тієї роботи тракторів, яку ми ба¬ чили, не хочемо більше вести бідняцьке дрібне господарство, а вирі¬ шили організувати усуспільнене тракторне господарство, в якому не буде окремих селянських клаптиків посівів. Організацію для нас трак¬ торного господарства взяв на себе радгосп ім. Шевченка, з яким ми уклали договір»

Серед тих, хто в числі перших підписав цей лист, стояло й прізвище прославленого ініціатора колгоспного будівництва на Україні М. О. По- смітного, який пізніше став новатором громадського сільськогосподар¬ ського виробництва, двічі Героєм Соціалістичної Праці. 2 грудня 1927 р. згаданий лист було зачитано з трибуни XV з'їзду ВКП(б), який визначив курс на колективізацію сільського господарства. На з'їзді було дано схвальну оцінку ініціативі Укррадгоспоб'єднання і радгоспу ім. Шев¬ ченка 6.

Вивчати передовий досвід застосування на селі техніки в радгосп ім. Шевченка приїжджали делегації з багатьох районів республіки й країни. Він поширювався в різних регіонах Союзу РСР. У вересні 1928 р. радгосп відвідала група делегатів VI конгресу Комінтерну. Оз¬ найомившись з практичною діяльністю тракторних колон, гості заявили: «Ваш досвід колективного обробітку землі ми використаємо у себе на батьківщині після революції» 7.

Весною 1928 р. радгосп ім. Шевченка організував для обслугову¬ вання селянських господарств вже 14 тракторних колон, в яких загалом налічувалося 68 тракторів, значна кількість причіпних знарядь. Догово¬ ри на колективний обробіток полів були укладені з 1163 господарства¬ ми, що мали земельну площу понад 15,6 тис. га 8. 28 листопада 1928 р. ці тракторні колони було перетворено у першу в СРСР міжселищну ма¬ шинно-тракторну станцію (МТС) ім. Т. Г. Шевченка 9. Саме МТС суди¬ лося відіграти справді революціонізуючу роль у соціалістичній перебу¬ дові сільського господарства не тільки на Одещині, а й у республіці та всій країні. В ній вдало поєдналися напружена праця мільйонів механі¬ заторів і романтика в освоєнні нової техніки, творче використання ма¬ шин та механізмів з колосальним ентузіазмом мас в справі піднесення

* Див.: Дубров Б. Повесть о первой МТС. — Одесса, 1978. — С. 44.

5 Известия. — 1927,— 22 нояб.

6 Пятнадцатьій сьезд ВКП(б): Стенографи1:, отчет. — М., 1961. — Т. 1. — С. 65.

7 Очерки истории Одесской областной партийной организацни. — Одесса. 1981. — С. 260.

8 Історія міст і сіл УРСР: Одеська область. — К-, 1969. — С. 53; История кре- стьянства СССР.— М., 1986 — Т. 2.— С. 49.

9 Історія Української РСР. — К , 1977. — Т. 6.. — С. 164.

Укр. іст. журн., 1988, №11

133

Наш календар

продуктивних сил сільського господарства. Винятково важливим було й те, що із застосуванням техніки значно поліпшувалася культура зем¬ леробства, зростала врожайність громадського поля.

Першим директором МТС став ентузіаст руху селянства за опану¬ вання нової потужної техніки, комуніст, агроном за професією О. М. Маркевич. Він доклав багато зусиль та енергії для вироблення і утвердження організаційних форм становлення й розвитку машинно- тракторних станцій ,0. В організаційно-технічній та виробничій діяльності МТС відзначилися такі комуністи й комсомольці, як М. І. Албул,' С. А. Іващенко, П. М. Малонога, К. Г. Сомов, М. І. Якущенко та інші. Вони першими сіли за кермо тракторів першої машинно-тракторної станції11. її трудовий колектив подавав чудовий приклад самовідданої праці, високої організованості, ентузіазму. Все це було високо оцінено Радянським урядом. Первісток індустріалізації сільськогосподарської праці — МТС ім. Шевченка — у 1940 р. була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1948 р. — найвищою урядовою від¬ знакою Батьківщини — орденом Леніна.

Партія і уряд розглядали МТС як один з найважливіших елементів розвитку колгоспного ладу, без якого колективне виробництво на селі було неможливим. Навесні 1930 р. вже понад 150 МТС обслуговували колгоспи країни12. А в кінці 1932 р. лише на Україні діяли 592 станції, що обслуговували фактично половину великих колективних госпо¬ дарств |3.

Одночасно з розгортанням мережі МТС Комуністична партія і Ра¬ дянський уряд вживали заходів до того, щоб практична діяльність ма¬ шинно-тракторних станцій набувала все більш багатогранного характе¬ ру, спрямовувалася на дальше організаційно-господарське зміцнення колгоспів. У зв'язку з цим у постанові ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1930 р. детально аналізувалася діяльність першої в країні Шевченківської МТС. Центральний Комітет партії відзначав, що вона виправдала роль могут¬ ньої підойми в соціалістичній перебудові й піднесенні сільського гос¬ подарства. В постанові були висунуті завдання щодо докорінного по¬ ліпшення діяльності всіх машинно-тракторних станцій, неухильного по¬ силення їх впливу на дальше піднесення продуктивних сил села 14. У від¬ повідь на постанову ЦК в МТС були розроблені заходи, що сприяли поліпшенню їх роботи.

Однак за умов, коли головні зусилля спрямовувалися на організа¬ цію все нових машинно-тракторних станцій, вказана постанова ЦК пов- ною мірою не виконувалась. Насамперед розв'язувалися питання, по¬ в'язані з формуванням нових трудових колективів, створенням в них первинних партійних організацій, одержанням, розміщенням та освоєн¬ ням техніки, налагодженням виробничих стосунків з колгоспами. І все ж поступово дедалі відчутніше посилювався економічний та політичний вплив МТС на селянство, становлення і утвердження на селі нових ви¬ робничих відносин.

В 1932 — 1933 рр. у сільському господарстві України в умовах пере¬ ходу від індивідуального до колективного господарювання виникли сер¬ йозні кризові явища. Молоді незміцнілі колгоспи спіткала жорстока засуха, звідси — неврожай і в кінцевому наслідку таке страшне соці¬ альне лихо, як голод, внаслідок якого померло кілька мільйонів чол., багато селян мігрували 15. Ситуацію загострювала й існуюча політика

10 Див.: Маркевич А. М. Межселениьіе машинно-тракторнме станции.— М.,

1929.

11 Див.: Нариси історії Комуністичної партії України. — К-, 1977,— С. 392.

12 КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК — К, 1980 — Т. 4.— С. 457.

13 Див.: Кульчицький С. В. До оцінки становища в сільському господарстві УСРР у 1931—1933 р. // Укр. іст. журн.— 1 988,— № З,— С. 19.

14 КПРС в резолюціях... — Т. 4. — С. 457 — 460.

15 Див. докладніше: Кульчицький С. В. Назв. ст. — С. 15 — 27.

Укр. іст. журн., 1988, А* 11

134

Наш календар

хлібозаготівель, метою якої було будь-що виконати планові завдання по поставках зерна, а лише потім дбати про допомогу голодуючим. Зрозуміло, що запізніла допомога для багатьох і багатьох селян була вже непотрібною. Надзвичайна ситуація, яка мала місце в сільському господарстві, природно, вимагала особливих підходів до керівництва процесами на селі. В січні 1933 р. Об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) ухвалив рішення про створення політвідділів МТС та радгоспів, що по¬ кликані були рішуче сприяти подоланню кризових явищ у сільському господарстві, зміцненню молодого колгоспного ладу |6. Основними на¬ прямами діяльності політвідділів стали завершення перебудови парт- організацій за виробничим принципом, їх організаційне зміцнення, пере¬ творення партійних осередків на справжніх організаторів нових форм господарювання, добір, розстановка та виховання колгоспних кадрів, зміцнення трудової дисципліни колгоспників. У 1933 — 1934 рр. було створено 3368 політвідділів МТС, в яких працювали 17 тис. чол 17 . На Україні вони діяли в усіх машинно-тракторних станціях, виявляючи при цьому творчий пошук не лише у справі політичної, а й виробничої ді¬ яльності, підтримуючи почини новаторів.

З ініціативи політвідділу Старобешівської МТС Донецької області в 1933 р. була створена перша в республіці та країні жіноча тракторна бригада, яку очолила самовіддана трудівниця, ентузіаст П. Ангеліна 18. Цей досвід як органічна частина загального піднесення трудової актив¬ ності жінок села набув повсюдного поширення не лише в республіці, а й інших регіонах країни.

Партія та уряд високо оцінили діяльність політичних відділів МТС. Постановою ЦВК СРСР від 7 травня 1934 р. 110 начальників політвідді¬ лів МТС були удостоєні вищої урядової нагороди — ордена Леніна. Серед нагороджених 31 чол. представляв УСРР. У постанові вказувало¬ ся, що начальники політвідділів нагороджуються «за бойове і самовід¬ дане виконання директив партії та уряду про соціалістичне перетворен¬ ня села, за видатну масово-політичну і організаторську роботу по мо¬ білізації мас колгоспного селянства, яка забезпечила успішне завер¬ шення державних завдань колгоспами і машинно-тракторними станція¬ ми в 1933 р., піднесення матеріального й культурного рівня колгоспни¬ ків та колгоспниць і зміцнення колгоспів» 19.

У зв'язку з успішним виконанням політвідділами покладених на них завдань листопадовий (1934 р.) Пленум ЦК ВКП(б) дійшов висновку, що зберігати надалі такого роду надзвичайні органи недоцільно. Вони були об'єднані з районними комітетами партії, а їх працівники залишені в складі останніх 20. Осмислюючи нині роль політвідділів в справі орга¬ нізаційно-господарського зміцнення колгоспів, не можна не сказати й про те, що ці органи, маючи тоді особливі права, нерідко припуска¬ лися перегинів. У багатьох випадках з ініціативи працівників політвід¬ ділів мали місце помилки при проведенні акцій розкуркулювання, коли до числа куркулів на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та в інших міс¬ цевостях було віднесено частину середняків та навіть працівників з ін¬ ших соціальних верств.

В цілому ж МТС, в яких зосереджувалася нова сільськогосподар¬ ська техніка, кращі агротехнічні кадри, перетворилися на справжні опор¬ ні організаційні осередки Радянської держави в соціалістичній перебу¬ дові сільського господарства, підготовці різних категорій кадрів для потреб колгоспного виробництва. Вони відіграли важливу роль у здійс¬ ненні завдань культурної революції на селі. При них створювалися й ак¬ тивно працювали гуртки та школи по ліквідації неписьменності, пропа-

16 Див.: КПРС в резолюціях...— Т. 5.— С. 76—86.

Ії Там же,— С. 194.

18 Історія селянства Української РСР. — Т. 2. — С. 182.

19 История крестьянства СССР. — Т. 2.— С. 290.

м КПРС в резолюціях... — Т. 5. — С. 193 — 197.

Укр. іст. журн., 1988, А§ //

135

Наш календар

ганди агрономічних знань, червоні кутки, відкривалися сільськогоспо¬ дарські виставки, організовувалися демонстрування кінофільмів, висту¬ пи гуртків художньої самодіяльності, випускалися стіннівки.

Машинно-тракторні станції в республіці, як і у всій країні, проісну¬ вали ЗО років. В зв'язку з організаційно-господарським, матеріально-фі¬ нансовим зміцненням колгоспів відпала необхідність здійснювати вироб¬ ничо-технічне обслуговування їх через МТС. У березні 1958 р. Прези¬ дія Верховної Ради СРСР прийняла Закон, віповідно до якого було ви¬ рішено зосередити в колгоспах не лише землю, а й техніку, а МТС були реорганізовані в ремонтно-технічні станції (РТС). Трактори ж, сільсько¬ господарські машини, що експлуатувалися МТС, держава реалізувала безпосередньо сільськогосподарським підприємствам.

Березневий (1958 р.) Пленум ЦК Компартії України вказав, що важливим завданням партійних, радянських організацій є правильне ви¬ користання кадрів, які вивільнялись у зв'язку з реорганізацією МТС і використання їх на вирішальних ділянках колгоспного виробництва. «Необхідно, — наголошувалося в постанові цього Пленуму, — перш за все зміцнити склад голів економічно слабих колгоспів за рахунок більш підготовлених і досвідчених працівників, зокрема директорів МТС, го¬ ловних агрономів, головних зоотехніків та інших спеціалістів» 21.

Даний захід партії та уряду однозначно оцінити неможливо. Він, зокрема, негативно позначився на діяльності економічно слабих кол¬ госпів, яких було не так уже й мало у республіці, а тим більше в краї¬ ні. Практично так само відбився цей захід і на так званих «середняках», тобто середніх господарствах, економіку яких було підірвано не на один рік. Реорганізація МТС у РТС, а останніх у підприємства по мате¬ ріально-технічному забезпеченню сільського господарства, як показало життя, виявилися не найдосконалішими варіантами. Не випадково меха¬ нізатори, керівники господарств ремствують, що існуючі форми є насп¬ равді факторами гальмування колгоспного виробництва, про що вже говорилося і говориться нині в пресі, на телебаченні та радіо.

МТС відіграли важливу роль у соціалістичному будівництві на селі, в історії організаційно-господарського зміцнення колгоспів та союзу робітничого класу, трудового селянства й інтелігенції. В руках держави вони були важливим інструментом соціально-економічного розвитку села, згуртування колгоспного селянства на основі колективістських принципів та загальнонародних інтересів. Однак можна сказати, що да¬ на форма господарювання до кінця не була вичерпана.

Уява про соціалістичне будівництво на селі в ЗО — 50-ті роки невід¬ дільна від багатогранної діяльності МТС. Водночас не все у їх роботі було підпорядкованим повною мірою перспективі розвитку колгоспів. Вони фактично не вели боротьбу за високі кінцеві результати діяльності господарств, оскільки існуюча гарантована оплата праці трактористів не спонукала їх до цього.

Справжніми господарями полів величають нині механізаторів, які озброєні могутньою технікою. Лише в першому кварталі 1988 р. в аг¬ рарний сектор виробництва надійшло 89 тис. тракторів (пригадаймо: свого часу В. І. Ленін мріяв про 100 тис. тракторів в сільському госпо¬ дарстві країни), 111 тис. тракторних плугів й культиваторів, 42 тис. сія- лок, 10 тис. дискових борін, 27 тис. машин для внесення в грунт міне¬ ральних та органічних добрив 22. За той же час трудівники села респуб¬ ліки придбали різноманітної сільськогосподарської техніки на 263 млн. крб. 23 Проте нині гостро стоїть питання про значне поліпшення її яко¬ сті та підвищення надійності.

21 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК.— К. 1977.— Т. 2,— С. 595.

22 Правда. — 1988. — 26 апр.

23 Рад. Україна. — 1988. — 28 квіт.

Укр. іст. жури.. 1988, Аг 11

Наш календар

Естафету перших господарів «сталевих коней» успішно продовжу¬ ють їх онуки та правнуки. В сільському господарстві УРСР кожний чет¬ вертий працівник — механізатор, кожний третій сільський спеціаліст — молода людина до ЗО років 24. Це велика творча сила, потенціал якої примножується там, де творчо розв'язується питання про піднесення ролі кожного працюючого, а робота трудових колективів організується на основі застосування таких нових форм, як бригадний, колективний, груповий, сімейний підряд. Колективів, що організують практичну ді¬ яльність на основі різних форм підряду, налічується в УРСР понад 53 тис. 25 Завдяки застосуванню техніки, досягнень науково-технічного прогресу вони повсюди досягають високої організованості, зростаючої продуктивності праці, поліпшення не тільки кількісних, а й якісних по¬ казників вироблюваної продукції.

П. П. ПАНЧЕНКО (Київ), О. П. ГРИҐОРЕНКО (Кам’янець-Подільський)

24 Див.: Матвіенко А. С., Бородін М. І. Ефективність праці сільської ді,— К-. 1988,- С. 3.

2В Поточ. арх. Агропрому УРСР. Нові форми організації праці. — 1988. — С. 4—5.

Шановні читачі!

Які питання з історії вас цікавлять? Про які історичні події або фак¬ ти ви хотіли б дізнатися докладніше?

Ваші пропозиції будуть враховані у публікаціях «Українського істо¬ ричного журналу».

Укр. ісг. ж урн., 1988, А* II

137

З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Н. И. КОСТОМАРОВ

МАЗЕПА *

ГЛАВА ЧЕТВЕРТАЯ (Продовження)

В Сечи, между тем, произошла перемела. Гусака сменили; вместо него кошевьім атаманом избран бьіл некто Федько *. При атом новом кошевом Петрик написал к запорожцам новеє послание от 27 мая, извещал, ч то уже все ордьі двинулись в путь с Калгою, и приглашал кошевого с товариством встречать союзников у Каменного Затона 2, с тем, чтоб утвердить по своєму усмотрению постановленими им с тата¬ рами договор. 22-го июня Петрик прислал третье послание к запорож¬ цам, и притом очень пространное: в нем излагал он цель своего пред- приятия и надеждьі на его осуществление. Он вспоминал, что когда прибьіл из Батурина в Сечь, то говорил уже добрьім молодцам, в каком печальном состоянии находитея малороссийский край, приводимнй к упадку соседними монархами. «Неудивительно, — рассуждал теперь Петрик в письме своем, — что так поступает польский король: мн бьіли когда-то его подданнмми, с Божиею помощью при Богдане Хмельниц- ком отбились от подданства его власти и так много вреда ему надела- ли, что он до сих пор не оправитея. Неудивительно, если крьімский хан с нами враждует: ми из давних времен причиняли вред Крьімскому государству и теперь всегда чиним. Но дивнн поступки московских ца- рей: не мечом они нас приобрели, а предки наши добровольно им под- дались ради христианской верьі. Переселивши с правой сторони Днеп- ра на левую наших жителей, москали обсадились нашими людьми от всяких неприятелей, так что откуда би неприятели ни пришли, — будут прежде жечь наши города и села, наших жителей забирать в полон, а Москва будет находиться от них в безопасности за нами, как за сте- ною. Зтим не довольствуется Москва, а старается всех нас обратить в своих невольников и холопов. Сперва они гетманов наших Многогреш- ного и Поповича 3, которьіе за нас стояли, забрали в неволю, а потом и всех нас хотели поворотить в вечную неволю. Ньінешнему гетману до¬ пустили они раздавать городового войска старшинам маетности, а стар¬ шини, поделившись между собою нашей братией, позаписьівали ее се¬ бе и своим детям навеки в неволю, и только что в плуг не запрягают! Москва дозволяет нашим старшинам чинить подобное для того, чтоб наши люди оплошали и замужичали, а москали тем временем завладели би Днепром, Самарою и настроили би там своих городкові ** Я также вам сообщал, что король польский, недовольньїй московским царем за то, что не воевал Крьіма, хотел сам, помирившись с ордою, идти на Москву и отобрать в своє подданство нашу Украйну. А каково бьіло бьі тогда нашей Украяне? Не били ли наши братья и на кольях, и в вод¬ них прорубях? Не принуждали ли козацких жен опаривать кнпятком

* Продовження. Початок див.: Укр. іст. журн. — 1988. — № 8, 9, 10.

1 Арх. Юст„ кн. 66.

2 Бившая хрепость на берегу Днепра, блнз Сечи.

* Так називали Самойловича.

** Петрик досить вправно грав на незадоволенні народу феодальною експлуата¬ цією і знущаннями з боку старшини й іншого панства, небезпідставно звинувачуючи російських урядовців у підтримці Мазепи та інших українських феодалів, можновлад¬ ців. Утиски, що їх чинили ті чи інші представники царського уряду, давали привід Петрикові та іншим демагогам огульно звинувачувати у всьому «москалів», тобто ро¬ сіян узагалі.

138

Укр. іст. журн., 1988. № II

З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ

Н. И. КОСТОМАРОВ МАЗЕПА *

ГЛАВА ЧЕТВЕРТАЯ (Продовження)

В Сени, между тем, произошла перемена. Гусака сменили; вместо него кошевьім атаманом избран бьіл некто Федько *. При атом новом кошевом Петрик написал к запорожцам новое послание от 27 мая, извещал, что уже все орди двинулись в путь с Калгою, и приглашал кошевого с товариством встречать союзников у Каменного Затона2, с тем, чтоб утвердить по своєму усмотрению постановленньїй им с тата¬ рами договор. 22-го июня Петрик прислал третье послание к запорож¬ цам, и притом очень пространное: в нем излагал он цель своего пред- приятия и надеждьі на его осуществление. Он вспоминал, что когда прибьіл из Батурина в Сечь, то говорил уже добрьім молодцам, в каком печальном состоянии находится малороссийский край, приводимьій к упадку соседними монархами. «Неудивительно, — рассуждал теперь Петрик в письме своем, — что так поступает польский король: ми бнли когда-то его подданннми, с Божиею помощью при Богдане Хмельниц- ком отбились от подданства его власти и так много вреда ему надела- ли, что он до сих пор не оправится. Неудивительно, если крьімский хан с нами враждует: мьі из давних времен причиняли вред Крьімскому государству и теперь всегда чиним. Но дивньї поступки московских ца- рей: не мечом они нас приобрели, а предки наши добровольно им под- дались ради христианской верьі. Переселивши с правой сторонні Днеп- ра на левую наших жителей, москали обсадились нашими людьми от всяких неприятелей, так что откуда бьі неприятели ни пришли, — будут прежде жечь наши города и села, наших жителей забирать в полон, а Москва будет находиться от них в безопасности за нами, как за сте- ною. Зтим не довольствуется Москва, а старается всех нас обратить в своих невольников и холопов. Сперва они гетманов наших Многогреш- ного и Поповича 3, которне за нас стояли, забрали в неволю, а потом и всех нас хотели поворотить в вечную неволю. Ньінешнему гетману до¬ пустили они раздавать городового войска старшинам маетности, а стар¬ шини, поделившись между собою нашей братией, позаписьівали ее се¬ бе и своим детям навеки в неволю, и только что в плуг не запрягают! Москва дозволяет нашим старшинам чинить подобное для того, чтоб наши люди оплошали и замужичали, а москали тем временем завладели би Днепром, Самарою и настроили бьі там своих городкові ** Я также вам сообщал, что король польский, недовольньїй московским царем за то, что не воевал Крьіма, хотел сам, помирившись с ордою, идти на Москву и отобрать в своє подданство нашу Украйну. А каково било бьі тогда нашей Украяне? Не бьіли ли наши братья и на кольях, и в вод¬ них прорубях? Не принуждали ли козацких жен опаривать кипятком

* Продовження. Початок див.: Укр. іст. жури. — 1988. — № 8, 9, 10.

1 Арх. Юст„ кн. 66.

2 Бившая крепость на берегу Днепра, близ Сечи.

3 Так називали Самойловича.

** Петрик досить вправно грав на незадоволенні народу феодальною експлуата¬ цією і знущаннями з боку старшини й іншого панства, небезпідставно звинувачуючи російських урядовців у підтримці Мазепи та інших українських феодалів, можновлад¬ ців. Утиски, що їх чинили ті чи інші представники царського уряду, давали привід Петрикові та іншим демагогам огульно звинувачувати у всьому «москалів», тобто ро¬ сіян узагалі.

138

Укр. іст. журн., 1988. №11

З історіографічної спадщини

детей свонх, не обливали ли ляхи наших водою на морозе, не насьіпали лн им в голенища горящих угольев, не отбирали ли жолнерьі у наших людей их достояние. Все зто вьі помните, и ляхи зтого не забили и раз- ве не стали би они того же чинить над нами снова!... Во время моего нахождения в Семи я много советовал начальним товаришам взяться за дело и не допустить нашей милой отчизньї Украйни дойти до край- него упадка. Но из ваших милостей никто не захотел постоять за сво¬ нх людей; позтому я, как уже раз покинувши отца, мать, жену, родних и немалое имущество, прибил к вам, добрим молодцам, в Запорожьс, так и теперь, призвавши на помощь Бога и Пречистую Его Матерь, христиан заступницу, принялся за дело, которое касается целости и обо¬ рони отчизни н общей свободи: я в Кизикермене договорился о мире с беем кизикерменским Камень-мурзою, а в Перекопе хан утвердил мирньїе статьи, чему свндетелями бьіли и ваши посланци Левко Сисой с товаришами. Посилаю вам зтн статьи. Прочтите их в раде: надеюсь, не найдете ничего зловредного отчизне!... Но, может бить, кто-нибудь скажет: как нам воевать своих отцов, матерей, братьев и друзей; или, бить может, скажете: где ми сами денемся, когда опустошим свой край, кто нам даст тогда хлеба? Не дай Бог воевать свою отчизну: не хороша та птица, что собственное гнездо марает, не добрий тот пан, что собственную вотчину разоряет! Но когда захотите помогать нам и прибудете в Каменньїй Затон, тогда учиним совет, куда нам с ордою обращаться, так, чтобьі не причинять никакой беди нашим городам и селам. Не затем начали мьі наше дело, чтоби воевать своих людей, а затем, чтоб освободить их и себя от хищничества москалей и панов наших. Сами ви, умние голови, рассудите и сообразите, лучше ли бьіть в неволе, или на воле, — чужим слугою, или самому себе господином, — у москаля, либо у ляха мужиком, или вольним козаком? Когда слав- ной памяти Богдан Хмельницкий с Войском Запорожским при помощи орди вибнлся из лядского подданства, разве дурно било тогда Украи- не? Разве не било тогда у козаков золота, серебра и сукон дорогих, и табунов лошадей и черед рогатого скота? Всего било вдоволь. А как мьі стали московского царя холопами, так опустела в конец чигирин- ская сторона, а у перегнанних на левую сторону Днепра наших братьев не только что не стало достояния, да и лаптей негде било взять! * Большая часть наших братий осталась в неволе в московских городах, а других татари каждий год в полон вместо дани забирают, о чем сами ви знаєте, как делалось прошлою зимою в полку Переяславском. а ранее перед тем в полку Харьковском под Змиевьім и на других ме- стах. Пусть вам, господа, будет еще и то известно, что сам гетман, с совета всех полковников, присилал ко мне секретно человека своего известнть, что как только ми с ордами приблизимся к Самаре, то все они от Москви отстанут, сойдутся с нами и станут вместе воевать Мо¬ скву. Человек зтот при мне, и когда, Бог даст, прийдем в Каменний За¬ тон, я вам покажу его! Будьте доверчивьі и ничего не опасайтесь».

Письмо зто било писано в Акчемете (нинешнем Снмферополе). На пути из Крима к Каменному Затону, из урочища Черной Долини, 12 июля Петрик послал еще четвертое письмо к запорожцям, убеждая всех пристать к татарам, ради освобождения малороссийского народа от московского ярма, а через несколько дней после того Петрик и Кал- га-салтан с свонми ординцами били уже в Каменном Затоне. 23 июля гетман, через своего «дозорцу» в Переволочив, получил известие, что кошевон атаман с куренними атаманами приняли от Калги-салтана дари н условились: запорожцям вместе с татарами идтн на малорос - снйские города, производить смятение в поспольстве, подстрекать му- жиков к избиеиию арендарей и панов. Подробности зтого собития мьі

* І в цьому випадку Петрик розраховував на незадоволення бідноти утисками гетьманської адміністрації, російських урядовців, а також старшини, що перетвори¬ лася на панство і жорстоко експлуатувала залежне населення.

Укр. іст. журн., 1988. Л£ 11

139

З історіографічної спадщини

узнаєм в показаний пойманного впоследствии в полон сообщника Пет- рикова, Кондрата. Бьіло дело так. Прибили к Сече Батьірча-мурза и Калга-салтан; с ними бьгл Петрик и послал в Сечь письмо, приглашая кошевого атамана и все товариство встречать его с хлебом-солью. Ему на зто сперва прислали такой ответ: «Пусть встречает тебя тот, кто посьілал тебя». Тогда Петрик послал сказать сечевикам: «Если вьі ме- ня с хлебом-солью не встретите, то я прикажу переловить всех ваших ватажних людей, которьіе теперь промьішляют на Молочних Водах и на Берде 4, и велю отдать их в неволю татарам!». После такой угрозьі собралась рада и приговорила: ради спасения ватажних людей вийти к Петрику в Каменний Затон с поклоном, но во всяком случае допро¬ ситься от него, кто его послал. Кошевнм атаманом бнл тогда опять Гусак. Федька недавно отставили. Зтот кошевой вьішел с 38-ю курен- ннми атаманами и с двумя тисячами войскових товарищей. Поднесли Калге-салтану хлеб-соль. Калга бьгл доволен и сказал запорожцам: «Петрик явился к нам в Крим от вас всех: хотя с ним не било ваших писем, но он уверял нас на словах, что ви его обнадежили». Тогда ку- реннне атамани обратились к Петрику и сказали: «Ти писал, как при- будешь к нам с татарами, тогда узнаєм, кто посилал тебя, — говори же, кто посилал тебя?» — «Какое дело вам до того, кто меня послал? — отвечал Петрик. — Сами увидите, что будет, когда только приступим к Полтавскому полку. Зтот полк весь мне сдастся, да и Миргородский потом весь перейдет к нам. Гетмана, и старшин, и панов, и арендарей — всех побьют, и настанут у нас такне вольности, какие били при Богда¬ не Хмельницком! Если ми теперь не внбьемся из-под московского яр¬ ма, так уже не вибьемся из-под него никогда». — «Я учиню раду в Се¬ ни, — отвечал кошевой атаман, — и коли рада приговорит идти, тогда и я пойду!». Дали взаимное обещание: малороссияне не будут чинить «препятия» татарам, когда те пойдут назад, а татари не станут тро- гать запорожских ватажников, сновавших за промислами на Молочних Водах и на Берде. Калга подарил кошевому доброго коня, а двум ку- ренним атаманам по «чуге» (одежда) 5.

Гусак видимо сочувствовал мечтаниям Петрика, но не решался открнто стать за него пред всем товариством. Оттого на раде, собрав- шейся на другой день после свидания с Петриком, не последовало ни- чего решительного. Рада, находись под нравственньш влиянием Гусака, постановила, что всему низовому сечевому войску идти в поход на Ук¬ райну не следует, но кто из товарищей захочет идти с Петриком, тому не возбранять. Тут пришла от гетмана увещательная грамота к запо¬ рожцам, чтоб они не приставали к злим замислам. Кошевой атаман поступил и здесь согласно своєму двуличному характеру. Он отвечал Мазепе, что у запорожцев вовсе нет такого безумного намерения, что- би вместе с бусурманами идти на войну против православних хрн* стиан. Но в том же письме кошевой делал замечание, что во время гет- манства Мазепи совершаются дела не лучше таких, какие делались при ляхах, против которих поднялся Богдан Хмельницкнй. «Стали дер¬ жать подданних такне панн, которьш никак не следует дозволять их держать, а они заставляют бедннх людей дрова возить, конюший чи¬ стить, печи топить. Пусть бьі только генеральньїе старшини держали подданних, зто било би еще не так обндно, а то держат такие, которих отцьі не держали подданних никогда. Могли би зти люди, как и отцьі их, питаться своим трудовим хлебом».* Повторяй точно такие жалобьі, какие заявлял в своих писаннях Петрик, кошевой Гусак уже тем са¬ мим, при всех своих уверениях в непричастности к мятежннм замислам Петрика, показнвал, что относится к его делу не без сочувствия.

* Обе реки — в Таврической губ., впадают в Азовское море.

5 Арх. Юст., кн. 66, л. 107.

* йдеться про збагачення, нобілітацію старшини. Масштаби цього процесу не¬ змірно зросли за урядування Мазепи, який роздавав безліч універсалів на володіння селами й залежними людьми старшині та взагалі близьким до нього особам.

140 Укр. іст. жі/рн., 1988, № 11

З історіографічної спадщини

Когда рада порешила, что охотники могут идти к Петрику, тстчас набралось таких охотников до пятисот. Василь Бузский, приятель Пет- рика, избран бьіл нми полковником и просил дать ему войсковьіе клей- нотьі, т. е. знаки наказного начальнического достоннства, но кошевой атаман и старшини не дали их ему, чтобьі не казалось, будто они от- правленьї от всего Запорожского Низового Войска. Кошевой хотел, чтоб их отпустили только на том оснований, что в Сечи с давних пор никого силою не удерживают, но зто не значило бьі, что все товарист¬ во признает их затею добрьім делом. Охотники самовольно пошли в Каменньїй Затон и там тотчас собрались в раду н провозгласили Пет- рика гетманом, а Калга-салтан вручил ему войсковие клейнотьі: бу¬ лаву, бунчук и хоругвь. Таким образом Петрик копировал из себя Бог¬ дана Хмельницкого, которого первьій раз провозгласили гетманом за¬ порожців, а также напомннал собою Суховенко и Дорошенко, которне первьіе знаки гетманского достоннства получилн от татар. Петрик, счи- тая себя уже гетманом, нарек трех полковников (Василия Бузского, Кондрата и Сьісоя) и шесть сотников, потом послал к ватажникам на Молочньїе Води н на Берду созивать их вместе с собою на войну про¬ тив москалей для достижения вольностей; при зто он грозил их отдать татарам в неволю, если они его не послушают. Сам Петрик с Калгою- салтаном отступил от Сечи и на речке Татарке собрал раду, чтоб обсу- дить, куда им сначала идти. Порешили прежде подчинить самарские городки, а между тем послать в Полтавский полк к цариченским и ки- тайгородским жителям воззвания, приглашающие сдаться и показать пример другим. 29 июля с Самари Петрик распустил такой универсал ко всему народу малороссийскому:

«Всему товариству и посполитим обивателям доброго от Бога здо- ровья и благополучия. Зная, что Войско Запорожское пребивает в угне- тенин, ведая о ваших несносних страданнях и желая нзбавить вас от тиранства Москви и немилостивих ваших панов, я обратился к Крьім- скому государству, для чего ездил в Крим и возвратился оттуда с ор¬ дою. У Каменного Затона близ Сечи все Войско Запорожское с ко- шевим атаманом и куренними атаманамн на войсковой раде утвер¬ дило обоюдною присягою мир, постановленний с Крьімским государст- вом, а на другой раде по Божией воле избрало меня гетманом и пове- лело мне с ордами и с Войском Запорожским ндти на оборону вашу против Москви. Нине двинувшись из Каменного Затона и совокупив- шись как с тем войском, которое било на Молочних Водах, так и со- всеми ордами, находившимися при Калге-салтане, ми пришли к Сама- ре, о чем вас всех извещаем настоящим нашим листом. Доверьтесь мне и, устроив между собою надлежащий порядок, висилайте к его милости салтану и к нам, Войску Запорожскому, свою старшину и сами с нами готовитесь в зтот воєнний путь против неприятеля своего моска¬ ля, даби с Божией помощью скинуть невольническое ярмо с вольних ваших козацких хребтов. Ведайте, что зта война против москаля нача¬ лась не ради чего иного, как для ваших вольностей и общего народ¬ ного блага. Сами знаєте, что с вами делают москалн и ваши хищньїе паньї и что вам витворяется от арендарей: обьездилн вам тирани шеи, поотбирали себе пожитки ваши. Станьте же дружно за вольности свои. Если теперь поможет Господь Бог отбиться из-под ярма московского, тогда устроите у себя такой порядок, какой сами захотите, и станете пользоваться такою вольностью, какою пользовались предки ваши при Богдане Хмельницком. Войско Запорожское утвердило мир с Крим- ским государством на таких условиях, чтоб тогобочная чигиринская сторона Днепра била нам возвращена в тех пределах, в каких Хмель- ницкий с ордами завоевал ее от ляхов, а другая, сегобочная сторона при нас оставалась би со всеми полками и городами. Вольно будет всякому отправлять рьібньїе, соляние и звериньїе промисли по Днеп- ру, Бугу и другим речкам без всякой плати. Вибившись из настояще- Укр. іст. журн., 1988, №11

141

З історіографічної спаощини

го подданства, каждий, коли захочет, может идти в свою отчизну, где прежде проживал, и не будет по зтому поводу никому тревоги и опас- ности. Государство Крьімское дало нам присягу всегда оборонять нас от Москви, от ляхов и от всех неприятелей. Если ви теперь не прий¬ метесь за свои вольности, то знайте, что потеряете их навсегда и оста¬ нетесь вечно московскими невольниками и никто уже после за вас не заступится».

Петрик, очевидно, разигривал из себя Богдана Хмельницкого *; но времена, когда Богдан Хмельницкий мог совершать свои великие дела, прошли невозвратно. Везде и во всем подражание бьівает хуже оригинала, и собития, искусственно повторяемьіе не вовремя, представ- ляют собою что-то комическое. Петрик в малороссийской историн явился таким типом, каким бил Дон-Кихот в истории человеческого позтического творчества.

Мазепе известньї бьіли шаг за шагом поступки Петрика: гетман послал в Москву просить, чтоб указано бьіло воєводам Борису Петро¬ вичу Шереметеву и князю Борятинскому соединиться с полками гет- манского регимента. В конце июля Мазепа вьіслал вперед четире го¬ родових полка — Прилуцкий, Миргородский, Лубенский, Нежинский н с ними охотньїй конннй полк Пашковского, а сам с пятью охотними полками стал под Гадячем и ожидал прибьітия к себе с одной сторо¬ ни велнкорусскнх воєвод, а с другой — виборних отрядов из полков: Киевского, Черниговского и Стародубского. Стоя под Гадячем, гетман распустил 28 июля универсал ко всему малороссийскому народу, служив¬ ший как бьі опровержением возмутительннх воззваний Петрика. В нем гетман вспоминал о прежних усобицах, о бедствиях и разорениях, по- стигших от них край, убеждал пребивать в верности царям и в послу- шании гетману, угрожал вдобавок карою тем, которие прельстились бьі и поддались обманщику, «загибельному сину Петрику»6.

Гетман скореє дождался своих полков, чем великороссийских вспо- могательньїх ратних сил. Шереметев не доходил еще до места, где ему надлежало сойтись с козаками, а князь Борятинский, как носились слухи, бил где-то далеко за Путивлем. Гетман не стал долее их ждать и двинулся к Полтаве.

Висланние вперед полковники прислали к гетману известие, что жители Цариченки, Китай-городка 7 и других орельских городков под- даются мятежу, поверивши «прелестньїм» письмам возмутителя. Зтого било мало. До гетмана доходил слух, что огонь мятежа распространя- ется вдоль правого берега Ворскли: жители кишенские н сокольские начинают «малодушествовать», готови сдаться татарам и признать вдасть Петрика. Везде по пути, по которому шел гетман, слишались от «легкомисленних людей дерзкие речи». В обозе самого гетмана стрель¬ ни доносили, что какой-то пьяньш козак, помахивая саблей, кричал: «Станем рубить москалей!». Можно бьіло опасаться, что мятежник действительно угадал народное желание8. Гетман еще раз послал гон- ца к Шереметеву с просьбою спешить на виручку малороссийского края и в то же время отправил к четьірем вьісланннм вперед полковникам приказание идти против неприятеля на вспоможение жителям город¬ ков Маячки и Нехворощи, которьіе еще не поддались мятежнику, но могли поддаться, если к ним в пору не явится виручка. Нелегким

* Важко погодитися з такою думкою автора: Хмельницький возз’єднав україн¬ ський народ із російським, а Петрик, навпаки, закликав до розриву з Росією — втім, його заклики справляють несерйозне враження, в них відчувається гарячкове бажання спертися на тих, хто був незадоволений правлінням Мазепи і російськими урядовцями, що потурали йому.

6 Велично, т. III, с. 110.

7 Оба — местечки Кобьіляк. уезда, при р. Орели.

8 Арх. Юст., кн. 66, л. 583. (Йдеться, звісно, не про народ, а купку старшини та багатіїв, незадоволених обмеженнями з боку російського уряду. — М. К).

142 Укр. іст. ж урн., 1988, Л§ 11

З історіографічної спадщини

казалось для зтих полковников такое поручение, так как они не знали наверное татарской сильї и опасались встретить ее в размере, превос- ходящем их собственньїе сили. Гетман ободрял их скорим подкрепле- нием после прибития Шереметева.

Августа 5-го полковники с своими полками, которие били распо- ложеньї вдоль берега Ворскли, двинулись к реке Орели и приблизи- лись к Маячке. Под зтим городком стоял уже Петрик с ордою9-11.

Вот как Петрик туда добрался. Разославши с берегов Самари свои возмутительние универсали, он прежде всего хотел подчинить се¬ бе Новобогородск. Но его «прелестние» письма, туда посланние, не нмели никакого успеха, потому что в атом недавно еще основанном городе большинство жителей состояло из великороссиян. Запорожци с Петриком попитались, било, ночью ворваться в посад, но пораженние пальбою из замка ушли, а один из новопожалованних Петриком пол¬ ковников, Кондрат, попался в плен. Утром после того Петрик с запо¬ рожцями и Калга-салтан с татарами направили путь к Украине. На до¬ роге прибили к Петрику посланцн из городков Цариченки и Китай- городка с хлебом-солью, из-ьявляли от имени всех жителей покорность и охоту содействовать освобождению Украйни от московскон власти. Все, казалось Петрику, шло удачно. Он оставил обоз неподалеку от Китай-городка и вместе с Калгою-салтаном двинулся налегке к Маяч¬ ке. Туда било уже послано заранее «прелестное» письмо, как и в дру- гие городки, но из Маячки никто не приходил к Петрику с хлебом- солью. Приближаясь к Маячке, у речки, носившей то же имя, встре- тили они ватагу украинцев, которие ходили на промисли к Молочним Водам и к Берде, а теперь возвращались домой. Петрик стал уговари- вать их пристать к нему и вместе с ними идти на москалей, чтоб осво- бодить весь народ малороссийский от московского ярма. Многие ва¬ тажники сразу догадались, что перед ними какая-то шайка бездельни- ков: хотя они себя и називали запорожцами, но зто казалось сом- нительним, так как с ними не било ни кошевого, ни запорожских стар¬ шин. Некоторие из ватажников, однако, наружно согласились пристать к Петрику и таких набралось около полтори тисячи; другие же наотрез отказались и ушли на остров, где грозили обороняться, если их станут принуждать. Тогда приставшие к мятежнику просили дозволений взять и привезти свои оставленние вози, а когда получили позволение, то убежали тотчас к товаришам на остров. Некоторие оставались еще при Петрике, но, дождавшись ночи, также все от него убежали 12.

Таким образом не успел Петрик увеличить своей сили ватажника¬ ми и, оставайсь с одними татарами, да с кружком запорожцев, под- ступил к городку Маячке. Он послал туда еще одно «прелестное» пись¬ мо. На зто письмо жители ответили положительним отказом: к городку приближались висланние гетманом полковники.

Как только татари увидали вдали гетманские полки, на них сразу нашел переполох. До них доходили вести, что в порубежних местах расставлени московские сили, а сзади все белогородские рати готовьі против них к походу. Татари поспешно отступили к своєму табору, оставленному под Китай-городком. Тут прибежал к Петрику какой-то козак и говорил, что отправлен от полтавского полковника Павла Гер- цика, стоявшего у городка Кобьіляк. Он убеждал Петрика спешить к Полтаве, уверяя, что и полтавский полковник и весь Полтавский полк пристанут к Петрику, потому что все ненавидят москалей.

Сказанное козаком о Полтавском полке била ложь. Напротив, когда возмутительний универсал Петрика дошел в Полтаву, там бил уже гетман и приказал послать к мятежнику написанньїй в гетманской

9-11 Архив Ин. Дел, 1692 г. Донесение Мазепи от 7 августа. Подлинн.

,г Арх. Юст., кн. 66, л. 108. Показание ватажника Макаренко. (Так реагували на авантюру Петрика прості українці, слушно вбачаючи в ньому і його поплічниках «зграю гультяїв». — М. К.).

Укр. іст. журн., 1988. МИ 143

З історіографічної спадщини

канцелярии ответ от имени всего Полтавского полка в самом презри- тельном тоне. «Как смеешь ти гетманом именоваться? — било сказано в атом ответе . — Все ми, и старшие и меньшие, удивляємся твоєму безумству; кто тебя, щенка такого, поставил начальником и опекуном над нами? С чего тьі ато убивається и заботишься о нашем житии? Ми знаєм, что твой батько бил нищий и жил у нас в Полтаве в бога- дельне, а ти, будучи в школе, валялся между нищими на улице, и под окнами нашими викормился об-ьедками. Тьі не только не бил в рицар- ских упражнениях, но и в домових науках, а потом хоть и втерся в войсковую канцелярию, но там, обокравши товарищей и изменивши своєму пану, убежал на Запорожье! Ми тому не верим, будто к тебе прибил Калга-салтан; не надеемся, чтоб такая важная особа после- довала за тобою, лгуном и щенком! Верно циган какой-ннбудь собрал тисячную толпу оборвишей из татар и назвался салтаном!»

Письмо зто показьівает взгляд, образовавшийся тогда у малорос- сийских старшин по отношению к тем, которих они могли унижать за их простое происхождение 13. Письмо зто, вероятно, принес Петрику тот козак, которьій видавал себя посланним от Герцика, а может бить Петрик сам видумал и сообщил Калге о такой присилке от Герцика; действительно же полученного письма, конечно, не показал салтану и убеждал последнего идти далее к Полтаве. Но Калга-салтан бил в таком расположении, что вместо похода далее в Украйну, собрался с своєю ордою отступать в Крьім 14. К нему пришла весть, что в Кри¬ му готовится переворот: мурзи недовольньї ханом, хотят избрать дру¬ гого, большинство вновь желает некогда бьівшего в Криму ханом Се- лим-Гирея и уже послали в Константинополь просить падишаха о его назначений |5.

Когда Петрик с Калгою ходили к Маячке, оставленние в таборе блнз Китай-городка татари, по своєму обичаю, стали расходиться не- большими загонами и ловить пленников с тем, чтобьі гнать их в Крим. Петрик, по возвращении из-под Маячки, не без труда упросил Калгу отпустить на волю малороссиян, забранних татарами. Било бьі черес- чур, если би после всех льстивих обещаннй татарской дружби, на ко- торие бил так щедр Петрик в своих универсалах, татари на первих же порах показали малороссиянам свою дружбу таким способом.

Первий поход Петрика до крайности уронил его в глазах народа *: без того, может бить, нашлось би более готових увлечься его горячи¬ ми возбуждениями. Да и татари неохотно шли с ним и теперь не слу- шали его убеждений. И пришлось ему ворочаться вспять за своими союзниками, а когда на возвратном пути достиг он до речки Татарки, то несколько сот запорожцев, приставших к нему в Каменном Затоне, ушли от него в Сечь; осталось их с ним человек восемьдесят самих за- бубенньїх. С ними Петрик следовал за Калгою-салтаном до Перекопа. Калга уехал в Крим, а Петрик, с своєю купою удальцов, простоял под Перекопом в ханских окопах около трех месяцев. Из Перекопа ви¬ давалось его козакам поденно пшено и по нескольку баранов для про- кормления. Здесь посещали его малороссийские торговци из Полтав¬ ского полка: он их принимал ласково, играя из себя роль гетмана, угощал горилкою и уверял, что скоро прибудет в Украйну с татарски- ми вспомогательньїми силами. «Не добро вам с Москвою, — говорил он. — Як чему намерился, то конче исполню. Вигоню Москву, всех вас освобожу из московской неволн: станут люди из московских слобод

13 Величко, т. III, с. 1 14 — 116.

14 Арх. Ин, Дел, 1693 г., № 20.

16 Арх. Юст., кн. 66, лл. 751 и 985.

* Адже його головною опорою була татарська орда, що переслідувала лише мету збагачення і захоплення полонених. Люди бачили, що за закликами звільнити народ від «москалів», тобто тих російських урядовців і військових, що тягнули руку за Мазепою, стоять егоїстичні претензії Петрика та купки його прибічників, таких самих шибайголів, як він сам.

і 44 Укр. іст. журн., 1988, №11

З історіографічної спадщини

переходить опять на чнгиринскую сторону на прежнее жилье». Все ез- дившие в Крьім за солью чумаки отдавали ему поклон, как батьку ко- зацкому, потому что только по его ходатайству хан дозволял им ез- дить в свои владения для соляних промьіслов, тогда как вообще ма- лороссиянам, подданним царя московского, зто не дозволялось, по по¬ воду неприязненньїх отношений Крьімского юрта к Московской дер- жаве.*

В последних числах сентября, или в первих октября, козаков, со- стоявших около Петрика, развели из ханского окопа под Перекопом по разньш татарским селениям, а сам Петрик, с шестнадцатью това¬ ришами, поехал в Бахчисарай ожидать и встречать нового хана. Зтот хан приехал из Турции в декабре после Николина дня. Петрик явил- ся к нему с поклоном и представил фальшивив письма, писанньїе буд- то би от гетмана и Кочубея к прежнему хану: в зтих письмах заклю- чалась просьба оказать козакам помощь, чтоб освободить Украйну от московской власти и перевести поселенних в слободских полках мало- россиян на прежние места их жительства, в Чигиринщину. Хан Селим- Гирей и прежде бнл неумолимнй враг Москви, а теперь принял ласко- во Петрика уже только единственно потому, что зтот человек явился врагом Москви. Не знаєм, в какой степени не сомневались в Криму в подлинности привезенних им писем гетмана и Кочубея, но достаточно било, что они приглашали крнмцев к походу, — и хан дал тотчас при- казание татарам кормить лошадей и бить готовими к походу.

После бистрого отступления Калги-салтана и Петрика полковни¬ ки, висланнне гетманом, бросились, било, в погоню за уходившими, но не догнали, потому что, в виду погони, отступление стало совершен- ннм бегством.

Гетман Мазепа распустил своє войско; с врагом ему не удалось биться, однако оно пробило в трудах и лишениях воєнного похода це- лих 12 недель, а Полтавского полка козаки — осьмнадцать. Успех над мятежом бнл приобретен чрезвнчайно скоро и легко, но гетман удосто- ился от московского правительства похвал и подарков, как би за очень важний подвиг. Таким зто дело н должно било показнваться издали, если судить о нем по тем замислам, с какими пускался возмутитель на своє предприятие. Стольник Тараканов привез гетману и старшинам милостивое слово великих государей и подарки. Он представился гет¬ ману в стане, устроенном в Бадакве 16 на Артополоте. Там гетманский табор бнл устроен наподобие города, с воротами, от которих шли ули- цн, составленние из шатров, до гетманского шатра. Гетманская пехо- та уставлена била по всему пути, по которому шел царский посол. Пехота играла на трубах, била в литаври. Царский посол поднес гет¬ ману с царскою похвальною грамотою подарок — кафтан «откровенннм видом, с распростертнми полами», а старшинам присланн били со- боли и материн, називаемне «байбереки» 17.

В конце 1692 года произошла суровая расправа с теми, которне во время прихода Петрика присилали к нему с хлебом-солью и признава¬ ли его гетманом. Такая участь постигла двух сотников: цариченского и китайгородского. Войсковой суд присудил их к смертной казни, кото- рая должна била исполниться на месте их преступления. Но китайго- родские жители попросили помилование своєму сотнику, представляй, что зачинщиком измени бнл не он, а священники, подававшие совет сдать город. На зтом оснований присудили китайгородскому сотнику и его сообщникам учинить такую казнь: положить им голови на плахи, потом, снявши с плах, об-ьявить, что, по прошению царицьі Натальи Ки-

* Опущено народний переказ, що ілюструє цю думку. Юртом тоді в офіційних документах називали територію Кримського ханства (як ту, де жили осілі татари, так і ту, де ходили кочові й ставили свої юрти — намети).

10 Ньше село Лохвицкого уезда, при р. Суле.

17 Арх. Ин. Дел, 1692 г., август, № 98.

10. Укр. іст. журн., і 988. А§ 11

145

З Історіографічної спадщини

рилловньї, смертная казнь заменяется для них наказанием кнутом и ссьілкою в дальние сибирские города. Зтот приговор бші исполнен 2 ноября І8. Цариченскому сотнику отрубили голову в Полтаве 2 де- кабря 19.

Петрик, убежавший от рубежей Гетманщиньї, прислал в Сечь пись¬ мо в таком смьісле: «Не сомневайтесь. Делу сему конца еще нет. Что ми начали, то и совершим». Но в Сечи уже очень мало нашлось у него сторонников. Гусак теперь уже не мирволил Петрику, стал обращаться грубо с его сторонниками и грозил им наказаниями. Но тут поднялась смута. Гусака обвинили в том, что он брал дари от татар, приходивших с Петриком. Его принудили положить свою «комишину» *. С ним ра¬ зом сменили всех других сечевих старшин и вибрали нових. Кошевим атаманом вибран бил Василь Кузьменко. Зто не обошлось без междо- усобий: поднимались курени на курени, сечевую церковь забросали по- леньями, купецких людей пограбили 20.

Для удержання Запорожья в спокойствии гетман находил, что следует в Каменном Затоне построить крепость и там держать посто- янно гарнизон с орудиями. Нельзя било не обратить внимания, что Запорожье бьіло опасно для Гетманщиньї главньїм образом оттого, что там скоплялись недовольньїе порядком в Украине и друг друга подстре- кали на отважньїе мятежнические затеи. Надобно бьіло исправить при¬ чини народного недовольства. По вопросу о маетностях старшин и войскових товарищей полаталось возможним успокоить народньїе жа¬ лоби на утеснения тем, что гетман издал универсал, в котором давал наставление владельцам не отягощать своих подданньїх в землях, ле- сах, сенокосах и во всяких угодьях, под опасением отобрания маетно- стей 21. Но и зто делалось только на случай возможности отягощения. Угрожая в своем универсале владельцам маетностей карою за отяго- щение подданних, гетман сообщал в Прнказе, что от особ, владеющих маетностями, как от генеральних старшин и полковников «люди, в подданстве будучие, отягощения и бремени неудобоносимого не терпе- ли»22. Относительно аренд, возбуждавших также всеобщее недовольст- во народа, гетман до порьі до времени ограничился универсалом, дозво¬ лявшим на крестиньї и на свадьбу курить вино для своего домашнего обихода и покупать дешевою ценою вино бочками: собственно, зто и прежде дозволялось, но с таким ограничением, чтоби покупаемая боч¬ ка заключала не менее пятидесяти кварт. Теперь же дозволялось поку¬ пать гораздо меньше — в десять кварт и притом без явки арендарям и их шафарям, об-ьявляя единственно местним полковим старшинам. Самих арендарей обязали продавать враздробь кварту не дороже двух копеек. Зто издавалось только как временно облегчительние мери, — предполагалось скоро уничтожить ареьди вовсе 23.

Неугомонний Петрик в Криму старался расположить нового хана и представил какое-то письмо, полученное будто бьі от полтавского полковника. В зтом письме уверяли, что как только он явится с тата¬ рами, то весь Полтавский полк ему сдастся. Крьімские мурзи убеждали хана Селим-Гирея верить Петрику и сообщали, что им подлинно из- вестно, как малороссияне не терпят москалей и готовьі принять татар, как избавителей **. Бшвшие в Криму невольники греки, напротив, угова- ривали Петрика не пускаться снова в зто дело и не отдавать на расхи-

18 Арх. Юст., кн. 66, л. 107.

19 Там же, л. 568.

* Знак звання кошового у формі довгого і тонкого жезла.

20 Арх. Юст., кн. 66, л. 1090.

21 Там же, л. 1050.

22 Арх. Ин. Дел, 1693 г„ № 24.

23 Арх. Юст. кн. 66, л. 568.

** Костомаров не вважав навіть за доцільне спростовувати цю нісенітницю: хто на Україні не знав, якими у дійсності «рятівниками» були татарські напасники для її народу протягом кількох століть.

145 Укр. іст. журн., 1988, № 11

З історіографічної спадщини

щение мусульманам своих единоверцев. Петрик на зто им отвечал: «Я стою за посполитий народ, за самих бедньїх и простих людей. Богдан Хмельницкий избавил народ малороссийский из неволи лядской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов».

11-го января 1693 года хан Селим-Гирей отправил в поход зятя своего Нуреддина-салтана и сина Ширин-бея с ордами, а с ними вьі- ступил и Петрик с кучкою своих воровских козаков. Прежде1 всего хан Селим-Гирей приказнвал им идти к Сечи и попитаться подвинуть сечевиков идти в малороссийские города. Если малороссийские города не станут сдаваться, то хан не приказнвал их разорять. Сам хан обе- щал весною идти с ордами на великороссийские города и слободи. 16 января Нуреддин-салтан и Петрик отправили в Сечь воззвание, убеждавшее пристать к ним 24. Петрик извещал запорожцев, что он прошлое лето не мог довести своего предприятия до конца оттого, что татари его покинули, а теперь новий хан Селим-Гирей, в совете со всем своим государством, постановил помогать малороссиянам, чтоб вирвать их из-под московского подданства. «Не прельщайтесь, братья,— виражался он, — что московские цари шлют вам червонние золотьіе: все зто Москва делает оттого, что видит волка в лесу, а как Москва помирится с Кримом, то часть нашей Украйни орде отдаст, а другую заберет себе в вечную неволю. У нас правдиво говорится: за кого крьім- ский хан, тот и будет пан!... Не привязнвайтесь к зтой Москве, как риба-судак к неводу, что ее еще не затягивают неводом, а она уже к нити прилегает и тащит ее риболов туда, куда уже прежде других риб затащил. Так и ви добровольно привязались к Москве, а она с вами то же учинит, что уже прежде учинила с теми, которнх раньше вас под свою вдасть взяла».

На зто воззвание запорожцьі послали Петрику ответ, составленннй сечевнм писарем Созонтом Грибовским. Запорожцьі виражались, что, усматривая близость конца миру, они считают приличним вести себя так, как учит церковь, — царей почитать и панов слушаться. «Предав- шись отчаянию и забив создавшего и искупившего тебя своєю кровью Бога, — писали они, — ти отдался бездонному аду с душою и с телом. Желаем тебе там беседовать на вечньїе Бремена! От крнмского хана ти получил клейноти; иди же себе с ними, куда хочешь, только от нас убирайся подальше. Без нашего ведома ти ушел в Крим, без нас теперь и поход свой совершай, а нам больше не докучай!» 25.

Нуреддину отвечали запорожцн, что, согласно с договором, заклю- ченним прошлий год с бившим Калгою-салтаном в Каменном Затоне, они желают безопасно от татар промишлять звериньїми, соляними и рибними добичами, но отрекаются от воєнного похода на Московское государство. Нуреддин после зтого послал им еще одно письмо в таких вираженнях: «Нам не надобно такого мира, какого хотите ви, и от ньінешнего часа вам от нас не будет покоя! Если же опомнитесь, то пусть ваш кошевой атаман сам приезжает к нам для разговора либо, вместо себя, знатних особ приснлает». На зто запорожцн уже не пос¬ лали письменного ответа, а словесно передали: «Ми ко псу Петрику больше писать не станем и виходить к вам из Сечи не будем»26.

Запорожская Сечь показала татарам, что Петрику на нее нечего полагаться, но Петрик уверял Нуреддина и мурз, что в Гетманщине встретят их не так, как в Запорожье. «Все города малороссийские, — говорил Петрик, — признают меня гетманом и тогда останется разос- лать татар загонами в великороссийские украиннне города и в ма¬ лороссийские слободские полки, чтоби вивозить оттуда малоросснян

24 Там же, кн. 67, л. 29.

25 Арх. Ин. Дел, 1693 г., № 14.

26 Арх. Юст., кн. 66. л. 1152, 1158, 1168 и далее (Як бачимо, навіть волелюбна Січ, у якої були підстави бути незадоволеною царським урядом та його емісарами, з презирством відкинула намагання Петрика підбити козаків на похід проти Росії. —

М. К..).

Укр. іст. журн., 1988, А® 11

10’

147

З історіографічної спадщини

на правую сторону Днепра» 27. Петрика особенно занимала мьісль вновь населить правобережную Украйну, и такая мьісль нравилась бусурма¬ нам, потому что малороссияне, перешедши на правую сторону Днепра, очутились би под турецким господством. Петрик писал письма в Чиги¬ рин и в Корсунь, добиваясь, чтобьі тамошние жители заранее признали его гетманом 28. Несмотря на грубьій отказ всего запорожского коша, в Сечи нашлось-таки несколько забулдьіг, которне тогда пристали к Петрику.

Татарьі с Петриком двинулись в Украйну к Переволочной 29. Они намеревались напасть на зтот городок ночью, но какой-то хлопец, пойманньїй татарами, ушел из их рук, просидел некоторое время за¬ копавшись в снегу, потом вьілез, прибежал в Переволочну и дал в пору знать о подходящем неприятеле. 15 января в полночь явился Петрик с татарами. Он уверял Нуреддина, что переволоченский сотник явится к нему с хлебом-солью. Вьішло не так. «Націй, — говорит современное донесение, — весело поиграли с татарами: не без того, что и наших двух-трех они изрубили, зато мьі их отбили знатно и чернь косами та¬ тар рубала». Татарьі нахватали под Переволочною у жителей скота и овец, но салтан рассердился за ато, велел перебить у грабителей ло- шадей и самих чуть не побил. Нужно бьіло показьівать малороссиянам, что татарьі идут к ним как союзники и избавители, а не как наездники.

Тогда Петрик стал уверять Нуреддина, что если Переволочна не сдалась, то другой пограничньїй городок Кишенка непременно сдастся. Петрик встретил кишенцев, ездивших в степь за сеном, и навязал им «прелестное» письмо, обращенное ко всему товариству и к посполитим людям города Кишенки. «Прошлого лета, — писал он, — приходили мьі с ордою за тем, чтоб освободить вас всех от московского ярма, но не могли тогда окончить нашего дела. Теперь, слиша, что москали и ваши пани чинят вам великие тягости, вишли мьі опять вам помотать и хо- тим, чтоб ви в такой вольности жили на обоих берегах Днепра, как ваши предки живали при Богдане Хмельницком. Висилайте к нам сво- их духовних и старшин городових; учиним согласие и пусть товариство ваше, кто захочет, идет с нами на войну тотчас, а вам никаного убит- ка не будет и волос не спадет у вас с голови. Если же ви послушае- тесь чьего-нибудь непристойного совета, то знайте, что зто вам даром не пройдет».

Подошедши к Кишенке 30, татари расположились в «подворках» (предместьи) ; Кишенка не висилала на поклон духовних и старшин. Напрасно прежде хвастал Петрик перед Нуреддином, будто у него в Кишенке єсть приятели: они не отзьівались. Петрик еще раз послах в Кишенку письмо, приглашал охотников идти с ним воевать Москву, уверяя, будто Переволочна сдалась ему. «Ступайте себе далее в Пол¬ тавщину, — отвечали кишенци, — а ми тем временем подумаєм, да по- советуемся» 31.

Тогда Петрик утешал своих союзников, что когда они подойдут к Полтаве, то дело изменится, потому что полтавский полковник с ним в соумишлении. Они зажгли подворки, где стояли, и с наступлением ночи пошли к Полтаве.

Татари расположились в окрестностях Полтави вплоть до Старого Санжарова 32. Часть их разошлась с загонами, разорила два села и на¬ ловила в полон множество жителей, говорят, тисяч до двух 33. Петрик послал в Полтаву с «прелестньїм» письмом какого-то монаха Гервасия. «Полтавцьі! — писал он. — Крьімские войска пришли освободить вас от

27 Арх. Ин. Дел, 1693 г., № 20.

28 Там же, № 39.

29 Ньше местечко Кобил як. уезда, при р. Днепре, близ устья Ворскли.

30 Больш. мест. Кобил, уезда, при р. Ворскле.

31 Арх. Юст., кн. 66, л. 1182.

32 Мест. Полтавск. уезда, в 23 вер. от Полтави.

33 Арх. Юст., кн. 66, л. 1139.

148 Укр. іст. журн., 1988, № 11

З історіографічної спадщини

московского ярма, а порубежньїе городки ваши не соизволили на то, чтоб им и вам добро бьіло. За зто крнмские войска пошли на ваших войной. Но его милость салтан вам дает знать: если хотите жить с крнмцами в братерстве, присилайте к нему для соглашения своих старшин и салтан прикажет воротить весь яссьір, сколько его взято, и скотину». При атом Петрик послал в Полтаву несколько малороссий- ских невольников, освобожденньїх из Крьіма 34.

Но тут до Нуреддина и до Петрика дошла весть, что великороссий- ские и гетманские ратние сили приближаются. Гетман, следивший за движениями крьімцев и Петрика, еще в декабре 1692 года дал знать в Москву. :'Последовал царский указ: Шереметеву с двадцатью тисяча¬ ми конници и столько же пехоти идти к рубежам украинским, а това¬ ришу его," князю Борятинскому, стоять поблизости позади — «на страх непостоянньїм людям» зб. В самарскнх городах поставлено било до двух тисяч козаков из слободских полков с отрядом из великороссийских ратних сил 36. Полтавский полковник вовсе не шел на соединение с Петриком — напротив, собрал против него три сотни своего полка 37. Страх встретиться с многочисленньїми противними воєнними силами и явное нежелание малороссийских жителем поддаваться Петрику побу¬ дили татар к немедленному отступлению. Они угнали с собою множест- во яссьіра, но когда дошли до реки Бальчика, Петрик упросил Нуред¬ дина отпустить пленников на волю, даби малороссияне и теперь могли поверить, что татари им друзья. По одному известию, число татар в зтом походе простиралось до тридцяти тисяч, а с Петриком малорос- сиян бьіло до четьірехсот человек38, по другому — татар било только до десяти тисяч, а приставших к Петрику малороссиян всего 80 че¬ ловек 39.

Как би то ни бьіло, второе покушение Петрика потерпело такую же неудачу, как и первое. Народ ни на волос не обольстился его воз- званиями, не показал желания пожертвовать жизнью и достоянием ради освобождения от московской власти, не усматривал в Петрике нового Хмельницкого, и Мазепа, казалось, имел право уверять москов- ское правительство, что все, взводимое Петриком и подобньїми ему зложелателями об утеснениях народу, єсть ложь — в Малороссии все, старшие и меньшие, живут счастливо, в изобилии и довольстве, никто никого не насилует, никто ни от кого не терпит 40.

Гетман, хотя и на зтот раз вовсе не участвовал в отогнании татар с Петриком, однако доносил в Москву, что он поступал не так, как прежние гетманьї, которьіе только висилали против неприятелей сво¬ их полковников, а сами уклонялись от личного участия в битвах; он же, напротив, как только усльїхал, что идет Петрик в Украйну с та¬ тарами, тотчас вьіступил к Лубнам, расставил вдоль Днепра несколько городових и охотньїх полков, чтобьі не допустить татар, пользуясь мо¬ розами, перебраться через Днепр по льду: оттого-то неприятель, как увидел, что в зтой стороне все готовьі к отпору против него, обратился на Полтавский полк, но усльїша, что там готовьт отражать его, скоро бежал оттуда «сломя голову, к своим поганским жилищам» 4|.

Немаловажною причиною неудачи Петрика бьіло то, что запорож- ци не пристали к нему всем своим кошем. После бегства Петрикова

34 Там же, л. 1182.

35 Там же, л. 985.

36 Там же, л. 588; Арх. Ин. Дел. 1693 г., № 20.

37 Арх. Юст., кн. 67, л. 1139.

33 Арх. Юст., кн. 66, л. 1168.

39 Арх. Ин. Дел, 1693 г., № 20.

40 Там же, № 24. (Вільно чи невільно Костомаров зміщує акценти подій. Народ зовсім не збирався «звільнятися від московської влади», тобто розривати союз з братнім російським народом. Тому-то народ не пішов за Петриком, так само, як пізніше не пішов і за Мазепою.— М. К.).

41 Там же, № 8.

Укр. іст. журн., 1988, №11

149

З історіографічної спадщини

гетман посьілал в Сечь войскового товарища Трощинского с похвалою запорожцем и с иконостасом в сечевую церковь. Но зтот гетманский посол наслушался тогда в Сечи «речей невежливмх и ко вредительст- ву належащих». Сердились запорожцьі на гетмана, услихавши, что он советовал строять крепость у Каменного Затона *, — толковали, что им вьігоднее бьіть в мире с бусурманами, потому что с соляной и рьібной добьічи «они бьіли и сьіти, и пьяньї, а царского жалованья им дается мало»; некоторьіе же прямо отзьівались: «Пусть нам хан даст плату и лошадей, так ми будем на услугах Крьімскому государству» 42. Сам кошевой Кузьменко писал к гетману грамоту, в которой уверял, что если запорожцн и заключат мир с бусурманами, то такой мир не повре- дит гетманскому регименту. Но в той же грамоте кошевой своей рукой приписал: «Если что здесь противного вашей милости написано, то про¬ стите мне, дураку. Я пишу по войсковому приказу и коли б яким спо¬ собом дознались, что я вам иное написал, то убили бьі мене в раде» 4®.

Вслед затем весною 1693 года хан прислал в Сечь турка обновить примиренне, постановленное запорожцами у Каменного Затона. Беспо- койньїе голови взяли верх, ханский посол бьіл встречен с почетом; всех куреней атаманьї произнесли присягу хранить мир с ханом и его госу- дарством и послали в Крим своих послов для утверждения мирного до- говора. Петрик между тем в Криму не переставал возбуждать хана ложньіми вимислами и уверять, что малороссийское поспольство толь- ко того и ждет, чтоби пришел хан с ордою; вся чернь поднимется на старшин и на ге-Лиана и по всем полкам начнется расправа с панами и арендарями. Обо всем атом тотчас узнал гетман и, сообщив в Мо¬ скву, разослал универсали, чтоби все полки били снова в готовности отражать внезапное вторжение крнмцев 44.

Два неудачньїх покушения Петрика показивали, что малороссия- не не поддаются возбуждениям против московской власти, гетмана, па- нов и арендарей, но тем не менее все-таки на виду стояла необходи- мость устранять по возможности причини, которими возбуждали в народе неудовольствие. Дело об арендах прошлого года осталось не- оконченньїм. В Светлое Воскресенье * 1693 года гетман созвал в Бату- рине изо всех полков козацких старшин, значних войскових товарищей и некоторих мещан на советоб арендах **. Немало оказалось таких, что стояли за арендьі. «Никому они не вредят, — говорили такие господа,— разве только шинкарям, а в городах значительние от аренд оказьіва- ются пожитки и не только удовлетворяются текущие потребности, но еще по тисяче и по две тьісячи золотих кладется на сбережение». Но раздавалось более голосов, доказьівавших, что арендьі надобно «отста- вить совершенно», потому что они стали народу ненавистньї и через них подается неспокойньїм людям повод к пререканиям; чумаки ходят за солью и рибою в Сечь и своими рассказами о тягостях народу от аренд волнуют запорожцев, а те всегда ради придраться к чему-нибудь, лишь би мутить. Подавали совет, вместо аренд, собирать на всякне войсковьіе расходи налог с тех людей, которне держат шинки или ку- рят вино в своих винницах и продают по ярмаркам. Положили, в ви¬ де опьіта, установить на год такой порядок, а по окончании срока пол- ковьіе старшини и все уряди должни представить ведомости, из кот¬ рих можно будет сообразить, достаточно ли будет собираться в скарб войсковой от такого способа винной продажи 45.

* Опущено висловлювання запорожців з цього приводу.

42 Арх. Юст., кн. 66, л. 212.

43 Арх. Ин. Дел, 1693 г., № 14.

44 Там же, № 21.

* Пасхальної неділі.

** Шинкарство (продаж горілки вроздріб) було монополією гетьманської вла¬ ди, яка передавала його в оренду заможним міщанам, старшині, монастирям, навіть міським магістратам, що, в свою чергу, наймали шинкарів. Усі вони одержували ве¬ ликі прибутки, обираючи й ошукуючи народ.

45 Там же, № 39.

150 Укр. Іст. журн., 1988, № 11

З історіографічної спадщини

В Сечи между тем ціло большое колебание. В июне сменили Кузь- менко, кошевьім стал Гусак и писал к гетману, что надобно обт>явить запорожцам большой поход под Кизикермень, и запорожцьі, в надежде получить себе в море проход Днепром, не будут в мире с бусурмана¬ ми 46. Но в июле запорожцьі начали кричать, что следует бьіть в мире и в союзе с крьімцами; Гусак противился; буяньї взяли верх, низложи- ли Гусака и «накрьіли шапками» Семена Рубана, куренного атамана Полтавского куреня 47, а к гетману послали ругательное письмо, в ко- тором говорили, что он не отец, а вотчим Украине48. Гетман, в ответе своем, обличал запорожцев, что сами они достойньї назьіваться пасин¬ ками, а не детьми Украиньї, за то, что поступают так, как им взбредет в голову, а не так, как велит монарший указ. Запорожци, при гетман- ском после, подняли против гетмана крик, ругань; доставалось тогда и висшему правительству 49.

В зто время гетман писал в Москву, что бьіло би полезно поднять запорожцев на бусурман и подвинуть вообще козаков на войну с Тур- цией. «В малороссийском посполитом народе много таких, что смяте- ния желают; нищим и убогим хочется на счет богатих добивать себе состоянне; однокровние с запорожцями по природе, они всегда смот- рят на запорожские поступки как на образец для себя, больше чем на стройньїе порядки в городах, и какое бьі зло от запорожцев ни вщалося, они готовьі по своєму безумию к ним пристать. Есть такие, что и земля¬ ми владеют, м в дворах своих живут, но не умеют оправлять своих до¬ мов и приторно им жить хозяевами, и они как тгужо заслишат, что в чужой земле нуждаются в людях для служби, так и готови идти *. От прежних гетманов и от меня полковникам и порубежним сторожни- кам бьтвали приказьі не випускать их, да никакими способами усмот- реть за ними невозможно, и если бьі, избави Бог, началась война против Российской держави, то неприятели нашими людьми, к ним бегающи- ми, воевали би Украйну. Если же от нас начнутся твориться военньїе промисли, тогда все охотники к войне пошли туда и не бегали би за рубеж на чужие зазьгвьі, не поднимали би и домашних смут» 50. На такие представлення гетмана московское правительство отвечало, что для воєнних дєйствий надобно ждать удобного времени, о чем будет в своє время указ, а до тех пор гетман должен действовать по своєму усмотрению, применяясь к прежним указам, и всеми силами стараться, чтобьі запорожцьт не вступали в союз с бусурманами и оставались тюслушньїми царям 51 .

Во все время от половини лета 1693 до 1695 года военньїе действия ограничились частньїми посилками отрядов и стичками их с татарски- ми загонами. Июня 27-го 1693 года за Смелою правобережние полков¬ ники Палей и Абазин разбили орду 52, а октября 27-го того же года, соединясь с Палеем и Абазьіньїм, полковники — переяславский Миро- вич и конноохотньїй ** Пашковский — одержали над татарами победу при реке Кодьіме 53. В начале 1694 г. Петрик из Крьіма стал опять присилать в Сечь воззвания, обещая явиться с ордами для отобрания

46 Там же, №№ 33 и 36. — Арх. Юст., кн. 67, л. 756.

47 Арх. Юст., кн. 67, л. 867.

48 Арх. Ин. Дел, 1693 г., № 50.

49 Арх. Юст., кн. 57, л. 1259.

* Мазепа напускає туману, виставляючи причиною втечі селян від панів та їх локозачення бажання воювати будь-де й будь за кого і живитися за рахунок бага¬ тіїв. Не доводиться говорити, що головним збудником таких втеч була нещадна фе¬ одальна експлуатація залежного селянства панами.

80 Арх. Ин. Дел. 1693 г., Шй 42 и 43.

51 Арх. Юст., кн. 67, л. 890.

52 Там же, л. 889.

** Тобто найманий. «Охотні» кінні («компанійці») і піхотні («сердюки») воїни служили за гроші, на відміну від городового козацтва, яке йшло на службу за звіль¬ нення від податків і примусової праці на панів. Компанійці і сердюки становили сво¬ єрідну гвардію гетьмана.

83 Арх. Ин. Дел, 1693 г., № 64.

Укр. іст. журн., 1988, №11

151

З історіографічної спадщини

от московской власти милой отчизньї Украиньї 54. Между сечевиками опять поднялось смятение, опять запели старую песню об утеснениях, чинимьіх народу панами и арендарями. Зто смятение разносили приез- жавшие в Сечь малороссийские ватажане, ездившие ватагами под пред- логом разньїх промьіслов. «Зто такие люди, — писали из Сени гетма- ну, — что, живучи на Украине, не смеют язика распускать, а как толь- ко заберутся в Сечь, откуда у них плодятся речи и рассказн, возбуж- дающие к бунтам! Иной мелет спьяна, а иной хоть не пьет, дьяволь- ский син, да без пьянства горечью дишет, собака, и не токмо что на гетмана и на панов, но и на самих монархов с желчью слова гово- рит» 55. Сам кошевой атаман Рубан колебался. Но в июле его отрешили и избрали кошевнм атаманом другого, по прозвищу Шарпило 5б. Тогда запорожцц стали решительно врагами татар и ватага их в 400 человек ворвалась в кримские поселення, взяла в плен до двухсот татар и ос- вободила около сотни русских полонянников обоего пола 87 . Потом, под начальством того же Шарпила, запорожцн на урочище Чингаре разгро- мили татарский городок и тем побудили салтана Нуреддина, шедшего с ордою на Слободскую Украйну, вернуться назад 58. В сентябре 1694 года гетман отправил за Днепр в «дикие поля» отряд из несколь- ких полков городових и охотних под наказним гетманством чернигов- ского полковника Лизогуба. Соединившись с Палеем, они ходили к устью Днестра, овладели татарскою крепостью Паланкою и воротились с добичей и двумястами пленннх. За зто от царя прислан бьіл гетману золотой кафтан и порядочное количество материй и соболиних мехов, а Лизогубу и бившим с ним в походе полковникам * прислано также соразмерное вознаграждение 89. Участвовавший в зтих походах запо- рожский кошевой Шарпило бился с татарами, но вернулся без добичи; за зто он бнл низложен и вместо него дали «комишину» другому, по прозвищу Приме 60. При зтом новом кошевом стала опять брать верх партия, расположенная ко вражде с Россией и к миру с татарами. Запорожцн кричали, что внгоднее им, живя в согласии с татарами, хо¬ дить на промисли за зверьми, рибою и за солью, чем, угождая Москве, бить в неприязни с Кримом и за то получать в награду сукна, которих присилают так мало, что приходится на человека по аршину, либо деньги, которих по разделу достанется на товариша каких-нибудь золо¬ тих по два. Запорожцев располагала к миру и возможность размена пленннх, причем они могли надеяться воротить попавших в неволю своих товарищей 6|. Но Мазепа в январе 1695 года уговорил их уве- рениями, что царь скоро предпримет большой поход под Азов, а они, запорожцн, будут чинить промисел над неприятелем и получат много добичи 62. Вслед за тем прислана в Сечь такого же содержания царская грамота 63, а в апреле прибьіл туда с царским жалованьем стольник, и запорожцьі на своей раде дали обещание чинить над бусурманами во- инский промисел по царскому указу64.

Підготовка тексту до друку і примітки М. Ф. Котляра (Далі буде)

84 Арх. Юст., кн. 69, л. 366.

55 Там же, л. 268. Письмо писаря Грибовского.

55 Там же, л. 810.

57 Там же, л. 560.

58 Арх. Ин. Дел, 1694 г., №21; Арх. Юст., кн. 71, л. 240.

* Наведені у виносці імена полковників опушено.

59 Арх. Юст., кн. 71, л. 192,— Арх. Ин. Дел, 1694 г., № 19.

60 Арх. Юст., кн. 74, л. 651.

61 Там же, кн. 69, л. 385 и далее.

82 Арх. Ин. Дел. Подлинникн, январь 1695 г.

63 Там же, февраль 1695 г.

64 Арх. Ин. Дел, 1695 г., № 16.

152

Укр. іст. журн., 1988, № 11

КРИТИКА ТА БІБЛІОГРАФІЯ

ОНОВЛЕНИЙ ДОНБАС

Страною возвеличеними Донбасе:

Очерки / Сост. 3. Г. Лихолобова; Редкол.: 3. Г. Лихолобова (пред.) и др. Донецк: Донбасе, 1987.— 271 с„ 12 л. ил.

Схвалення заслуговує вихід у світ кни¬ ги, в якій у науково-популярній формі висвітлюється історія Донецького краю від перемоги Жовтневої революції до наших днів. Рецензована праця, побудована за хронологічним принципом, дає можливість читачу скласти досить повне уявлення про історію і сучасність Донбасу, участь тру¬ дящих промислового регіону в революцій¬ ній боротьбі за перемогу Жовтня, у со¬ ціалістичному будівництві, показує муж¬ ність і стійкість донбасівців у роки Вели¬ кої Вітчизняної війни. В книзі висвітлено хід соціально-економічного та культурного розвитку краю в післявоєнний період, зо¬ крема на сучасному етапі соціалістичних перетворень. Значна увага у ній приділе¬ на боротьбі за перемогу соціалістичної ре¬ волюції в Донецькому басейні. Цікавий, різноманітний за своїм характером фак¬ тичний матеріал розкриває на прикладі регіону складний процес переростання буржуазно-демократичної революції в со¬ ціалістичну, переконливо свідчить, що про¬ летаріат Донбасу на чолі з більшовиками слідом за робітниками Пітера і Москви пішов по шляху Жовтня. Долаючи опір не тільки російської, а й іноземної буржуа¬ зії, буржуазно-націоналістичної контррево¬ люції, відбиваючи наступ озброєних сил білогвардійців та інтервентів, розвінчуючи примиренську політику есерів і меншови¬ ків, які підтримували Тимчасовий уряд, трудящі Донецького басейну активно бо¬ ролися за встановлення влади Рад. Зі сторінок книги перед читачами постають незабутні події того періоду, постаті тих, хто вніс свій вклад у справу перемоги Жовтня — К. Є. Ворошилова, П. І. Цупо- ва, Ф. А. Сергєєва (Артема), О. Я. Пар- хоменка й багатьох інших. З особливим інтересом читаються сторінки праці, що розкривають роль В. І. Леніна в мобіліза¬ ції революційної енергії пролетаріату Донбасу.

В рецензованій праці всебічно аналізу¬ ється процес відбудови народного госпо¬ дарства Донецького краю, здійснення ін¬ дустріалізації. В ній міститься цікавий фактичний матеріал, що розкриває етапи відновлення й розвитку економічного по¬ тенціалу Донбасу, який В. І. Ленін роз¬ глядав як важливу основу всієї економі¬ ки країни. На окремих прикладах показу¬ ється величезний ентузіазм робітників До¬ нецького басейну. Завдяки їх активній діяльності було введено в дію 150 шахт, ряд великих металургійних підприємств.

Укр. іст. журн., 1988, № 11

На жаль, процес колективізації села по¬ казано в книзі без аналізу тих труднощів і помилок, що були допущені в цій справі.

На основі аналізу різноманітного за своїм характером фактичного матеріалу в книзі розкривається ратний і трудовий подвиг трудящих Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни. Цінним є те, що авто ри показують донбасівців на фронтах, у партизанських загонах, у підпіллі. В тек¬ сті названо багато героїв, які прослави¬ лися в роки війни, внесли свій важливий вклад у перемогу над фашизмом. На на¬ шу думку, слід детальніше було б розпо¬ вісти читачам про те, як героїчно працю¬ вали робітники Донбасу у радянському ти¬ лу, зміцнюючи оборонний потенціал краї¬ ни. Цей сюжет заслуговує на широке і все¬ бічне висвітлення.

В книзі на значному фактичному мате¬ ріалі показано процес відродження Дон¬ басу, його розвиток у період 60-х — пер¬ шої половини 80-х років. Значну увагу в ній приділено розвитку регіону в умовах революційної перебудови.

Автори досить детально аналізують за¬ ходи, спрямовані на інтенсифікацію народ¬ ного господарства краю, здійснення з цією метою цільових комплексних програм. Значний інтерес становить також матеріал про реконструкцію й технічне переоблад¬ нання шахт, інших промислових підпри¬ ємств, впровадження нових наукових роз¬ робок у виробництво.

В книзі на прикладі Донбасу певною мірою проаналізовано ті негативні тен¬ денції, які намітилися в економічному роз¬ витку Донецького басейну, підкреслено, що вже в роки дев’ятої п’ятирічки темпи промислового розвитку регіону почали зменшуватися. Проте у праці не дано загальної характеристики економічного по¬ тенціалу Донецької й Ворошиловградської областей. Немає і характеристик трудових ресурсів краю, конкретних даних про те, скільки вугілля, металу, верстатів тощо дають країні робітники Донбасу.

Позитивною рисою книги є те, що в ній значна увага приділяється здійсненню на прикладі Донецького басейну соціальної політики Комуністичної партії й Радян¬ ської держави. Так, зокрема, вміщено цікаві дані про зростання заробітної пла¬ ти, яка в середньому по Донбасу переви¬ щує середньомісячну в цілому по країні. Однак цей факт ніяк не пояснюється. Взагалі соціальна сфера показана так, наче їй притаманні лише успіхи й досяг¬ нення. Безумовно, за післявоєнні роки не¬ мало зроблено для піднесення добробуту трудящих регіону, здійснено заходи по охороні здоров’я населення, розширено житлове будівництво тощо. Проте загаль¬ на недооцінка соціальної сфери суспільст¬ ва, той факт, що зміцнення її матеріаль-

153

Критика та бібліографія

ної бази провадилося за залишковим принципом, зумовили наявність серйозних недоліків у забезпеченні потреб населення, в організації охорони його здоров’я.

Важливим напрямом здійснюваної пере¬ будови є оновлення духовного життя ра¬ дянського народу. В книзі досить повно розкривається багатогранний процес роз¬ витку культури Донецького краю. Значну увагу в ній приділено аналізу факторів, що сприяють підвищенню культурного рів¬ ня широких верств населення. Аналізуючи соціальну роль загальноосвітньої школи, автори правильно підходять до оцінки її рівня, відзначаючи, що він ще не відповідає сучасним вимогам. Досить повно в книзі відображено також діяльність художньої інтелігенції Донбасу.

З інтересом сприймається також підбір¬ ка оригінальних архівних документів, що розкривають події, пов’язані із соціально- економічним і духовним розвитком До¬ нецького краю.

На жаль, у книзі недостатня увага при¬ ділена соціально-класовій характеристиці

ВИРІШАЛЬНІ БИТВИ

громадянсько і війни

Гражданская война в СССР: В 2-х т.

Т. 2. Решающие победьі Красной Аомии:

Крах империалистической интервенции (март 1919 — октябрь 1922 гг.)

Под обиіей ред. проф. Азовцева Н. Н.

М.: Воениздат, 1986. — 447 с.

Вийшов у світ другий том видання «Гро¬ мадянська війна в СРСР», підготовлений Інститутом воєнної історії Міністерства оборони СРСР (перший том опублікова¬ ний у 1980 р.). Рівень наукових дослід¬ жень з історії збройної боротьби проти контрреволюції визначають насамперед праці узагальнюючого характеру. Названа двотомна монографія вносить значний вклад у вивчення цієї проблеми. її авто¬ ри опираються на останні досягнення істо¬ ричної літератури, широко використовують документальні матеріали, зокрема дирек¬ тиви Головного та фронтового командуван¬ ня Червоної Армії, вводять до наукового обігу нові архівні документи. За своєю структурою та змістом монографія відрі¬ зняється від попередніх праць з історії громадянської війни. Основна увага в ній приділяється воєнному факторові, всі ін¬ ші розглядаються лише з точки зору їх впливу на хід збройної боротьби.

У рецензованому томі досліджуються найважливіші події, пов’язані з розгромом головних угруповань ставлеників Антан¬ ти — військ Колчака, Денікіна, білололяків і Врангеля, ліквідацією останніх вогнищ, воєнної контрреволюції в нашій країні.

Керуючись марксистсько-ленінською ме¬ тодологією, автори при висвітленні подій основних етапів громадянської війни ана¬ лізують міжнародну, політичну та вій-

регіону. Слід було б детальніше показати трансформацію кількісного та якісного складу робітничого класу, дати загальну характеристику населення краю, половину якого становило міське. Читачеві цікаво було б дізнатися й про те, що Донецька область, населення якої в 1985 р. стано¬ вило понад 5,3 мли. чол., — це найбільша за його чисельністю область в Україн¬ ській РСР.

Взагалі вступ до науково-популярних нарисів повинен мати докладну адміні¬ стративно-територіальну і демографічну характеристику регіону. Обов’язково не¬ обхідно було також відзначити, що Дон¬ бас, крім Донецької й Ворошиловград- ської областей, включає в себе і ряд ра¬ йонів Ростовської області РРФСР.

Незважаючи на певні упущення, рецен¬ зована книга, безумовно, знайде свого чи¬ тача. Цьому сприяє те, що вона написана літературною мовою, добре ілюстрована й художньо оформлена.

Л. А. ШЕВЧЕНКО (Київ)

ськову обстановку. В книзі викриваються плани міжнародного імперіалізму, показу¬ ються роль тих чи інших контрреволюцій¬ них угруповань у загальному плані зни¬ щення Радянської країни, суперечності в таборі контрреволюції. Значне місце від¬ ведено характеристиці військ білогвардій¬ ців та інтервентів. Використовуючи доку¬ ментальні та літературні джерела, в тому числі спогади керівників збройної контр¬ революції, автори аналізують військово- стратегічні плани командування, показують чисельність військ, їх військово-технічну оснащеність, організацію тощо. Це дало їм можливість зробити висновки про те, що білогвардійські режими не могли ство¬ рити міцного тилу, боєздатність їхніх військ ослаблювалася соціально-політич¬ ною неоднорідністю збройних сил. супереч¬ ностями між окремими групами, насиль¬ ною мобілізацією в армію селянства, ре¬ акційністю цілей війни, моральним розпа¬ дом в армії.

Поряд з цим показані заходи Комуні¬ стичної партії та Радянського уряду щодо перетворення країни в єдиний воєнний та¬ бір, мобілізації всіх сил і ресурсів на роз¬ гром ворога.

Велику роль в організації розгрому ін¬ тервентів та білогвардійців відіграла Ра¬ да Оборони (РО) на чолі з В. І. Леніним. Висвітлюючи питання про перетворення РО в Раду Праці та Оборони (РПО), ав¬ тори на відміну від попередніх видань з цієї теми справедливо не зводять цей важливий крок до однієї дати. Це має принципове та актуальне значення. Нині, в умовах перебудови, ще більшу роль ві¬ діграє використання теоретичної спадщи¬ ни В. І. Леніна. Характерними рисами ле¬ нінського керівництва перебудовою, зміною форм роботи, у тому числі й перетворен¬ ням РО в РПО були розуміння об'єктив-

Укр. іст. журн., 1988, № 11

154

Критика та бібліографія

•ної необхідності, своєчасність, конкретність. •Зводити перебудову цього органу до од¬ нієї дати — 14 квітня 1920 р., коли відбу¬ лося III засідання РПО, значить не розу¬ міти всієї геніальності ленінського керів¬ ництва цим важливим процесом. Перебу¬ дова відбувалася не в середині квітня 1920 р., а з самого початку другого мир¬ ного перепочинку, тобто, зразу ж після VIII Всеросійської конференції РКП(б) (грудень 1919 р.). Нова назва органу — РПО — була одним з кроків у процесі пе¬ ретворення. Вперше про перейменування Ради Оборони В. І. Ленін говорив 31 бе¬ резня 1920 р. на IX з’їзді РКП(б). Питан¬ ня про перетворення РО в РПО має ве¬ лике теоретичне та політичне значення і потребує більшого аналізу. На жаль, ав¬ тори на цьому зупинилися недостатньо.

Економічна політика партії в роки громадянської війни набула специфічних рис «воєнного комунізму». Автори рецензо¬ ваної праці показують його роль у за¬ безпеченні перемоги над ворогом. Проте вони досить поверхово проаналізували економічну політику Радянської держави у той час. Сам термін «воєнний комунізм» у різних місцях книги то береться в лапки, то ні, що, на наш погляд, має принципове значення і свідчить про розбіжності серед авторів у його розумінні.

У книзі підкреслюється, що вирішуючи проблему зміцнення тилу, партія та уряд опиралися на ряд об’єктивних факторів і насамперед силу й політичний вплив робіт¬ ничого класу та його союз із селянством. Розкриваючи вирішальну роль робітничого класу у зміцненні обороноздатності Радян¬ ської країни, створенні матеріально-техніч¬ ної бази для ведення війни, автори наво¬ дять численні факти, у тому числі по Ук¬ раїні. Проте ними обійдені негативні про¬ цеси, що відбувалися в роки громадянської війни в самому робітничому класі — ско¬ рочення чисельності, погіршення соціаль¬ ного складу, які об’єктивно означали його декласування і потребували значних зусиль партії та уряду по збереженню кадрів пролетаріату, підвищенню його кла¬ сової свідомості, трудової і політичної активності.

Цінний узагальнюючий матеріал про зміцнення Червоної Армії та Військово- Морського Флоту Країни Рад дав можли¬ вість авторам розкрити завдання, що вирішували збройні сили республіки, по¬ казати їх організацію, бойовий склад, тех¬ нічне оснащення, внутрішню структуру, чи¬ сельність на різних етапах громадянської війни, національний та класовий склад, забезпеченість командними й політичними кадрами. Автори переконливо доводять, що боєздатність радянських військ, незва¬ жаючи на те, що вони поступалися ар¬ міям білогвардійців та інтервентів в оз¬ броєнні, постачанні, військовій підготовці, була набагато вищою. Водночас недостат¬ ньо уваги приділено тиловим організаціям Червоної Армії та Військового відомства, зокрема військовим комісаріатам, їхнім функціям і діяльності серед населення. Зовсім не висвітлена боротьба з дезертир¬ ством у Червоній Армії, тоді, як про де¬ зертирство у білогвардійських частинах

Укр. іст. журн., 1988, №11

написано багато. Автори згадують про повстання дезертирів у тилу радянських військ, однак не розкривають його соціаль¬ ні корені, причини й наслідки. Зовсім не показана діяльність наділеної широкими повноваженнями організації — Центральної комісії по боротьбі з дезертирством та її відділень на місцях.

Головна увага авторів зосереджена на розвитку бойових дій, їх долі та наслід¬ ках. Вони аналізують співвідношення сил перед кожною значною операцією, опе¬ ративно-тактичні плани сторін, їхню роз¬ робку та коректування. Не залишилися поза увагою і розбіжності з тих чи ін¬ ших питань, які мали місце серед коман¬ дування Червоної Армії, його помилки й прорахунки. Проте автори, показуючи втра¬ ти білогвардійців та інтервентів, чомусь мало зупиняються на втратах Червоної Армії. В книзі докладно описується хід воєнних дій, підкреслюється значення кож¬ ної битви для їх дальшого розвитку. Про¬ те у праці, що має військово-історичний характер, хотілося б бачити більше аналі¬ зу способів ведення бойових операцій, специфіки, особливостей маневрування військами, використання тактичних прийо¬ мів тощо.

Позитивним у монографії, що привертає увагу читача, є розширення історіографи персоналі її. Однак зроблено далеко не все, щоб розповісти «...про тих, хто був за¬ бутий і про них згадати»1. Дуже повер¬ хово в історичній літературі висвітлена доля командарма 2-ї Кінної Армії П. К. Миронова. У жовтні 1919 р. ревтрибуналом його було засуджено до страти. Втручан¬ ня ВЦВК та ЦК РКП(б) попередило ви¬ конання вироку і з нього було знято об¬ винувачення в контрреволюції. Вдруге його обвинуватили у 1921 р., тоді ж він і за¬ гинув. Це майже зовсім не висвітлено в публікаціях. Залишається до кінця не з’ясованою в науковому плані доля кому¬ ніста А. С. Богунського (справжнє пріз¬ вище Шарий), який у 1919 р. командував Особливою Радянською Придніпровською бригадою. В історичні першоджерела це військове з’єднання увійшло під назвою «бригада Богунського»2. В. О. Антонов- Овсієнко давав позитивну оцінку її бій¬ цям та командирові у боротьбі проти банд Григор’єва, особливо у захисті Києва від заколотників3. У цьому зв’язку викли¬ кає сумнів правомірність того, що в лип¬ ні 1919 р. Богунський був викликаний у Полтаву, обвинувачений і негайно страче¬ ний. Цей трагічний факт збігся з прибут¬ тям туди 20 липня 1919 р. Л. Д. Троць-

1 Г о р б а ч е в М. С. Вьіступление на встрече в ЦК КПЄС с руководителями средств массовой информации // Комму- нист.— 1987,— № 12,— С. 11.

2 Директиви командовання фронтов Красной Армии (1917—1922 гг.): Сб. до- кументов. В 4-х т.— М., 1972,— Т. 2. — С. 786.

3Антонов-Овсеенко В. А. Запис¬ ки о гражданской войне,— М,— Л., 1933. — Т. 4.— С. 145—234.

155

Критика та бібліографія

кого 4, який, будучи керівником Військово¬ го відомства, допускав чимало помилок, особливо щодо кадрів.

Майже зовсім залишається невисвітле- ною військова діяльність на Україні воєн- мора Е. С. Панцержанського. В 1920 — 1921 рр. він командував військово-мор¬ ськими силами Чорного і Азовського морів і водночас (з 1921 р.) був помічником ко¬ мандуючого військами України та Криму по морській частині. Пізніше Е. С. Панцер- жанський займав різні відповідальні вій¬ ськові посади, а в 1937 р. став жертвою культу особи. Всі ці питання потребують дальшого розроблення.

Через усі розділи тому проходить ленін¬ ська ідея керівної ролі Комуністичної пар¬ тії — найважливішої умови перемоги над силами іноземної інтервенції та внутріш¬ ньої контрреволюції. На багатому фак¬ тичному матеріалі показано, як ЦК РКП(б) вирішував основні питання, що випливали із завдань оборони, спрямовував діяльність головного командування Червоної Армії. Автори підкреслюють, що для успішного здійснення керівництва захистом завоювань соціалізму, РКП(б) необхідно було стати воюючою партією, перебудувати, виходя¬ чи з умов війни, свою внутрішню структу¬ ру та методи роботи, показати взірець ор¬ ганізованості та дисципліни. Проте у мо¬ нографії недостатньо проаналізовані змі¬ ни в організаційній структурі та соціаль¬ ному складі партії більшовиків, які від¬ булися за роки громадянської війни в ре¬ зультаті перебудови всієї діяльності РКП(б) відповідно до військових завдань. У цьому плані бажано було б ширше і повніше використати резолюції X з’їзду РКП(б) «Про партійне будівництво», зо¬ крема розділів «Воєнний період і наша партія» та «Суперечності воєнного періоду і партія».

Книга, на жаль, не позбавлена і деяких фактичних неточностей. Так, автори ствер¬ джують, що під час заколоту Григор’єва — начальника 6-ї Української Радянської ди-

4 Вісті ВУЦВК-— 1919.— 22 лип.

ДЕМОКРАТИЧНЕ ОФІЦЕРСТВО І великий жовтень

А. О. Б у рав ченков.

В ногу с революцией. Демократическое офицерство в Великой Октябрьской социалистической рееолюции.

— Киев, изд-во при Киев. гос. ун-те изд. обгед. «• Вища школа»,

1988.— 142 с.

Хто не пам'ятає один з кульмінаційних моментів класичної стрічки радянського кіномистецтва — фільму «Чапаев» — пси¬ хічну атаку білогвардійських частин, які атакували позиції наших бійців.

156

візії у травні 1919 р — командуючим вій¬ ськами, що діяли проти заколотників, був призначений нарком внутрішніх справ УСРР К. Є. Ворошилов. У його розпоряд¬ женні знаходилися діючі війська 1, 2, 3-ї Українських радянських армій, Дніпровська військова флотилія, тилові гарнізони Хар¬ ківського військового округу (ХВО), вій¬ ськові школи. Однак документи свідчать, що у зв'язку із заколотом Григор’єва на¬ казом по арміях Українського фронту від 10 травня 1919 р. К. Є. Ворошилов був- призначений командуючим військами ХВО 5, а командування всіма збройними силами України Рада Робітничо-Селян¬ ської Оборони УСРР доручила команду¬ ючому Українським фронтом В. О. Ан- тонову-Овсієнко 6.

Недоліком праці є відсутність карт і схем, хоча авторам на це вказувалося при рецензуванні першого тому7.

Загалом, незважаючи на деякі недоліки, авторським колективом виконана важлива й корисна робота. На основі широкого ви¬ користання літературних джерел та архів¬ них документів, серед яких значна части¬ на вперше вводиться до наукового обігу, зібрано та узагальнено великий конкрет¬ но-історичний матеріал. Праця має викли¬ кати інтерес у дослідників, всіх, хто ці¬ кавиться історією громадянської війни, сприятиме поширенню наукових знань про один з найгероїчніших періодів нашого минулого.

К. І. ПОЗНЯКОВ (Дніпропетровськ), О. В. МИХАЙЛЮК (Дніпропетровськ)

5 Директиви командования фронтов

Красной Армии. — Т. 4. — С. 616.

6 Гражданокая война на Украине, 1918 — 1920: Сб. документов и материалов. В 3-х т., 4-х кн. — Киев, 1967. — Т. 2. — С. 39, 40.

7 Лнпнцкий С. Новий труд по исто- рии гражданской войньї // Военно-ист. журн. — 1982. — № 1. — С. 81.

В основу цього епізоду було покладено сформульовану у «Короткому курсі історії ВКП(б)» концепцію розстановки класових сил у громадянській війні. Згідно з нею до табору контрреволюції повністю відносив¬ ся офіцерський корпус колишньої цар¬ ської армії. Такий погляд тривалий час домінував у науці. Окремі ж факти про службу російських офіцерів у Червоній Армії (скажімо, І. І. Вацетіса, М. Д. Бонч- Бруєвича, С. С. Каменева, М. М. Тухачев- ського) сприймалися швидше як виняток.

На початкових етапах розвитку радян¬ ської історіографії, коли історичний про¬ цес розроблявся в найбільш загальних ри¬ сах, без глибокого вивчення фактичного матеріалу, концепція розстановки класових сил у громадянській війни, зокрема, офі-

Укр. іст. журн., 1988, № II

Критика та бібліографія

перського корпусу царської армії, не ви¬ кликала сумнівів. Але згодом з'явилися факти, які свідчили, що у створенні Чер¬ воної Армії брала участь значна кількість колишніх царських офіцерів. Однак через те, що тривалий період ця проблема вив¬ чалася вибірково, в її дослідженні зали¬ шалося багато «білих плям». Лише в останні роки перед істориками відкрилися нові можливості для об’єктивного вивчен¬ ня подій минулого. Нині їх зусилля спря¬ мовані на глибоке, позбавлене схематиз¬ му і догматизму відтворення історичної правди. Це повною мірою стосується й історії Великого Жовтня.

Робота в цьому напрямі гільки-но роз¬ почалася, але вже є й перші успіхи. До них слід віднести рецензовану монографію. Більшість ідей, висловлених А. О. Бурав- ченковим у статтях, повідомленнях, роз¬ відках, акумулювалася у книзі. Проте він зібрав, проаналізував і новин, ще не ап¬ робований фактичний матеріал. Автор ре¬ тельно опрацював фонди центральних ар¬ хівів СРСР, збірники документів, періоди¬ ку 1917 — 1918 рр., літературу двадцятих років та найновіші дослідження вчених.

Такий комплекс документів дав змогу А. О. Буравченкову дати кількісні та якіс¬ ні характеристики офіцерського корпусу напередодні Жовтневої революції. В книзі переконливо доведено, що імперіалістична війна остаточно покінчила з класовою дворянською однорідністю командного складу армії, який був притаманний їй у попередні періоди історичного розвитку. Велетенський театр військових дій, гігант¬ ські людські втрати вимагали поповнення багатомільйонної армії. В той час відбу¬ вається кількісне зростання офіцерства. У 1917 р. у його лавах налічувалося понад 300 тис. чол. * їх чисельність у порівнянні з 1913 р. зросла майже у 7 разів. Поряд з цим йде процес демократизації офіцерст¬ ва. його ряди в основному поповнюються за рахунок вчорашніх солдатів, георгіїв¬ ських кавалерів, унтер-офіцерів, студентів, службовців, різночинців. Якщо у 1913 р. дворяни становили майже 55% всьо¬ го офіцерського корпусу, то у 1917 р. на їх долю, як твердить А. О. Буравчен- ков, припадало менш як 10%.

Поступово він втратив і кастову зам¬ кненість, почав втягуватися у політичне життя країни. Поряд із соціальним роз¬ шаруванням в його лавах відбувався і процес політичної диференціації. Поруч з традиційною, монархічно настроєною ча¬ стиною офіцерства виникає й демократич¬ на. Чисельність останньої швидко зростає, особливо у 1917 р. Які ж головні причи¬ ни цього? Найбільш повно автор моно¬ графії розкриває лише одну з них — агі¬ таційно-пропагандистську діяльність біль¬ шовицької партії серед військових. Інші побіжно зводить до дії широкого кола факторів, які сприяли сприйняттю ідей більшовизму. Не беручи під сумнів важ¬ ливість агітаційно-пропагандистської робо-

* А. О. Буравченков наводить найбільші показники кількості офіцерського корпусу. Інші дослідники вважають, що вона була дещо нижчою.

Укр. іст. журн., 1988, М11

ти РСДРП(б), усе ж зазначимо, що такий підхід є дещо однобічним. У вир політич¬ них подій передусім штовхали реалії фронтового життя, імперіалістичний, гра¬ біжницький характер війни. Агітація і пропаганда лише закріплювали переконан¬ ня, політизували їх. Нам здається, що ці аспекти теми слід було б розкрити більш повно.

Значний інтерес становить аналіз А. О. Буравченковим особливостей політичної боротьби в армії між Лютневою і Жовт¬ невою революціями. Показаний розмах, з яким відбувався процес її демократизації, нейтралізації реакційно настроєного офі¬ церства. Так, під тиском солдатів до черв¬ ня 1917 р. було замінено командирів ба¬ гатьох полків, дивізій та бригад. Тіснішим ставав зв'язок демократичного офіцерства із солдатськими масами. Це знайшло свій вираз в участі офіцерів у створенні та діяльності Рад солдатських депутатів і комітетів, зростанні партійних осередків у військах. Найбільш повно автор дослід¬ жує діяльність більшовицьких організацій. Він розповідає про роль офіцерів-більшо- виків Ю. М. Коцюбинського, М. В. Кри- ленка, Б. М. Занька, М. К. Тер-Арутю- нянца у розвитку революційних подій. Проте дослідник майже нічого не сказав про вплив, який мали на офіцерство дріб¬ нобуржуазні партії, особливо есерівська. Історик обмежився лише констатацією факту, що весною 1917 р. їх організації в армії були найчисленнішими. Зовсім нічо¬ го не сказано про діяльність українських дрібнобуржуазних партій. Не висловив ав¬ тор свого ставлення і до процесу україні¬ зації частини армії. Звичайно, питання ці складні, потребують глибокого самостійно¬ го вивчення. Проте й обминати їх не слід, оскільки саме боротьба більшовиків проти дрібнобуржуазних партій (а на певних етапах і компроміс з ними) й визначали шлях розвитку революції.

Найбільш грунтовно А, О. Буравченков висвітлив участь демократичного офіцерства у підготовці й здійсненні соціалістичної ре¬ волюції, а потім у формуванні збройних сил Країни Рад. Виходячи з ленінської концепції про збройне повстання як ми¬ стецтво, автор доводить, що величезна роль у його проведенні належала політич¬ но підготовленим партією більшовиків офі¬ церським кадрам. На сторінках книги чи¬ тач уперше зустрінеться з величезною кількістю прізвищ колишніх російських офіцерів, які напередодні революції пе¬ рейшли на бік повсталого народу. Г. І. Благонравов, Н. П. Вишневенький, ІО. М. Коцюбинський, Б. А. Шехаєв займалися питаннями організації й навчання загонів Червоної гвардії у Петрограді. На Укра¬ їні до цієї роботи були залучені А. І. Гек- кер, І. Н. Дубовий, І. Ф. Федько, у Біло¬ русії — О. Ф. Мясников, Молдавії — І. І. Гаркавий, І. П. Уборевич та багато інших. Завдяки їм Червона гвардія у час по¬ встання діяла як мобільна, боєздатна вій¬ ськова сила. На штурм бастіонів контр¬ революції революційні війська також ве¬ ли колишні царські офіцери. Вони брали активну участь у захопленні Зимового па¬ лацу. Там відзначилися поручик Ф. П.

157

Критика та бібліографія

Хаустов, підпоручики С. С. Петрухін, П. В. Дашкевич, А. І. Тарасов-Родіонов, Я. А. Тикін, прапорщики В. Н. Василь- євський, К. Я- Зедін, В. В. Сахаров. Де¬ мократичне офіцерство доклало чимало зусиль і для розгрому заколоту Керен- ського і Краснова.

З особливим Інтересом читаються сторін¬ ки книги, де йдеться про залучення вищих офіцерів і генералів російської армії як експертів до ведення переговорів з німець¬ кими представниками у Бресті. Згодом старі командні кадри відіграли своюроль в обороні країни, створенні Червоної Ар¬ мії. Лише для участі в обороні Петрогра¬ да до 1 березня 1918 р. добровільно заре¬ єструвалося 16 колишніх генералів, знач¬ на кількість офіцерів. А. О. Буравченков правильно зазначив, що в той період ни¬ ми керували не стільки соціалістичні пе¬ реконання, скільки почуття патріотизму, обов'язок перед державою. Однак і після підписання Брестського миру багато хто з офіцерів залишився в Червоній Армії. За даними на 20 травня 1918 р., в її складі

налічувалося 264 тис. чол., з них понад. 8 тис. — військові спеціалісти.

Рецензованій праці притаманні нові, не¬ традиційні підходи до оцінки подій ре¬ волюційного минулого. її можна розгля¬ дати як одну із спроб відійти від шабло¬ нів, загальних соціологічних моделей від¬ творення історичного процесу, в яких сили революції та контрреволюції визначалися апріорно, наперед і лише ілюструвалися відповідно підібраним документальним матеріалом.

Чи означає це, що монографія позбавле¬ на хиб і недоліків? Звичайно, ні. Про деякі з них ішлося вище. Потребують- більш грунтовного розкриття, підкріплен¬ ня фактичним матеріалом окремі поло¬ ження й висновки праці. Проте суть не в цьому. Головне те, що поступово відбу¬ вається процес перебудови історичного мислення, минуле відтворюється в усій своїй багатогранності, суперечностях, діа¬ лектиці. Рецензоване видання — вагоме цьому підтвердження.

В. Ф. ВЕРСТЮК (Київ)

158

Укр. Іст. я сурн., 1988, МИ

ХРОНІКА ТА ІНФОРМАЦІЯ

ЗУСТРІЧ МОЛОДИХ ІСТОРИКІВ СРСР

12 — 13 липня 1988 р. у Москві відбулася всесоюзна зустріч-нарада по підготовці створення Асоціації молодих істориків СРСР. В її роботі взяли участь 166 чол., які займаються дослідницькою, педагогіч¬ ною й просвітительською діяльністю в га¬ лузі історії. Ініціаторами проведення цієї зустрічі були молоді історики Москви та Ленінграда, а також ВЛКСМ. Активну участь у ній взяли співробітники науково- дослідних інститутів Академії наук СРСР і союзних республік, викладачі вищих уч¬ бових закладів, професійно-технічних учи¬ лищ та шкіл, наукові співробітники музеїв, архівів і бібліотек, представники громад¬ ських організацій і неформальних об'єд¬ нань молоді. Вони прибули з РРФСР, Азербайджанської РСР, Білоруської РСР, Грузинської РСР, Латвійської РСР, Тад¬ жицької РСР, Узбецької РСР та Україн¬ ської РСР.

Делегація України була представлена молодими істориками Ін-ту історії АН УРСР, Дніпропетровського, Київського, Одеського, Харківського і Чернівецького держуніверситетів, Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, Херсонеського дер¬ жавного історико-археологічного музею-за- повідника, Севастопольського музею обо¬ рони, Полтавського пед. ін-ту, Запорізько¬ го індустріального технікуму й середньої школи № 90 м. Києва.

Нараду відкрив заст. голови Ради мо¬ лодих учених і спеціалістів ЦК ВЛКСМ, канд. філософ, наук А. Антонов. У сво¬ єму виступі він відзначив велику соціаль¬ ну потребу в історичних знаннях сьогодні, важливу роль молодих учених у процесі виховання трудящих історією. Підкреслю¬ валося також, що головною метою зустрічі є обговорення проблеми створення моло¬ діжного об’єднання істориків.

На підтримку ініціативи створення Асо¬ ціації молодих істориків виступили присут¬ ні на нараді провідні радянські вчені. Серед них — головний редактор ж-лу «Во- проси нстории» чл.-кор. АН СРСР А. А. Іскандеров; директор Ін-ту всесвітньої історії АН СРСР д-р істор. наук О. О. Ч у б а р ' я н; ректор Московського іс- торико-архівного ін-ту д-р істор. наук Ю. М. А ф а н а с ь є в; заст. директора Ін- ту історії АН СРСР д-р істор. наук А. М. С а х а р о в; заст. директора Ін-ту етнографії АН СРСР д-р істор. наук В. О. Т и ш к о в; заст. ученого секретаря Відді¬ лення історії АН СРСР канд. істор. наук С. Д. Мякушев; голова Археографічної Комісії АН СРСР д-р істор. наук С. О. Шмідт.

У своїх виступах вони відзначили деда¬ лі зростаючий процес історизації суспіль¬ ної свідомості і у цьому зв’язку необхід-

Укр. іст. журн. 1988, № 11

ність підвищення соціальної ролі історич¬ ної науки в СРСР, виходу її на нові ру¬ бежі. Провідні радянські історики під¬ креслили, що потрібний час для створен¬ ня нового історичного мислення, появи нових підходів до аналізу історичного про¬ цесу, в пізнанні якого значна роль нале¬ жить представникам молодого покоління. Вчені також відзначили, що необхідно при¬ ділити більше уваги підвищенню профе¬ сійного рівня молодих істориків, перебо¬ ренню стереотипів у подачі історичного ма¬ теріалу, в аналізі проблем вітчизняної іс¬ торії в контексті з проблемами всесвіт¬ нього історичного процесу. Вони заклика¬ ли молодих істориків до вивчення нових нетрадиційних тем, досконалого аналізу документальних джерел.

Д-р істор. наук С. О. Шмідт у своє¬ му виступі звернувся до проблеми взаємо¬ дії професійних істориків з громадськими організаціями та школою. Він підкреслив важливу, зокрема, роль молодих учених у розвитку такої галузі історичної науки, як краєзнавство.

Провідні історики Радянського Союзу відповіли на численні запитання своїх молодших колег, які взяли участь у робо¬ ті зустрічі-нараді.

13 червня в конструктивній та діловій обстановці відбулися засідання тематичних круглих столів: «Вузлові проблеми історії радянського суспільства» (керівник канд. істор. наук О. Ложкін), «Держава. Гро¬ мадянське суспільство. Особистість» (ке¬ рівник канд. істор. наук С. Станкевич), «Історія як наука і як предмет викладан¬ ня» (керівник канд. істор. наук І. Філій- пов). Представлені для обговорення пи¬ тання викликали широкий обмін думками й дискусію. Від учасників наради надійшло багато практичних пропозицій, спрямова¬ них на поліпшення методології вивчення історії, створення інформативного банку знань та нових ідей, розширення можли¬ востей використовувати архівні та інші документальні джерела.

Великий інтерес викликала зустріч з іс¬ ториком Р. О. М е д в е д є в и м. Він роз¬ повів про свій життєвий шлях, прочитав уривки із своїх нових праць, відповів на численні запитання молодіжної аудиторії.

Учасники зустрічі прийняли Звернення про необхідність створення Всесоюзної асо¬ ціації молодих істориків. Затверджено ко¬ мітет по підготовці установчої конференції Асоціації, у роботі якого можуть взяти участь всі вчені. Після широкого обгово¬ рення проекту Статусу Асоціації перед¬ бачається провести Установчу конферен¬ цію наприкінці 1988 р.

Н. О. ТЕРЕНТЬЄВА (Київ) 159

Хроніка та інформація

ВІДЗНАЧЕННЯ 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В. П. ЗАТОНСЬКОГО

8 серпня 1988 р. в Інституті історії пар¬ тії при ЦК Компартії України відбулись урочисті збори громадськості, присвячені 100-річчю від дня народження відомого партійного і радянського діяча і вченого Володимира Петровича Затонського. У зборах взяли участь ветерани партії, пра¬ цівники народної освіти, науковці Інститу¬ ту літератури та Інституту історії АН УРСР, Інституту історії партії при ЦК Компартії України, студенти і викладачі Київського держуніверситету, в якому вчився В. П. Затонський та Київського по¬ літехнічного інституту, де ювіляр працю¬ вав викладачем, а також представники громадськості.

Збори відкрив директор Інституту історії партії, член-кореспондент АН Української РСР В. І. Юрчук. Доповідь про життє¬ вий шлях і революційну діяльність В. П. Затонського зробив д-р іст. наук, профе¬ сор В. А. Морозов. Він розповів про основні віхи багатогранної діяльності од¬ ного з організаторів Компартії України і керівників боротьби трудящих республіки за перемогу Радянської влади і побудову основ соціалізму.

Нелегкий шлях революціонера пройшов В. П. Затонський. Він жив і боровся в той історичний період, коли в умовах кла¬ сової боротьби народжувалось нове, соці¬ алістичне суспільство. Дуже різноманітною, як підкреслив доповідач, була діяльність В. П. Затонського — партійного діяча — кандидата в члени ЦК ВКП(б) і члена Політбюро ЦК КП(б)У, який протягом ба¬ гатьох років очолював Народний Коміса¬ ріат освіти Української РСР, визначного вченого — академіка республіканської Ака¬ демії наук. І при цьому він залишався чуйним, людяним керівником, з відкритою кожному душею.

В доповіді В, А. Морозова, у висту¬ пах інших товаришів йшлося й про деякі помилкові погляди і позиції в діяльності В. П. Затонського — і в період утворення Компартії України, і в роки соціалістично¬ го будівництва, зокрема — про вольові рі¬ шення під час знищення пам’яток історії — культових споруд; несправедливу критику діяльності окремих керівників республіки

і митців, безпідставні звинувачення їх в націоналізмі. Однак то були помилки ак¬ тивного політичного діяча, людини з га¬ рячим серцем, які сьогодні не варто обхо¬ дити мовчанням.

Діяльність В. П. Затонського тісно по¬ в’язана із становленням народної освіти і культури на Україні, — говорив у своєму виступі заступник міністра народної освіти УРСР, д-р іст. наук, професор В. М. Ку¬ рило. В. П. Затонський був одним із перших учасників і керівників революцій¬ них перетворень в галузі науки і культури, він зробив помітний внесок у розвиток радянської школи на Україні, зокрема, у справу ліквідації неписьменності, досягнен¬ ня загальної початкової та поступового переходу до семирічної освіти. В. М. Ку¬ рило повідомив, що Радою Міністрів УРСР розглядається питання про встановлення премій імені Затонського для кращих у навчанні дітей-сиріт у школі та іменної стипендії для студентів педагогічних ву¬ зів.

Про свою роботу під керівництвом В. П. Затонського розповіла Т. П. Б р а- уде, ветеран партії, в минулому — дирек¬ тор Київського педінституту. Ветерани партії І. К. М а т у с е в и ч та В. 3. С і- дерський поділилися своїми спогадами про зустрічі з В. П. Затонським. Про його роботу як вченого і викладача Київського політехнічного інституту говорив у своєму виступі М. Т. Гловацький.

«Слово про батька» виголосив на збо¬ рах зав. відділом Інституту літератури АН УРСР, член-кореспондент АН УРСР Д. В. Затонський.

У розквіті творчих сил, за кілька днів до свого 50-річчя загинув В. П. Затонський. Безпідставно звинувачений у «контррево¬ люційній діяльності», він став жертвою беззаконня періоду культу Сталіна.

Відзначаючи 100-річчя від дня народ¬ ження В. П. Затонського, ми вшановуємо світлу пам’ять більшовика великого орга¬ нізаторського таланту, відданого справі революції, людини аналітичного розуму і високої культури, яка зробила чималий внесок у справу побудови соціалізму.

М. М. САПУН (Київ)

| ПОПОВ ГЕОРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧІ

24 липня 1988 р. раптово помер відомий радянський історик-славіст, доктор історич¬ них наук, професор, завідуючий кафед¬ рою нової та новітньої історії Харківсько¬ го держуніверситету Георгій Миколайович Попов.

Г. М. Попов народився 18 січня 1925 р. у м. Казані в сім’ї лікаря. В березні 1943 р. вісімнадцятирічним юнаком він за комсо-

160

мольськнм призовом пішов на фронт. Брав участь у боях за визволення нашої Бать¬ ківщини, Болгарії, Румунії, Угорщини, Юго¬ славії та Австрії. У вересні 1945 р„ буду¬ чи комсоргом окремого батальйону 37-ї Г. М. Попов був прийнятий у члени

Після демобілізації з армії в 1946 р. усе наступне життя Георгія Миколайовича бу-

Укр. іст. журн. 1988, А® 11

Критика та бібліографія

ло пов’язане з Харківським університетом, у якому він пройшов шлях від студента до професора, завідуючого кафедрою. В 1954 р. він захистив кандидатську дисертацію «Бо¬ ротьба Болгарської комуністичної партії за піднесення культурного рівня трудящих мас (1949 — 1952 рр.)», у 1967 р. — доктор¬ ську — «Болгарські комуністи у боротьбі за здійснення культурної революції (1944 — 1958 рр.)».

М. Г. Попов зробив вагомий вклад у розвиток вітчизняної славістики. Ним опуб¬ ліковано більш як 130 праць з історії Бол¬ гарсько! комуністичної партії, братнього співробітництва народів СРСР і НРБ. Най¬ більш значні з них — монографія «Болгар¬ ські комуністи у боротьбі за здійснення культурної революції (1944 — 1948 рр.) (1966 р.), книги, написані у співавторстві, «Крізь вогненні роки» (1968 р.) , «Інтерна¬ ціональна сила ленінських ідей» (1971 р.) та «Культурне будівництво в європейських соціалістичних країнах» (1975 р.). Плодо¬ творна діяльність Г. М. Попова як ученого здобула широке визнання у нашій країні та за рубежем.

Наукову працю Георгій Миколайович успішно поєднував з навчально-педагогіч¬ ною н громадською. Під його керівництвом було підготовлено н захищено 35 канди¬

датських дисертацій. Він очолював школу істориків-славістів, яка склалася у Харкові.

Г. М. Попов брав активну участь у гро¬ мадсько-політичному житті. Він обирався заступником секретаря комітету комсомолу університету, головою комітету профспілки викладачів та співробітників, членом Прав¬ ління Українського відділення Товариства радянсько-болгарської дружби, заступни¬ ком голови Правління Харківського місько¬ го відділення цієї організації. Георгію Ми¬ колайовичу були притаманні партійна прин¬ циповість, глибоке знання справи, високе почуття відповідальності, чуйність у став¬ ленні до людей.

Г. М. Попов нагороджений орденом Віт¬ чизняної війни І ступеня, дев’ятьма радян¬ ськими й чотирма болгарськими медалями. Грамотою Президії Верховної Ради Укра¬ їнської РСР, Почесним золотим знаком Все¬ народного комітете болгаро-радянської дружби (НРБ).

До останніх днів свого життя Георгій Миколайович продовжував активно пра¬ цювати.

Світлий образ ученого-комуніста, тала¬ новитого педагога, людини високих мораль¬ них якостей, назавжди залишиться в сер¬ цях його учнів, колег, всіх тих, хто його знав.

До уваги авторів!

«Український історичний журнал» приймає рукописи в двох примірниках у такому обсязі: статті — до 1 авт. арк., повідомлення — 20 сторінок, 3®м'тки — 12 — 15, матеріали в розділ «Наш календар» — 8 — 10, рецен¬ зії 6 7, хроніка та інформація — 2 — 3 сторінки машинопису. Мате¬ ріали мають бути надруковані через два інтервали (включаючи науко¬ вий апарат).

Рецензії приймаються разом з рецензованою книгою.